Ксав’є, високий і худий, приносить своє лице робочих днів. Він говорить про експерименти, про біологію як спонуку до скептицизму. Дивиться на свій палець, замазаний чимось жовтим. П’єр запитує його:

— Тобі трапляється зненацька думати про щось, цілком далеке від того, про що ти доти думав?

— Цілком далеке — це робоча гіпотеза і нічого більше, — каже Ксав’є.

— Я◦досить дивно почуваюся цими днями. Ти мав би дати мені щось для об’єктивного бачення, такий собі об’єктиватор.

— Об’єктиватор? — каже Ксав’є. — Старий, такого не існує.

— Я◦надто багато думаю про себе, — каже П’єр. — Це ідіотизм.

— А◦Мішель тебе не об’єктивує?

— Якраз вчора мені прийшло до голови, що…

Він чує, як говорить, бачить Ксав’є, який дивиться на нього, бачить відображення Ксав’є у дзеркалі, потилицю Ксав’є, бачить себе, який говорить із Ксав’є (але чому мені мало прийти до голови, що там, де починаються перила, є скляна куля), час від часу спостерігає, як Ксав’є киває головою — професійний жест, такий смішний, коли перебуваєш не у кабінеті лікаря, а той не має на собі халата, який поміщає його в іншу площину і наділяє його іншими правами.

— Ангієн, — каже Ксав’є. — Не переймайся цим, я завжди плутаю Ле-Ман з Ментоном. Либонь, це провина якоїсь вчительки, там, у далекому дитинстві.

«Im wunderschönen Monat Mai», — наспівує пам’ять П’єра.

— Якщо ти погано спиш, то скажи — і я тобі щось дам, — каже Ксав’є. — У кожному разі цих двох тижнів у раю вистачить, я певен. Немає кращого, як спати на одній подушці, це цілком прояснює думки. Іноді навіть кладе їм край — а це спокій.

Напевне, якби він більше працював, якби більше стомлювався, якби білив свою кімнату чи ходив на факультет пішки, замість того, щоб їздити автобусом. Якби мав заробляти сімдесят тисяч франків, які надсилають йому батьки. Спершись на поручні Пон-Неф[25], він дивиться, як пропливають баркаси, і відчуває літнє сонце на плечах і шиї. Зграйка дівчат сміється і жартує, чутно цокіт кінських копит; рудий велосипедист протяжно свистить, зіштовхнувшись з дівчатами, які сміються ще дужче — і це так, наче опале листя здійнялося догори і поглинуло його обличчя в одному жахливому чорному глитанні.

П’єр тре очі, поволі підводиться. То не були слова, ані видиво: щось поміж ними, якийсь образ, що розпався на стільки слів, скільки є опалого листя на землі (яке піднеслося, аби уп’ястися йому просто в обличчя). Він бачить, як його права рука тремтить на поручні. Стискає кулак, намагаючись здолати тремтіння. Ксав’є, мабуть, уже відійшов далеко, марно бігти за ним, додавати нову історію в безглузду збірку. «Опале листя, — скаже Ксав’є. — Але на Пон-Неф немає опалого листя». Наче він не знає, що на Пон-Неф немає опалого листя, що опале листя є в Ангієні.

Тепер я думатиму про тебе, кохана, тільки про тебе усю ніч. Думатиму тільки про тебе — це єдиний спосіб почуватися самим собою, мати тебе всередині себе, як дерево, потроху позбутися того стовбура, який мене підтримує і направляє, обережно витати довкола тебе, промацуючи повітря кожним листочком (зелені, зелені, я сам і ти сама, повен життєвих соків стовбур і зелені листочки: зелені, зелені), не віддалятися від тебе, не дозволяти, аби щось іще влізло поміж нами, відвернуло мене від тебе, бодай на мить позбавило знання, що ця ніч лине до світанку і що там, по інший бік, де ти живеш і зараз спиш, знову буде ніч, коли ми приїдемо разом і увійдемо у твій дім, піднімемося сходинками ґанку, увімкнемо світло, погладимо твого пса, вип’ємо кави, довго дивитимемося один на одного, перед тим як я тебе обійму (мати тебе всередині себе, як дерево) і проведу до сходів (але ніякої скляної кулі немає), і ми почнемо підніматися, підніматися, двері зачинені, але в кишені у мене є ключ…

П’єр зіскакує з ліжка, пхає голову під кран умивальника. Думати тільки про тебе, але як може бути, що те, про що він думає, — темне і глухе бажання, де Мішель — уже не Мішель (мати тебе всередині себе, як дерево), де він не відчуває її у своїх обіймах, піднімаючись сходами, бо заледве ступивши на сходинку, він побачив скляну кулю, і він сам, піднімається сходами сам, а Мішель нагорі, зачинена, вона за дверима і не знає, що у нього в кишені є інший ключ і що він піднімається…

Він витирає обличчя, навстіж розчиняє вікно свіжості світанку. На вулиці якийсь п’яничка по-дружньому розмовляє сам із собою, похитуючись так, ніби плив у в’язкій воді. Він щось наспівує, тупцяє туди-сюди, виконуючи такий собі переривчастий і урочистий танець в гризайлі[26], який потроху роз’їдає бруківку, зачинені брами. «Als alle Knospen sprangen» — ці слова з’являються на пересохлих губах П’єра, чіпляються до мугикання там, унизу, яке ніяк не в’яжеться з мелодією. Але слова також не в’яжуться ні з чим, приходять, як усе решта, на якусь мить чіпляються до життя, а потім лишається щось таке, як зла тривога, дірки, які пнуться показати клапті, котрі чіпляються за будь-що, двостволка, підстилка з опалого листя, п’яничка, що розмірено танцює щось на зразок павани — з поклонами, що розкладаються на лахміття, спотикання і так невиразно промимрені слова.

Мотоцикл воркоче уздовж вулиці д’Алезії. П’єр відчуває пальці Мішель, які ледь сильніше стискають його стан щоразу на поворотах або коли вони їдуть позаду автобуса. Коли їх зупиняє червоне світло, він відкидає голову назад і чекає ласки, поцілунку у волосся.

— Я◦вже не боюся, — каже Мішель. — Ти водиш дуже добре. Зараз треба повернути праворуч.

Котедж загублений серед дюжин схожих будиночків на пагорбі за Кламаром. Для П’єра слово «котедж» звучить як «прихисток», гарантія того, що все буде спокійно й усамітнено, що буде сад із плетеними кріслами, а вночі, може, якийсь світлячок.

— У твоєму саду є світляки?

— Не думаю, — каже Мішель. — Вигадаєш таке.

Важко говорити їдучи на мотоциклі, вуличний рух змушує зосередитися, а П’єр втомлений, він спав заледве кілька годин зранку. Не забути б випити пігулки, які йому дав Ксав’є, та він, природно, забуде їх випити, до того ж вони будуть йому не потрібні. Він відкидає голову назад і бурчить, бо Мішель припізнюється з поцілунком. Мішель сміється і проводить рукою по його волоссю. Зелене світло. «Облиш ці дурниці», — сказав Ксав’є, явно спантеличений. Звісно, це мине, дві пігулки перед сном, запити водою. А◦як спатиме Мішель?

— Мішель, як ти спиш?

— Чудово, — каже Мішель. — Іноді мені сняться кошмари, як i всім.

Ясна річ, як усім, от тільки прокинувшись, вона знає, що сон минає, а не перемішується з вуличним гамором, обличчями друзів, це просотується у найневинніші заняття (але Ксав’є сказав, що з двома пігулками все буде гаразд), мабуть, вона спить, зарившись лицем у подушку, ледь підігнувши ноги і легенько дихаючи, і такою він тепер її бачитиме, матиме її, сонну, близько свого тіла, чутиме, як вона дихає, беззахисна й оголена, коли він схопить її за волосся, жовте світло, червоне світло, стоп.

Він так різко гальмує, що Мішель скрикнула, а потім вмовкла, немов засоромлена своїм криком. Спершись ногою на землю, П’єр повертає голову й усміхається до чогось, і це не Мішель, і наче губиться в повітрі, весь час усміхаючись. Він знає, що зараз загориться зелене світло, за мотоциклом вантажівка й авто, зелене світло, за мотоциклом вантажівка й авто, хтось тисне на клаксон — двічі, тричі.

— Що з тобою? — каже Мішель.

Водій авто, минаючи його, вилаявся, і П’єр поволі рушає. Ми зупинилися на тому, що він бачитиме її такою, як вона є: беззахисною й оголеною. Ми це сказали, дійшли якраз до того моменту, коли бачили, як вона спить, беззахисна й оголена, тобто немає жодної причини навіть на мить припускати, що треба буде… Так, я вже чув, спочатку ліворуч, а потім знову ліворуч. Там, де той шиферний дах? Сосни, як гарно, який гарний твій котедж, сад із соснами і твої батьки, які поїхали на ферму, майже не віриться, Мішель, у таке майже не можна повірити.