— Гаразд, Смішинко, що відбувається? 

— Подейкують, хапонець убив когось, сер. У Скандальному провулку зібралося юрбище, і в мене це викликає недобрі передчуття. Я була на посту і подумала, що вам варто сказати, сер. 

— Правильно! 

— Але ніде не могла знайти капітана Моркву, сер. 

Слова тонким написом в’їлися їдким чорнилом у книзі Ваймзової душі. 

— О, боги… Хто ж залишився за старшого? 

— Сержант Щебінь, сер. 

Ґномині на мить здалося, що вона стоїть на місці. Командор Ваймз перетворився на розмиту пляму, що стрімко розчинялася вдалині. 

Зі спокійним виразом того, хто послідовно виконує свій обов’язок, Щебінь вхопив якогось чоловіка і почав гамселити ним решту людей. Коли простір довкола нього розчистився, а неподалік скімлила купка бунтівників, він видерся на неї і приклав до рота руки ківшиком. 

— Слухайте мене, ви, люди! 

Троль, що кричить як різаний, завиграшки перекричить галасливих бунтівників. Привернувши до себе їхню увагу, він витягнув з-за нагрудника сувій і помахав ним у себе над головою. 

— То є Закон про бунт, — оголосив він. — Знаєте, шо він означаї? Він означаї, шо коли я його зачитаю, а ви не рос…роз… не здриснете, Варта може застосувати смертельну силу, поняли? 

— А зараз ви що застосували? — простогнав хтось з-під його лапищ. 

— То ви допомагали Варті, — сказав Щебінь, переступивши з ноги на ногу. 

Він розгорнув сувій. 

Незважаючи на бійки, що котились провулками, і крики на сусідній вулиці, троль випромінював довкола себе ореол тиші. В мешканців Анк-Морпорка була мало не вроджена здатність нюхом чути розваги. 

Спочатку Щебінь тримав документ на відстані витягнутої руки. Потім за кілька дюймів від своєї мармизи. Кілька разів він його перевернув. 

Його вуста ворушилися з зусиллям. 

Нарешті він нахилився до констебля Візита і показав йому документ. 

— Шо то за слово? 

— «Відтак», сержанте. 

— Я так і знав. 

Він знову випрямився. 

— «Відтак… — горошинки тролячого еквіваленту поту почали проступати на чолі Щебеня. — Відтак… за-гальмо-виз… 

— Загальновизнаним, — прошепотів констебль Візит. 

— Я так і знав, — Щебінь знову втупився в документ, а тоді здався. — Ви не хочете тутка стирчати і весь день мене слухати! — заволав він. — То є Закон про бунт і ви всі мусите його прочитати, всікли? Передайте по колу. 

— А що, як ми його не прочитаємо? — озвався голос із натовпу. 

— Ви мусите його прочитати. То є закон. 

— А інакше що? 

— Інакше я вас пристрелю, — сказав Щебінь. 

— Так не можна! — обурився інший голос. — Спочатку ви маєте закричати «Стій! У мене зброя!» 

— Точно, мені це підходе, — погодився Щебінь. Він стенув одним здоровецьким плечем і затиснув під пахвою арбалет. А точніше, пересувний арбалет, який за нормальних умов встановлюється на візок. Стріла мала шість футів завдовжки. — Важче цілитись у мішені, які біжать. 

Він зняв зброю з запобіжника. 

— Хтось вже дочитав? 

— Сержанте! 

Ваймз пропихався крізь натовп. І тепер це було справжнє юрмище. Анк-Морпорк завжди був вдячною публікою. 

Щебінь із брязкотом відсалютував. 

— Ти хотів холоднокровно пристрелити цих людей, сержанте? 

— Ні, сер. Просто попереджувальний постріл у довбешку, сер. 

— Справді? Ну тоді дай мені хвильку, я з ними поговорю. 

Ваймз зиркнув на чоловіка, що стояв поряд. В одній руці він тримав смолоскип, а в іншій — довгу дерев’яну жердину. Він кинув на Ваймза гарячково-зухвалий погляд людини, яка відчула, як земля втікає в неї з-під ніг. 

Ваймз підтягнув до себе смолоскип і прикурив сигару. 

— Що тут коїться, друже? 

— Хапонці почали стріляти в людей, пане Ваймз! Безпричинні напади! 

— Справді? 

— Кількох людей вбито! 

— Кого? 

— Я… там… всі знають, що вони вбивають людей! — земля перестала втікати з-під ніг чоловіка, і він знайшов моральну опору. — За кого вони себе мають, шастають тут… 

— Досить, — урвав його Ваймз. Він відійшов назад і прорік голосніше: 

— Я впізнаю багатьох із вас, — сказав він. — І я знаю, що у вас є домівки, де на вас чекають. Бачите це? — він витягнув із кишені поліцейський кийок. — Це означає, що я маю берегти мир. Тож за десять секунд я піду в пошуках того самого миру, щоб його берегти, а Щебінь залишиться тут. Я тільки можу сподіватися, що він не втне нічого, щоб заляпати собі уніформу. Чи принаймні добряче її замастити. 

Іронія не була сильною стороною слухачів, але кмітливіші зрозуміли, до чого хилив Ваймз. Він намагався пояснити, що одній людині тут скоро урветься терпець. 

Натовп розійшовся, розповзаючись бічними вулицями, де бунтарі похапцем скидали саморобну зброю і зринали вже по інший бік вулиці, важко і вдумливо ступаючи ходою чесних громадян. 

— Гаразд, що трапилося? — запитав Ваймз, повернувшись до троля. 

— Ми почули, шо той хлопчур підстрелив того вуйка, — сказав Щебінь. — Коли ми сюда прибігли, зразу ж набігла купа крикунів. 

— Він уразив його, як Гудрун уразив казани Уру, — сказав констебль Візит[9]. 

— Уразив? — перепитав спантеличений Ваймз. — Він когось убив? 

— Судячи з того, як той чоловік лаявся, нє, сер, — сказав Щебінь. — Влучив йому в руку. Товариші приволокли його до штабу Варти, шоб поскаржитися. Він працює пекаром у нічну зміну. Сказав, що сі спізнював на роботу, тому хутко забіг по вечерю, а вже наступної хвилі лежав пластом на підлозі. 

Ваймз перейшов дорогу і штовхнув двері крамниці. Двері злегка відслонилися і вперлися у щось на кшталт барикади. Вікно теж було заставлено меблями. 

— Скільки там було людей, констеблю? 

— Багатенько. 

І ще четверо тут, подумав Ваймз. Сім’я. Двері ще краплю відслонилися, і Ваймз усвідомив, що присідає ще до того, як звідти висунувся арбалет. 

Роздався тріск тятиви. Стріла радше впала, ніж вистрілила. Вона дико крутилась по спіралі вздовж вулиці й летіла майже боком, коли нарешті влучила в стіну навпроти. 

— Послухайте, — все ще нахиляючись, мовив Ваймз, але вже голосніше. — Якщо це когось і поранило, то геть випадково. Це Варта. Відчиніть двері. Інакше це зробить Щебінь. А коли він відчиняє двері, їх уже не зачинити. Розумієте, про що я? 

Відповіді не було. 

— Гаразд. Щебеню, ану стань сюди… 

Зсередини долинула приглушена суперечка, а тоді зі шкрябанням відсунулись меблі. 

Він штовхнув двері. Вони розчахнулися стулками всередину. 

Сім’я сиділа в дальньому кінці кімнати. Ваймз відчув на собі чотири пари очей. У повітрі витала атмосфера гарячої тривоги, присмачена запахом горілої їжі. 

Пан Ґоріфф обережно тримав арбалет, і з виразу обличчя його сина Ваймз усе зрозумів. 

— Гаразд, — сказав він. — Тепер усі послухайте мене. Я нікого не арештовую, зрозуміли? Це звучить як одна із ситуацій, від опису яких його світлість завжди хилить на сон. Але вам буде краще, якщо ви проведете решту ночі у штабі Варти. Бо мені нема кого поставити тут вартувати. Розумієте? Я міг би вас заарештувати. Але це лише прохання. 

Пан Ґоріфф прокашлявся. 

— Чоловік, якого я підстрелив… — почав було він, і запитання з брехнею повисли в повітрі. 

Ваймз силкувався не дивитися на хлопця. 

— Не смертельно, — відповів він. 

— Він… забіг всередину, — сказав пан Ґоріфф. — А після минулої ночі… 

— Ви думали, на вас знову нападають, і схопили арбалет? 

— Так, — виклично мовив хлопець, випередивши свого батька. 

Вони трохи погризлись хапонською. Тоді пан Ґоріфф запитав: 

— Ми повинні покинути дім? 

— Заради ж вашого блага. Ми постараємося когось сюди приставити, щоб за ним наглянув. А тепер збирайтесь і йдіть за сержантом. І віддайте мені той арбалет. 

Ґоріфф із полегшенням простягнув його Ваймзові. Це була типова дешевина, настільки кепсько й непослідовно виготовлена, що коли з неї стріляти, безпечніше стати прямо позад неї, та й то це нічого не гарантує. А ще ніхто не попередив його власника, що вішати натягнутий арбалет за стійкою задушливої крамниці під вічним дощем жиру — не найкраща ідея. Тятива провисла. І тепер, мабуть, єдиний спосіб як слід поранити цим арбалетом — вгатити ним по голові.