— Сімнадцять секунд.

— Але… — почав було він.

— П’ятнадцять.

Хельге Клементсен вийняв ключ і спробував уставити інший. Той увійшов до кінця, однак не обертався.

— Тринадцять. Із зеленою наклейкою, Хельге.

Хельге Клементсен тупо розглядав в’язку, ніби вперше її побачив.

— Одинадцять.

Третій ключ увійшов легко. І крутнувся. Хельге Клементсен відчинив дверцята банкомата і обернувся до Стіне та нальотчика.

— Мені треба відімкнути ще один замок, аби дістати кас…

— Дев’ять! — Стіне майже кричала.

Хельге Клементсен схлипнув; пальці його гарячково перебирали борідки ключів, наче він раптово осліп і навпомацки намагався визначити потрібний.

— Сім.

Харрі напружив слух. Усе ще ніяких поліцейських сирен. Авґуст Шульц узявся за ручку вхідних дверей.

Дзенькнув метал — ключі впали на підлогу.

— П’ять, — прошепотіла Стіне.

Вхідні двері розчинились, і до приміщення ввірвалися звуки вулиці. Харрі здалося, що здалеку долинає такий добре знайомий йому жалібний звук; ось він стих і відразу ж виник знову. Виття поліцейської сирени. Двері знову зачинились.

— Дві, Хельге!

Харрі заплющив очі й дорахував до двох.

— Ось, дивися! — це вже кричав Хельге Клементсен. Нарешті він упорався з другим замком і тепер, сидячи навпочіпки, відчайдушно смикав касети, які, очевидно, застряли. — Зараз, я тільки дістану гроші! Я…

Слова його перервав пронизливий зойк. Харрі перевів погляд у протилежний куток і побачив перекошене обличчя жінки, яка з жахом дивилася на нерухомий ствол гвинтівки, що впирався в потилицю Стіне. Моргнувши кілька разів, дама замовкла й безсило схилилася над своєю коляскою, звідки, ніби на зміну їй, відразу ж пролунав дитячий плач, який посилювався з кожною секундою.

Коли перша касета нарешті зійшла з напрямних, Хельге Клементсен утратив рівновагу і ледве не впав навзнак. Він тут же потягнувся за чорною сумкою. Протягом шести секунд обидві касети з грошима перекочували в неї. Слухняно виконуючи команду, що надійшла, Клементсен застебнув блискавку на сумці й став біля банківської стойки. Розпоряджався нальотчик, як і раніше, через Стіне, голос якої тепер звучав несподівано твердо й навіть спокійно.

Хвилина і три секунди. Пограбування закінчилося. Сумка з грошима лежала на підлозі просто посередині приміщення. Через декілька секунд під’їде перший поліцейський автомобіль. Через чотири хвилини решта машин перекриють усі можливі шляхи відходу в районі місця злочину. Кожна клітинка тіла злочинця в цю мить мусила б кричати про те, що зараз саме час ушиватися звідси. І тут сталося те, чого Харрі ніяк не міг зрозуміти. Це було попросту цілковито позбавлено сенсу. Замість того щоб кинутися навтікача, грабіжник розвернув стілець Сті-не так, що тепер вона опинилася віч-на-віч із ним. Нахилившись, він щось шепнув їй. Харрі примружився. Найближчими днями обов’язково треба буде це перевірити. Одначе в цю мить він був упевнений, що правильно все розгледів. Стіне пильно дивилася на безликого грабіжника, і в міру того як зміст сказаних ним пошепки слів доходив до її свідомості, сама вона мінялася на обличчі. Тоненькі, акуратно вищипані брови звелися, утворюючи дві високі дуги над очима, готовими, здавалося, вискочити з орбіт від подиву; верхня губа скривилась, а кутики рота опустились у подобі посмішки. Дитина замовкла так само різко, як почала кричати. Харрі перевів дух. Він усе зрозумів. Перед ним був стоп-кадр. Фотознімок, зроблений великим майстром. Двоє людей, зафіксовані в ту мить, коли одне повідомляє іншому про винесений йому смертний вирок. Обличчя в масці на відстані двох долонь від розкритого обличчя. Кат і його жертва. Ствол гвинтівки впирається в ямочку на шиї просто над золотим сердечком, яке висить на тонкому ланцюжку. Хоча Харрі цього й не бачив, одначе здогадувався, як під шкірою в цій ямочці судорожно пульсує жилка.

Приглушений тужливий звук. Та це не поліцейські сирени — просто задзвенів телефон у передпокої.

Грабіжник обернувся й подивився прямо в камеру спостереження, розташовану під стелею над банківською стойкою. Потім він підвів руку в чорній рукавичці з розчепіреними п’ятьма пальцями, стиснув її в кулак, після чого виставив указівний палець. Разом шість пальців. Шість секунд понад одведений час. Він знову повернувся до Стіне, взяв гвинтівку в обидві руки і, тримаючи її на рівні стегна, підняв ствол так, що тепер він опинився якраз напроти її голови. Потім він злегка розставив ноги, щоб пом’якшити віддачу. Телефон усе дзвонив і дзвонив. Хвилина і дванадцять секунд. Стіне підвела руку, мовби збираючись помахати комусь на прощання; в цей час діамант у її персні блиснув.

Коли він натиснув на спусковий гачок, годинник показував 15.22.22. Пролунало коротке глухе клацання. Крісло Стіне нахилилося назад, а голова її смикнулась, як у зламаної ляльки. Потім крісло перевернулося. З тупим стуком ударившись головою об край письмового столу, Стіне Гретте зникла з поля зору. Не бачив Харрі тепер і барвистої рекламної наклейки нового пенсійного фонду «Нордеа» на склі над банківською стойкою — за одну мить усе скло стало червоним. У сусідній кімнаті, як і раніше, сердито надривався телефон. Грабіжник перемахнув через стой-ку й підбіг до своєї сумки. Харрі належало приймати якесь рішення. Нальотчик підняв сумку. Цієї миті Харрі нарешті визначився. Одним рухом покинув крісло. Шість стрибків — і він на місці. Зняв слухавку.

— Говоріть.

Під час наступної паузи чути було звуки поліцейських сирен, які доносилися з телевізора, що працював у вітальні, якийсь пакистанський хіт, що звучав у сусідній квартирі, й важкі кроки на сходовій клітці, що належали, мабуть, фру Мадсен. На іншому кінці лінії м’яко розсміялися. Цей сміх був із далекого минулого. Із дуже далекого, та й зовсім невчасно. Як сімдесят відсотків усього того, що коли-не-коли поверталося до Харрі у вигляді туманних пліток або просто вигадок. Однак у достовірності цієї історії сумніватися не доводилось.

— Що, Харрі, й досі зображуєш із себе мачо?

— Анна?

— Авжеж, ти мене приємно дивуєш.

Харрі відчув приємне тепло, ще? розтікалося всередині, майже як після добрячого ковтка віскі. Ото ж бо й воно, що майже. У дзеркалі він бачив фото, яке сам повісив колись на протилежній стіні. Вони із Сестринцем зовсім маленькі на канікулах десь у Вітстені. Усміхаються так, як це можуть робити лише діти, впевнені, що нічого поганого з ними статися не може.

— Ну, Харрі, й чим же ти займаєшся недільного.вечора?

— Ну… — Харрі спіймав себе на тому, що намагається говорити так само, як і вона, — низьким грудним голосом, злегка розтягуючи слова. Ні, йому це ні до чого. Тільки не зараз. Кашлянувши, він постарався взяти цілком нейтральний тон: — Тим же, чим займається більшість людей.

— А саме?

— Дивлюсь відео.

3

Камера тортур

— Дивився відео?

Зламане офісне крісло протестуюче затріщало, коли інспектор Халворсен, відкинувшись на спинку, поглянув на колегу, що переважав його за всіма статтями. Старший інспектор Харрі Холе навіть був на дев’ять років старший. На юному простодушному обличчі Халворсена явно читалося недовір’я.

— Еге ж. — Підчепивши великим і вказівним пальцями складку шкіри під налитим кров’ю оком, Харрі обережно відтягнув її вниз. Мішок зник.

— Усі вихідні?

— Із суботнього ранку до недільного вечора.

— Значить, трохи розважився увечері в п’ятницю.

— Точно. — Вийнявши з кишені плаща синю теку, Харрі поклав її на свій стіл, який стояв якраз напроти столу Халворсена. — Читав виписки із протоколів допитів.

Із іншої кишені Харрі витяг сірий пакетик, на якому значилося: «Французька колоніальна кава». Кабінет, який ділили вони з Халворсеном, був розташований майже в самому кінці коридору в червоній зоні на шостому поверсі Грьонланнської поліцейської дільниці. Два місяці тому вони в складчину купили «Rancilio Silvia» — кавоварку для приготування еспресо. Віднині вона посідала почесне місце на архівному ящику під уміщеним у рамку фото дівчини, що з ногами забралася на письмовий стіл. Її веснянкувате обличчя відчайдушно намагалося зберегти серйозний вираз, крізь який, однак, прозирав сміх. Сфотографовано її було на тлі такої ж офісної стіни, як і та, на якій висіла картка.