— Зараз не до книжок! Ми вимагаємо, щоб ви негайно визволили наших земляків! 

— Щебеню, якого милого ти замкнув їх у камері? — стомлено мовив Ваймз. 

— А шо нам ше ся залишало, сер? Вони не під замком і мають чисту постелю. 

— Ось вам і пояснення, — мовив Ваймз. — Вони наші гості. 

— В камері! — крикнув Вазір, смакуючи словом. 

— Їх ніхто не тримає, — правив своєї Ваймз. 

— Тепер-то вже так, — Вазір намагався справити враження, начебто лише його поява перешкодила офіційно схваленому кровопролиттю. — Будьте певні, Патрицій про це ще почує! 

— Як і про все решта, — додав Ваймз. — Та якщо вони звідси підуть, хто їх захищатиме? 

— Ми! Їхні кровні земляки! 

— Як? 

Вазір мало не став по стійці «струнко». 

— З допомогою зброї, якщо треба буде. 

— А, добре, — мовив Ваймз. — Це вже два збориська… 

— Біп-біп-біп-дзинь! 

— Прокляття! — Ваймз хляснув себе по кишені. — Я не хочу чути про те, що в мене немає запланованих зустрічей! 

— Є одна на одинадцяту вечора. В Щурячій палаті, в палаці, — повідомив бісик-органайзер. 

— Не верзи дурниць! 

— Робіть, що хочете. 

— І заткнися. 

— Я лише хотів допомогти. 

— Заткайся, — Ваймз повернувся до хапонського торговця книгами. — Пане Вазір, якщо Ґоріфф хоче піти з вами, ми не будемо його спиняти… 

— Ага! Ще би ви спробували! 

Ваймз казав собі, що в хапонця є усі причини для того, щоб бути бундючним забіякою. Але його це тривожило, як людину, що йде по краю дуже глибокого урвища. 

— Сержанте Колон? 

— Так, сер? 

— Займешся цим, будь ласка? 

— Слухаюся, сер! 

— Дипломатично. 

— Звісно, сер! — Колон постукав себе по носі. — Питання політики, сер? 

— Просто… просто приведи сім’ю Ґоріффів і нехай… — Ваймз в’яло махнув рукою. — Нехай роблять, що хочуть. 

Він розвернувся і пішов сходами нагору. 

— Хтось має захищати права моїх краян! — Вазір крикнув йому в спину. 

Вони почули, як Ваймз зупинився на півшляху. Під його вагою на мить рипнула дощечка. А тоді він рушив далі, і вартові зітхнули з полегшенням. 

Ваймз захряснув за собою двері свого кабінету. 

Політика! Він сів і почав ритися в документах. Куди простіше думати про злочини. Та хоч зараз дайте йому старий добрий злочин. 

Він намагався закритися від зовнішнього світу. 

Хтось обезголовив Сніжка Слоупса. То був факт. Таке не можна скинути на погану бритву чи невиправдано міцний шампунь. 

А Сніжок намагався вбити Принца. 

Оссі теж намагався, та він лише думав, що був найманцем. Всі решта вважали його дивакуватим дрібним пройдисвітом, таким же розмазнею, як мокра глина. 

Втім, ідея непогана. Берете справжнього вбивцю, тихого професіонала, а тоді берете — Ваймз похмуро всміхнувся — того, хто візьме удар на себе. Якби ж бідолашний безумець не взяв цей метафоричний удар так буквально, то й далі вірив би, що він убивця. 

А Варта мала повестись на те, що це хапонська затія. 

Пісок у сандалях… Яка наглість! Невже вони мали його за ідіота? Ваймз жалів, що Фред акуратно не замів увесь пісок у купку, бо він знайде того, хто натрусив, і змусить його той пісок з’їсти. Хтось хотів, щоб Ваймз почав переслідувати хапонців. 

Чоловік на палаючому даху. Він вписувався в цю картинку? Він мусив вписуватися? Що Ваймз пригадував? Чоловіка в балахоні з прикритим обличчям. І голосом людини, яка не лише звикла віддавати накази — Ваймз звик віддавати накази — але й звикла, що їх виконують, тоді як вартові сприймали накази як пропозиції. 

Але не все має вписуватися в картинку. Бо саме тоді починають підводити «зачіпки». І той клятий записник. Дивина та й годі. Виходить, хтось акуратно вирвав кілька сторінок після того, як Сніжок там щось написав. Хтось, кому стало кебети здогадатися, що на наступних сторінках можуть залишитися слабкі відбитки. 

То чом би не забрати весь записник? 

Це було надто складно. Але десь ховалась деталь, яка мала все пояснити, розставити всі крапки над «і»… 

— Він кинув олівець і махом розчахнув двері на сходи. 

— Що це збіса за шум? — закричав він. 

Сержант Колон був на середині сходів. 

— То пан Ґоріфф із паном Вазіром трохи, як би ви сказали, погризлися, сер. А все тому, каже Морква, шо хтось підпалив чиюсь країну двісті років тому. 

— Що, просто зараз? 

— Воно мені все як хапонська, сер. Хай там як, Вазір образився і пішов. 

— Розумієте, Вазір походить зі Смейла, — пояснив Морква. — А пан Ґоріфф — із Ельхаріба, і ці дві країни щойно як десять років тому припинили війну. Релігійні відмінності. 

— В них закінчилася зброя? — запитав Ваймз. 

— Каміння, сер. Зброя в них закінчилась ще минулого століття. 

Ваймз похитав головою. 

— Я ніколи цього не розумів, — сказав він. — Люди вбивають одне одного лише тому, що їхні боги трохи почубились… 

— О, в них один бог, сер. Вочевидь, вони воювали через слово в їхньому святому письмі, сер. Ельхарібійці кажуть, що воно означає «бог», а смейлійці твердять, що «муж». 

— Як їх можна сплутати? 

— Розумієте, на письмі вони відрізняються одною крихітною крапочкою. Хоч дехто вважає, що це всього лиш мушиний послід. 

— Столітні війни через те, що якась муха сернула не там, де треба? 

— Могло бути гірше, — сказав Морква. — Якби вона ляпнула трохи лівіше, вийшло би слово «лакриця». 

Ваймз знову похитав головою. Моркві легко йшли мови. А я знаю, як замовити віндалу, подумав він. І, виявляється, хапонською це означає «пекучі хрящі для гарячих чужоземних ідіотів». 

— Якби ж ми краще розуміли Хапонію, — сказав він. 

Сержант Колон по-змовницьки постукав себе збоку по носі. 

— Знай свого ворога, еге ж, сер? — сказав він. 

— О, я знаю ворога, — запевнив його Ваймз. — Я хапонців хочу розкусити. 

— Командоре Ваймз? 

Вартові озирнулися. Ваймз примружив очі. 

— Ви один із людей Іржавського, чи не так? 

Юнак відсалютував. 

— Лейтенант Шершеннь, сер, — він завагався. — Е… його світлість послав мене запитати вас, чи ви та ваші старші офіцери будете такі ласкаві завітати в палац у будь-який зручний для вас час, сер. 

— Справді? Він так сказав? 

Лейтенант вирішив, що чесність — єдине вирішення проблем. 

— Насправді він сказав «Негайно приведи до мене Ваймза з його збориськом», сер. 

— О, невже? — здивувався Ваймз. 

— Біп-біп-біп-дзинь! — із його кишені долинув тріумфальний голосок. — Рівно одинадцята вечора! 

Не встиг Ноббі постукати, як перед ним відчинилися двері, з-за яких на нього втупилась низенька тілиста жіночка. 

— Так, це я! — гаркнула вона. 

Ноббі все ще стояв з піднятою рукою. 

— Ем… ви пані Кекс? — запитав він. 

— Так, але я це роблю тільки за гроші. 

Рука Ноббі не поворухнулася. 

— Ем… ви ж передбачаєте майбутнє, правильно? — запитав Ноббі. 

Вони втупилися одне в одного. Тоді пані Кекс пару разів ляснула себе по вуху і кліпнула. 

— Трясця! Знову забула вимкнути своє провидіння, — якусь мить вона дивилась порожніми очима, відтворюючи в голові їхню нещодавню розмову. 

— Так, з цим розібралися, — вона глипнула на Ноббі й потягнула носом. — Вам краще зайти. Обережно з килимом, його тільки почистили. І я можу вділити тільки десять хвилин, бо в мене капуста вариться. 

Вона провела капрала Ноббса у крихітну вітальню, де майже весь простір займав круглий стіл із зеленою скатертиною. На столі лежала кришталева куля, не дуже добре прикрита рожевою в’язаною леді в криноліновій сукні. 

Пані Кекс жестом запросила Ноббі сісти. Що він слухняно й зробив. Кімнатою ширились аромати капусти. 

— Мені вас один хлопака з пабу порадив, — пробубнів Ноббі. — Сказав, що ви — медіум.