— У мене сьогодні сталася розмова з охоронцем у «Ботсені». Харрі побував там учора ввечері, з-під носа у нас ушився, хоча ми всю криміналку на ноги підняли. Ти знала, що Харрі у згоді з Расколем?

— Не збагну, про що ти говориш і яке все це має відношення до справи.

— І я теж, але пропоную тобі сісти, Беате. І вислухати коротку історію; мені здається, вона змусить тебе подивитися на Харрі та його друзів іншими очима.

— Відповідь буде негативною, Томе. Йди геть!

— Навіть якщо ця історія пов’язана з твоїм батьком?

Він помітив, як у неї здригнулися губи, і зрозумів, що він на вірному шляху.

— У мене є джерела — як би це сказати, — недоступні простим поліцейським, от чому мені точно відомо, що сталося, коли твого батька застрелили в Рюєні. І хто вбив його, теж відомо.

Беате напружено втупилася в нього.

Волер розсміявся:

— На таке ти не розраховувала, вірно?

— Ти брешеш.

— Батька твого вбили з «узі» шістьма пострілами в груди. Згідно з рапортом, він увійшов до банку для переговорів із грабіжниками сам і без зброї, отже, ніяких аргументів у нього не було. Він міг добитися тільки того, що грабіжники рознервуються і ще більше зробляться жорстокими. Страшенна помилка. Незбагненна. Особливо якщо врахувати, що твій батько славився своїм професіоналізмом. Але насправді з ним був напарник. Багатообіцяючий молодий інспектор, у якого попереду блискуча кар’єра. Але він ніколи не стикався з пограбуванням банку live^[55], в усякому разі з нальотчиками і справжніми стволами. Того дня він запропонував відвезти твого батька додому після роботи, оскільки завжди прагнув опинитися в товаристві начальства. Отже батько твій під’їхав до Рюєна не на своїй машині, про що в рапорті не мовиться. Адже коли вас із мамою повідомили про те, що сталося, машина стояла у вас в гаражі, вірно, Беате?

Він помітив, як у неї на шиї набубнявіла й посиніла артерія.

— Чорт би тебе забрав зовсім, Томе.

— Іди сюди й послухай татусеву казочку, — сказав він і ляпнув рукою по маленькій подушці, що лежала поряд із ним. — Тому що я говоритиму дуже тихо, а тобі, чесно кажучи, слід її запам’ятати.

Вона мимоволі наблизилася до нього на крок, але зупинилась.

— О’кей, — сказав Том. — Сталося так того дня… коли це трапилось?

— У п’ятницю, третього червня, чверть по третій, — прошепотіла вона.

— Авжеж, того червневого дня. Вони почули повідомлення по радіо, банк опинився неподалік, вони під’їхали і зайняли позицію зі зброєю в руках. Молодий інспектор і навчений досвідом старший інспектор. Вони діяли за інструкцією, чекали підкріплення або хоч би того моменту, коли грабіжники вийдуть на вулицю. Але тут раптом в отворі дверей з’явився один із грабіжників, приставивши до скроні співробітниці банку дуло автомата. Він викрикнув ім’я твого батька. Грабіжник побачив їх через вікно і впізнав старшого інспектора Льонна. Він заявив, що жінці шкоди не завдасть, але їм потрібний заручник. Отже якщо Льонн погодиться зайняти її місце, то все о’кей. Але в такому разі він мусить залишити зброю й увійти до приміщення сам. І що ж робить твій батько? Він починає міркувати. А міркувати йому треба швидко. Жінка шокована. А люди від шоку вмирають. Він подумав про свою дружину, твою матір. Червневий день, п’ятниця, настають вихідні. І сонце… світило сонце того дня, Беате?

Вона кивнула.

— Він уявляє собі,яка духота стоїть зараз у приміщенні банку. Він у страшній напрузі. У паніці. І нарешті зважується. На що ж зважується твій батько, Беате?

— Він заходить до банку, — прошепотіла Беате, відчуваючи клубок у горлі.

— Він заходить до банку, — Волер притишив голос. — Старший інспектор Льонн заходить до банку, а молодий усе чекає і чекає. Чекає підкріплення. Чекає, коли з приміщення вийде жінка. Чекає, коли хто-небудь скаже, що йому робити або що це сон, навчання й він може вирушати додому, адже сьогодні п’ятниця і сонечко світить. А замість цього він чує. — Волер клацнув язиком… — Твого батька відкидає на вхідні двері, вони відчиняються, він падає на поріг. Із шістьма кулями в грудях.

Беате поволі опустилася на стілець.

— Молодий інспектор бачить тіло старшого інспектора, і до нього доходить, що це не навчання. І не сон. Що у грабіжників справжні автомати, і вони холоднокровно застрелили поліцейського. Його охоплює такий страх, якого він ніколи не відчував ні раніше, ні пізніше. Він читав про це — у нього були гарні оцінки із психології. Але теорія перевіряється практикою. Він впадає в той панічний стан, про який так чудово написав у відповіді на питання екзаменаційного білета. Він кидається в машину і тисне, тисне, тисне. І нарешті приїжджає додому, де молода дружина зустрічає його на сходах і дорікає за запізнення до обіду. Він, мовби школяр, що нашкодив, без заперечень зносить прочухан, обіцяє, що такого більше не повториться, — і вони сідають за стіл. Після обіду вони дивляться новини, і телерепортер повідомляє, що під час пограбування банку загинув поліцейський. Що твій батько помер.

Беате закрила обличчя руками. Все немовби повернулося знов. Весь той день. Із круглим, немов здивованим сонцем на безглуздо безхмарному небі. Вона теж думала, що їй це приснилося.

— Але хто ж грабіжник? Хто знав ім’я твого батька, знав усіх, хто розслідує пограбування, і розумів, що з двох поліцейських реальну загрозу являв тільки старший інспектор Льонн. Хто діяв так холоднокровно й обачливо, поставивши твого батька в безвихідь, знаючи, який вибір він зробить? Щоб безперешкодно його розстріляти, а потім легко обставити переляканого молодого інспектора. Хто ж це такий? Га, Беате?

Сльози текли у неї між пальців.

— Рас… — вона стримала ридання.

— Не чую? Ну ж, Беате?

— Расколь.

— Вірно, Расколь. І лише він. Тому що поплічник його був у люті. Вони, мовляв, грабіжники, а не вбивці. Більш того, він зваляв дурня, пригрозив Расколю, що з’явиться з повинною і здасть його з потрухами. Щастя його, що він устиг ушитися за кордон, перш ніж Расколь із ним розібрався.

Беате розридалася. Волер витримав паузу:

— А знаєш, що найсмішніше у всій цій історії? Те, що ти позволила вбивці себе обдурити. У точності як колись твій батько.

Беате підвела погляд:

— Що… що ти маєш на увазі?

Волер знизав плечима:

— Ви просили Расколя назвати ім’я вбивці. А він вистежує одного типа, який погрожував свідчити проти нього у мокрій справі. І що він робить? Зрозуміло, називає вам ім’я цього типа.

— Лева Гретте? — Вона досуха витерла сльози.

— А чом би й ні? Ви могли допомогти йому вийти на слід. Я читав, що ви знайшли його в петлі. Що він сам наклав на себе руки. А я в цьому зовсім не впевнений. Швидше хтось вас злегка випередив.

Беате кашлянула:

— Ти про дещо забуваєш. По-перше, ми знайшли передсмертну записку. Лев залишив після себе не дуже багато записів, але я говорила з його братом, і він знайшов декілька старих шкільних зошитів Лева на горищі в Дісенгренді. Я показала їх Жану Хуе, графологові з Управління кримінальної поліції, й він підтвердив, що записка написана рукою Лева. По-друге, Расколь відбуває термін. Добровільно. Якось це не стикується з твоїм твердженням, що він готовий убити, аби уникнути покарання.

Волер похитав головою:

— Ти здібна дівчинка, але, як і твій батько, у психології розбираєшся кепсько, ти не розумієш, як функціонує мозок злочинця. Расколь не сидить у в’язниці, просто він тимчасово розташовується в «Ботсені». І вирок за вбивство в корені змінив би його положення. А ти тим часом його захищаєш. І його друга Харрі Холе. — Він нагнувся вперед і поклав руку їй на зап’ястя. — Пробач, Беате, якщо завдав тобі болю, але тепер тобі все відомо. Твій батько помилки не припустився. А Харрі співробітничає з тим, хто вбив його. Так що робитимемо? Разом шукатимемо Харрі?

Беате стиснула повіки, вичавила останню сльозу. Потім знову розплющила очі. Волер простягнув їй носову хустку, і вона взяла її.

— Томе, — сказала вона, — мені треба дещо тобі пояснити.