Ваймз почекав, поки вони вийдуть, а тоді востаннє окинув оком кімнату. Вона не була велика. На кухні позаду крамниці щось гостреньке википало в баняку. Обпікши пару разів пальці, йому нарешті вдалося перехилити баняк так, щоби плюхнути вміст на вогонь, загасивши його. Затим, туманно пригадуючи, як це робила його матінка, він поставив баняк відмокати під струмінь води. 

Тоді він як міг забарикадував вікна і вийшов, замкнувши за собою двері. Стримано очевидна латунна табличка Гільдії злодіїв на дверях казала світу, що пан Ґоріфф старанно вносить річну плату[10], але у світі є ще чимало менш формальних небезпек, тож Ваймз вийняв із кишені огризок крейди і написав на дверях: 

ПІД ЗАХИСТОМ ВАРТИ 

Поміркувавши трохи, підписав: 

СЕРЖАНТ ЩЕБІНЬ 

В уяві менш свідомих громадян величність верховенства права не мала такої ваги, як страх перед Щебенем. 

Закон про бунт! Звідки збіса він це почув? Від Моркви, мабуть. На його пам’яті цей закон жодного разу не застосовували, і не дивно, якщо знати, що він за собою тягнув. Навіть Ветінарі не наважився б ним скористатись. Тепер від цього закону залишилась хіба фраза. Хвала тролячій неграмотності… 

Саме коли Ваймз відійшов назад помилуватися своїм витвором, він побачив у небі над Парковим провулком світіння і майже тієї ж миті почув брязкіт залізних чобіт на дорозі. 

— О, здоров, Малодупко, — привітався він. — Що тепер? Тільки не кажи, що хтось підпалив хапонське посольство. 

— Гаразд, сер, — погодилася ґноминя. Вона невпевнено стала посеред вулиці й мала стривожений вигляд. 

— Ну? — мовив Ваймз. 

— Е… ви сказали… 

Із завмиранням серця Ваймз пригадав, що єдине, з чим може зрівнятися посередня ґномська майстерність у куванні заліза — це ще гірша підкованість у питаннях іронії. 

— Хапонське посольство справді горить? 

— Саме так, сер! 

Місіс Тринька злегка відслонила двері. 

— Слухаю? 

— Я друг… — Морква завагався, замислившись, чи Фред назвав своє справжнє ім’я. — Ем… великого опецькуватого чолов’яги в костюмі, який на ньому тріщить… 

— Того самого, що розгулює з сексуальним маніяком? 

— Даруйте? 

— Сухорлявим дрібним пройдою в клоунських лахах? 

— Вони сказали, у вас є кімната, — відчайдушно випалив Морква. 

— Вони її зняли, — відповіла місіс Тринька, пробуючи зачинити двері. 

— Вони сказали, я можу в ній пож… 

— Ніякої переуступки! 

— Вони сказали, що я маю заплатити вам два долари! 

Двері трохи послабились. 

— Зверху того, що вони заплатили? — запитала місіс Тринька. 

— Звісно. 

— Ну… — вона зміряла Моркву поглядом і принюхалась. — Гаразд. На якій ви зміні? 

— Перепрошую? 

— Ви вартовий, правильно? 

— Е… — Морква завагався, а тоді мовив голосніше. — Ні, я не з Варти. Ха-ха, ви подумали, що я вартовий? Я що, схожий на вартового? 

— Так, — мовила місіс Тринька. — Ви — капітан Морква. Я виділа, як ви швендяєте містом. Але думаю, навіть копам треба десь ночувати. 

На даху Анґва закотила очі. 

— Ніяких дівиць, готування, музики і тварин, — сказала місіс Тринька, проводжаючи його нагору скрипучими сходами. 

Анґва чекала в темряві, поки не почула, як відчинилося вікно. 

— Вона пішла, — прошепотів Морква. 

— Тут скло на черепиці, точно як Фред доповідав, — сказала Анґва, перестрибнувши через підвіконня. Опинившись всередині, вона глибоко вдихнула і заплющила очі. 

Спершу їй довелося відкинути запах Моркви — суміш тривожного поту, мила, легких ноток поліролю для латів… 

…і Фреда Колона — суміш потовиділень із нотками пива, а ще запах тої дивної мазюки, якою Ноббі мастив свою проблемну шкіру, і запахи ніг, тіл, одягу, поліролю, нігтів… 

За годину можливо занюхати застиглий у часі запах когось, хто ходить по кімнаті. Але вже за день запахи змішуються і сплутуються. Доводиться їх відділяти, забирати знайомі фрагменти, а те, що лишається… 

— Вони такі намішані! 

— Добре, добре, — заспокійливо промовив Морква. 

— Тут було щонайменше троє людей! Але, думаю, один із них був Оссі… запах сильніший довкола ліжка… і… 

Вона витріщила очі, і її погляд впав на підлогу. 

— Десь тут! 

— Що? Що саме? 

Анґва припала до підлоги, майже уткнулася носом у паркет. 

— Я чую запах, але не бачу! 

Перед нею зринув ніж. Морква опустився на коліна і пройшовся лезом уздовж набитої пилом щілини між паркетними дошками. 

Звідти вилізло щось слизьке й коричневе. Воно було затоптане і приплюснуте, але з такої відстані навіть Морква чув нотки гвоздики. — Думаєш, Оссі полюбляв випікати яблучні пироги? — прошепотів він. 

— Тут не можна готувати, забув? — нагадала Анґва і вишкірилась. 

— Тут щось іще… 

Морква вишпортав ще трохи бруду й пилюки. Там щось заблищало. — Фред казав, що все скло було назовні, правда? 

— Так. 

— А що, як той, хто сюди увірвався, не прибрав усі уламки? 

— Як на поборника правди, Моркво, ти такий хитрун іноді, ти в курсі? 

— Я просто керуюсь логікою. Скло лежить за вікном, але це лише означає, що скло лежить за вікном. Командор Ваймз полюбляє казати, що такого поняття, як зачіпки, не існує. Вся справа в тому, як на них дивитися. 

— Думаєш, хтось сюди вломився, а тоді обережно поскладав усе скло за вікном? 

— Може бути. 

— Моркво? Чому ми перешіптуємося? 

— Ніяких дівиць, забула? 

— І тварин, — додала Анґва, — вона передбачила, як я буду заходити і виходити. Не треба так дивитися, — додала вона, побачивши його лице. — То іншим негоже так говорити. А мені можна. 

Морква вишкрябав ще трохи уламків скла. Анґва зазирнула під ліжко і витягнула звідти обшарпані журнали. 

— О боги, невже люди справді це читають? — дивувалась вона, гортаючи «Луки та стріли». — «Тестуємо Локслівський[11] Рефлекс 7: Все, що вам треба від лука»… «Смерть стопа́м! Перевіряємо 10 найкращих часників[12]!»… а це що за журнал?.. «Воїн Удачі»?

— Маленькі війни ведуться весь час по всьому світу, — прорік Морква, витягуючи ящик із грішми. 

— Але ти поглянь лише на це сокирище. «Візьміть голову, візьміть «Вулице-змітач» фірми «Бурлі та Міцнорука» і рубаніть ним по шиї!» Що ж, мабуть, правду кажуть про чоловіків, які полюбляють велику зброю… 

— Що саме? — мовив Морква, піднімаючи покривку ящика. 

Вона глянула на його маківку. Морква, як завше, випромінював невинність, як маленьке сонечко. Але він би… Вони би… Звісно, він… 

— Вони, е… вони доволі маленькі, — сказала вона. 

— О, це правда, — погодився Морква, роздивляючись по одній хапонські монети. — Подивись на ґномів. Їх хлібом не годуй, дай сокиру завбільшки з них. А Ноббі просто обожнює зброю, і він зростом, майже як ґном. 

— Е… 

Взагалі-то Анґва була переконана, що знає Моркву краще за всіх. Вона точно знала, що він її щиро любить. Він зрідка про це казав, бо думав, що вона і так знає. Вона зналася з іншими чоловіками, хоча щомісячне обертання у вовка було одним із тих невеличких недоліків, які могли відвернути нормальних чоловіків, і завжди відвертали, поки вона не зустріла Моркву. І вона знала, як це, коли чоловіки щось згаряча випалюють, а тоді про це забувають. Але не Морква. Коли він щось казав, у його уяві сказане залишалось без змін. Тож якби вона зробила йому зауваження, він би щиро здивувався, що вона забула про його слова, і швидше за все нагадав би точні дату і час, коли саме він їх сказав. 

І все ж у неї постійно було відчуття, що більша частина його єства завжди ховалася глибоко-глибоко всередині, час від часу визираючи з-поза ширми. Неможливо бути таким простаком, настільки вигадливо тупим, не будучи при цьому надзвичайно розумним. Це як бути актором. Тільки дуже добрі актори вміють так добре грати поганих акторів.