Олів усміхнулася у відповідь, жестом дозволивши Адаму замовити першим.

— Кава, — він кинув на неї погляд, а потім сором’язливо додав: — Чорна.

Їй довелося нахилити голову, щоб приховати посмішку, але коли вона знову поглянула на нього, куточок його рота був піднятий вгору. Що, неохоче зізналася вона сама собі, виглядало непогано. Олів проігнорувала це і замовила найжирнішу, найсолодшу каву в меню напоїв, попросивши додаткових збитих вершків. Вона думала, чи варто спробувати компенсувати це, купивши яблуко, чи їй просто розслабитись і замовити ще печиво, коли Адам вийняв із гаманця кредитну картку й підніс її касиру.

— О ні. Ні-ні-ні. Ні, — Олів поклала руку перед його долонею і понизила голос, — ти не можеш платити за моє замовлення.

Він кліпнув.

— Не можу?

— У нас не такі фальшиві стосунки.

Він виглядав здивованим.

— Ні?

— Ні, — вона похитала головою, — я б ніколи не ходила на фальшиві побачення з хлопцем, який думає, що повинен платити за мою каву лише тому, що він чувак.

Він підняв брову.

— Я сумніваюся, що існує мова, на якій річ, яку ти щойно замовила, могла б називатися «кава».

— Агов…

— І справа не в тому, що я «чувак», — це слово прозвучало трохи засмучено, — а в тому, що ти все ще аспірант. І в твоєму річному доході.

Якусь мить вона вагалася, думаючи, чи варто ображатися. Чи Адам був знатним мудаком? Ставився до неї зверхньо? Думав, що вона бідна? Тоді Олів згадала, що насправді вона і є бідна, і що він, мабуть, заробляв у п’ять разів більше, ніж вона. Дівчина знизала плечима, додавши до кави шоколадне печиво, банан і пачку жуйки. Треба віддати йому належне, Адам нічого не сказав і заплатив 21 долар і 39 центів, не моргнувши оком.

Поки вони чекали на напої, Олів подумала про свій проект і про те, чи зможе вона переконати професорку Аслан скоріше купити їй кращі реагенти. Вона розсіяно пробігла очима по кав’ярні, виявивши, що, незважаючи на те, що наукового асистента, постдока і одного зі студентів не було, двоє випускників (один з яких за щасливим збігом обставин працював у лабораторії Ан) все ще сиділи за столом біля дверей, поглядаючи на них кожні кілька хвилин. Відмінно.

Вона сперлася стегном об стійку й подивилася на Адама. Слава Богу, це триватиме лише десять хвилин на тиждень, інакше у неї з’явиться постійна тріщина на шиї.

— Де ти народився? — спитала вона.

— Це ще одне з твоїх запитань для шлюбної співбесіди заради отримання дозволу на проживання?

Вона захихикала. Він усміхнувся у відповідь, ніби був задоволений тим, що розсмішив її. Хоча це, безперечно, було з якоїсь іншої причини.

— Нідерланди. Гаага.

— О…

Він теж сперся на стійку прямо перед нею.

— Чому «о»?

— Не знаю, — Олів знизала плечима, — мені здається, я очікувала… Нью-Йорк? А може, Канзас?

Він похитав головою.

— Моя мати була послом США в Нідерландах.

— Ого…

Дивно було уявляти, що у Адама була мама. Родина. Що до того, як стати високим, страшним і сумнозвісним, він був дитиною. Можливо, говорив голландською. Можливо, він коптив оселедець на сніданок на камінцях. Можливо, його мати хотіла, щоб він пішов її стопами і став дипломатом, але його блискуча особистість проявилася, і вона відмовилася від цієї мрії. Олів дуже захотіла дізнатися більше про його виховання, що було… дивно. Дуже дивно.

— Прошу.

На прилавку з’явилися їхні напої. Олів сказала собі, що те, як білява бариста, очевидно, оглядала Адама, коли він повернувся, щоб дістати кришку для своєї чашки, не її справа. Вона також нагадала собі, що як би їй не було цікаво про його матір-дипломатку, скількома мовами він розмовляє і чи любить він тюльпани, це була інформація, яка виходила далеко за межі їхньої домовленості.

Люди бачили їх разом. Вони збиралися повернутися до своїх лабораторій і розповісти неймовірні історії про доктора Адама Карлсена та випадкову, нічим не примітну студентку, з якою вони його помітили. Час Олів повернутися до своєї науки.

Вона прочистила горло.

— Гаразд. Це було весело.

Він здивовано підняв очі від чашки.

— Фальшиве побачення середи вже завершилось?

— Так. Чудова робота, командо, тепер приймайте душ. Ви вільні до наступного тижня.

Олів устромила соломинку в напій і відпила, відчуваючи, як цукор вибухає в її роті. Що б вона не замовила, воно було огидно смачнюче. Напевно, по ходу розмови в неї розвивався цукровий діабет.

— Побачимось…

— Де ти народилася? — запитав Адам перш, ніж вона пішла.

Ох. Врешті, вони про це говорили. Він, мабуть, просто намагався бути ввічливим, і Олів внутрішньо зітхнула, з тугою думаючи про свою лабораторну лавку.

— Торонто.

— Справді. Ти канадка, — сказав він, наче завчасно це знав.

— Ага.

— Коли ти сюди переїхала?

— Вісім років тому. Щоб навчатися у коледжі.

Він кивнув, ніби зберігаючи інформацію.

— Чому США? У Канаді є чудові навчальні заклади.

— Я отримала повну стипендію.

Це була правда. Але не вся.

Він грався з картонним підстаканником.

— Ти часто їздиш туди?

— Не зовсім, ні.

Олів злизала трохи збитих вершків зі своєї соломинки. Вона була спантеличена, коли він одразу відвів від неї погляд.

— Плануєш повернутися додому, коли закінчиш навчання?

Вона напружилася.

— Ні, якщо вдасться.

У неї було багато болючих спогадів про Канаду, і її єдиною сім’єю, людьми, з якими вона хотіла бути поруч, були Ан і Малкольм, обоє громадяни США. Олів і Ан навіть уклали договір, що якщо Олів колись буде на межі втрати візи, Ан одружиться з нею. Якщо задуматись, вся ця справа із фальшивими побаченнями з Адамом мала стати чудовою практикою, щоб Олів підвищила рівень і почала серйозно обманювати Міністерство внутрішньої безпеки.

Адам кивнув, зробивши ковток кави.

— Улюблений колір?

Олів відкрила рота, щоб сказати йому свій улюблений колір, який був набагато кращим за його, і…

— Бляха!

Він кинув на неї багатозначний погляд.

— Важко, чи не так?

— Є так багато хороших.

— Ага.

— Я оберу синій. Блакитний. Ні, зачекай!

— Ммм.

— Скажімо, білий. Добре, білий.

Він цокнув язиком.

— Знаєш, я не думаю, що можу прийняти цю відповідь. Білий насправді не колір. Скоріше всі кольори разом узяті…

Олів ущипнула його за м’ясисту частину передпліччя.

— Ой, — сказав він, явно не відчуваючи болю. З лукавою посмішкою махнувши рукою на прощання, він відвернувся, прямуючи до корпусу біології.

— Агов, Адаме? — гукнула вона йому вслід.

Він зупинився і озирнувся на неї.

— Дякую, що купив мені їжі на три дні.

Він вагався, а потім кивнув один раз. Те, що він робив своїм ротом — він безперечно посміхався їй. Трохи неохоче, але все ж.

— З радістю, Олів.

Сьогодні, 14:40

ВІД: [email protected]

TO: [email protected]

ТЕМА: Re: Проект скринінгу раку підшлункової залози

Олів,

Я прилітаю у вівторок вдень. Як щодо того, щоб ми зустрілися в середу близько 15:00 в лабораторії Ейшегул Аслан? Мій партнер зможе показати мені дорогу.

ТБ

Відправлено з мого iPhone

ОЛІВ ЗАПІЗНИЛАСЯ на своє друге фальшиве побачення в середу теж, але з різних причин — усіх пов’язаних з Томом Бентоном.

По-перше, вона проспала після того, як минулої ночі не спала допізна, репетируючи, як вона збирається представити йому свій проект. Олів повторювала свою промову стільки разів, що Малкольм почав закінчувати її речення, а потім, о першій годині ночі, він кинув у неї нектарин і попросив піти потренуватися в її кімнаті. Чим вона й займалася до 3:00 ранку.

Потім, вранці, вона зрозуміла, що її звичайне лабораторне вбрання (легінси, пошарпана футболка 5K і дуже-дуже неакуратна гулька на голові), ймовірно, не покаже доктору Бентону, що вона «цінна майбутня колега», і Олів витратила величезну кількість часу, аби знайти щось підходяще. По одежі зустрічають і все таке.