Боббі, що зустрів їх гучним гавкотом, дотримується декоруму, ретельно обнюхуючи штани П’єра, який штовхає мотоцикл до ґанку. Мішель уже увійшла в дім, вона піднімає штори, вертається, щоб зустріти П’єра, який оглядає стіни і бачить, що тут ніщо не схоже на те, що він уявляв.

— Тут мало бути три сходинки, — каже П’єр. — І ця вітальня, але, звісно… Не зважай на мене, людина завжди уявляє собі щось інше. Навіть меблі, кожну дрібничку. З тобою також таке буває?

— Іноді так, — каже Мішель. — П’єре, я голодна. Ні, П’єре, послухай, будь чемним і допоможи мені; треба буде щось приготувати.

— Люба, — каже П’єр.

— Відчини вікно, впусти трохи сонця. Поводься спокійно, Боббі подумає, що…

— Мішель, — каже П’єр.

— Ні, пусти мене, а хочу піднятися нагору, щоб переодягнутися. Зніми піджак, якщо хочеш, у цій шафі знайдеш що випити, я на цьому не розуміюся.

Він бачить, як вона бігом піднімається сходами, щезає на другому поверсі. У шафі є що випити, вона на цьому не розуміється. Вітальня довга і темна, рука П’єра гладить те місце, де починаються перила. Мішель йому сказала, але це немов приховане розчарування: таки скляної кулі нема.

Мішель вертається в старих штанах і чудернацькій блузці.

— Ти схожа на гриб, — каже П’єр з ніжністю всякого чоловіка до жінки, убраної у мішкуватий одяг. — Ти не покажеш мені дім?

— Якщо хочеш, — каже Мішель. — Ти не знайшов що випити? Зажди… ти ні на що не годишся…

Зі склянками в руках вони йдуть у вітальню і сідають на канапі перед прочиненим вікном. Боббі лащиться до них, розлягається на килимі і дивиться на них.

— Він тебе одразу прийняв, — каже Мішель, облизуючи край склянки. — Тобі подобається мій дім?

— Ні, — каже П’єр. — Він темний, до смерті буржуазний, захаращений бридкими меблями. Але в ньому є ти, у цих жахливих штанях.

Він гладить її шию, пригортає її до себе, цілує в уста. Вони пристрасно цілуються, П’єр відчуває на собі тепло її руки, вони пристрасно цілуються, трохи зсовуються, але Мішель охкає і намагається вивільнитися, лепече щось, чого він не розуміє. Він сконфужено думає, що найважче — це заткнути їй рота, він не хоче, щоб вона знепритомніла. Різко її відпускає, дивиться на свої руки, наче вони не його, чує прискорене дихання Мішель, глухе гарчання Боббі на килимі.

— Ти зведеш мене з розуму, — каже П’єр, і безглуздість цієї фрази є менш убивчою, ніж те, що тільки-но сталося. Як наказ, нестримне бажання — заткнути їй рота, але щоб вона не знепритомніла. Він простягає руку, здалека гладить щоку Мішель, він згоден на все: поїсти щось, зготоване нашвидкуруч, на те, що йому доведеться вибрати вино, на те, що біля вікна дуже жарко.

Мішель їсть по-своєму: сир упереміш з анчоусами в олії, салатом і шматочками краба. П’єр п’є біле вино, дивиться на неї й усміхається. Якби він одружився з нею, то щодня пив би її біле вино за цим столом, дивився на неї й усміхався.

— Дивно, — каже П’єр. — Ми ніколи не говорили про воєнні роки.

— Чим менше говорити про це… — каже Мішель, підчищаючи тарілку.

— Знаю, але спогади інколи вертаються. Мені не було аж так зле, зрештою, ми тоді були дітьми. Як нескінченні канікули, цілковитий і майже забавний абсурд.

— У мене не було канікул, — каже Мішель. — Увесь час дощило.

— Дощило?

— Тут, — каже вона, торкаючись чола. — Перед моїми очима, за моїми очима. Усе було вологе, запітніле і вологе.

— Ти жила в цьому домі?

— Спочатку так. А◦потім, після окупації, мене відвезли до родичів в Ангієн.

П’єр не бачить, що в руці у нього запалений сірник, відкриває рота, трясе рукою і лається. Мішель усміхається, рада, що можна говорити про щось інше. Коли вона встає, щоб принести фрукти, П’єр закурює цигарку і ковтає дим, наче він задихався, але це вже минулося, усьому є пояснення, якщо пошукати, скільки разів Мішель, либонь, згадувала Ангієн під час балачок у кав’ярнях, це ті фрази, які здаються пустими і легко забуваються, але згодом виявляються основною темою якогось сну або фантазії. Персик, так, але почищений. О, йому дуже шкода, але жінки завжди чистили йому персики і нема причини, щоб Мішель була винятком.

— Жінки. Якщо вони чистили тобі персики, то були такими дурепами, як я. Краще б ти змолов каву.

— Отже, ти жила в Ангієні, — каже П’єр, дивлячись на руки Мішель із легкою відразою, яку він відчуває завжди, коли бачить, як чистять фрукти. — Що робив твій старий під час війни?

— О, нічого особливого. Ми жили, чекаючи, коли все нарешті закінчиться.

— Німці вас ніколи не чіпали?

— Ні, — каже Мішель, обертаючи персик у мокрих пальцях.

— Це вперше ти мені кажеш, що ви жили в Ангієні.

— Я◦не люблю говорити про ті часи, — каже Мішель.

— Але колись, мабуть, говорила, — каже П’єр, перечачи самому собі. — Не знаю звідки, та я знав, що ти жила в Ангієні.

Персик падає на тарілку, і шматочки шкурки знову пристають до м’якоті. Мішель очищає персик ножем, П’єр знову відчуває відразу і починає чимдуж крутити кавовий млинок. Чому вона нічого не каже? Здавалось би, вона страждає, ретельно очищаючи той жахливий ослизлий персик. Чому вона мовчить? Її переповнюють слова, досить тільки глянути на її руки, на нервове моргання, яке іноді закінчується таким собі тиком: один бік обличчя ледь сіпається вгору і вертається на місце, ще тоді, на лавці у Люксембурзькому саду, він помітив цей тик, що завжди супроводжується сум’яттям або мовчанкою.

Мішель готує каву, обернувшись спиною до П’єра, який прикурює одну цигарку від іншої. Вони вертаються у вітальню із порцеляновими чашками у сині цяточки в руках. Аромат кави йде їм на користь, вони перезираються, немов здивовані цим перемир’ям і тим, що йому передувало; перекидаються словами, дивлячись одне на одного й усміхаючись, розсіяно п’ють каву — так п’ють приворотне зілля, що зв’язує навіки. Мішель приспустила штори, і з саду проникає зеленкувате і гаряче світло, яке їх огортає, мов цигарковий дим і коньяк, яким П’єр насолоджується в розніженому забутті. Боббі спить на килимі, здригаючись і зітхаючи.

— Йому постійно щось сниться, — каже Мішель. — Іноді він плаче і нараз прокидається, дивиться на нас усіх так, немов тільки-но зазнав страшного болю. А◦він — майже цуцик…

Насолода бути тут, почуватися так добре у цю мить, заплющити очі, зітхати, як Боббі, проводити рукою по волоссю, раз, двічі, відчуваючи, що рука у твоєму волоссі — наче й не твоя, легкий лоскіт, коли вона доходить до потилиці, спокій. Коли він розплющує очі, то бачить обличчя Мішель, її напіврозтулені уста, у неї такий вираз, немов нараз в ній не лишилося жодної кровинки. Він дивиться на неї, нічого не розуміючи, келих з коньяком котиться по килиму. П’єр стоїть перед дзеркалом; йому майже смішно бачити, що волосся у нього розчесане на проділ, як у героїв-коханців у німому кіно. Чому б Мішель мала плакати? Вона не плаче, але обличчя в долонях завжди ховає той, хто плаче. Він різко їх рознімає, цілує її в шию, шукає її вуста. Зринають слова: його, її, наче звірята, які шукають одне одного, зустріч, що зволікає з пестощами, запах полуденної спеки, дому, де нікого нема, сходів, які чекають зі скляною кулею там, де починаються перила. П’єр хотів би взяти Мішель на руки, бігом піднятися сходами, в кишені у нього є ключ, він увійде в спальню, ляже біля неї, відчуватиме, як вона тремтить, незграбно шукатиме ґудзики, зав’язки, але немає ніякої скляної кулі там, де починаються перила, усе далеке і страшне, Мішель тут, біля нього, далека і заплакана, її залите сльозами обличчя між мокрих пальців, її тіло, яке зітхає, боїться і відпихає його.

Клякнувши, він кладе голову на коліна Мішель. Минають години, минає хвилина чи дві, час — це щось, сповнене цьвохканням й піною. Пальці Мішель гладять волосся П’єра, і він знову бачить її обличчя, передвістя усмішки, Мішель розчісує його пальцями, робить йому майже боляче, відгортаючи волосся назад, а потім нахиляється, цілує його і усміхається.

— Ти мене налякав, на мить мені здалося… Яка я дурна, але ти був зовсім інший.