— Немає потреби. — Волер погладив їй руку. — Я розумію. Випробування вірності. Але подумай, як би вчинив у такій ситуації твій батько. Адже він був професіонал до самих кісток, вірно?

Беате в задумливості дивилася на нього. Потім поволі кивнула. Перевела подих. І тут задзвонив телефон.

— Ти не відповіси? — після трьох дзвінків запитав Волер.

— Це мама, — сказала Беате. — Я передзвоню за тридцять секунд.

— За тридцять секунд?

— Мені цього вистачить. Просто я хочу пояснити тобі, що коли б я навіть і знала, де зараз Харрі, то тобі сказала б в останню чергу. — Вона протягнула йому хустку. — І поквапся взутись і залишити мене.

Том Волер відчув, як від люті у нього солодко заломило в хребті й потилиці. Він почекав кілька секунд, насолоджуючись цим відчуттям, а потім обійняв її однією рукою і пригорнув до себе, судорожно хапаючи ротом повітря. Беате намагалася його відштовхнути, але він знав, вона вже відчула, що він її хоче, і значить, її щільно стиснуті губи скоро розкриються.

Після шести дзвінків Харрі повісив трубку і вийшов із телефонної будки, куди тут же впурхнула дівчина, що чекала своєї черги. Він обернувся спиною до Кьольберг-гате, звідки дув вітер, запалив сигарету і випустив дим у бік парковки з житловими автопричепами. По суті, вельми комічна ситуація. Ось він стоїть тут, на відстані двох пристойних спроб у змаганні по кидку каменями від криміналістичної лабораторії з одного боку, будівлі Управління поліції — з іншого і вагончика, де ховається, — з третього. У костюмі, позиченому йому циганом. Оголошений у розшук. Із сміху помреш.

Харрі скреготнув зубами. Він напівобернувся, коли побачив патрульну машину, що проїздила по забитій автомобілями, але безлюдній вулиці. Сон його не брав. І він не міг просто так валятись і не діяти, коли час працював проти нього. Він загасив сигарету об каблук і вже зібрався було додому, як раптом побачив, що телефон звільнився. Харрі подивився на годинник. Скоро північ. Дивно, що її немає вдома, а може, вона спала і не встигла взяти слухавку. Він набрав номер. Вона відповіла після першого ж дзвінка:

— Беате.

— Це Харрі. Я тебе розбудив?

— Я… так.

— Соррі. Може, завтра передзвонити?

— Ні, здорово, що зараз подзвонив.

— Ти сама?

Настала пауза:

— Чому ти запитуєш?

— У тебе голос… Гаразд, забудь. Ти що-небудь знайшла?

Він почув, як вона глитнула, мовби хотіла перевести подих.

— Вебер перевірив відбитки пальців на склянці. Більшість твої. Результати аналізу осаду в склянці будуть готові за кілька днів.

— Чудово.

— Комп’ютер із твоєї комірки також перевірили. Там встановлено спеціальну програму, так що дату і час відправлення повідомлення можна вибрати заздалегідь. Останню зміну внесено в день убивства Анни Бетсен.

Харрі вже більше не відчував холодного, пронизливого вітру.

— Тобто повідомлення,які ти отримав,уже були в комп’ютері, коли його встановили у тебе в підвалі, — сказала Беате. — Ось чому твій сусід-пакистанець говорить, що бачив його там уже давно.

— Ти хочеш сказати, що він отак сам по собі всю дорогу і працював.

— Адже його, як і мобільник, до Мережі було підключено, тож які тут проблеми.

— Чортовиння! — Харрі ляснув себе по лобі. — Адже що виходить: якщо він заздалегідь запрограмував комп’ютер, значить, наперед знав, як розвиватимуться події. Чортів ляльковий театр. А ми в ньому маріонетки.

— Виходить, так. Харрі, ти куди зник?

— Та тут я, просто стараюся все це переварити. Тобто забути на якийсь час, а то дуже багато інформації зараз. А стосовно фірми що-небудь вдалося дізнатись?

— Ах, фірма, отож. А з чого ти взяв, що я нею взагалі займалася?

— Та ні з чого. Поки ти сама про це не сказала.

— Я взагалі про це мовчала.

— Вірно. Але тон у тебе був такий піднесений.

— Тобто?

— Тобі вдалося щось з’ясувати, правда?

— Дещо.

— Нумо викладай.

— Я подзвонила одній пані з аудиторської контори, яка перевіряє серед інших і бухгалтерську звітність АТ «Замки», й вона прислала мені список усіх, хто там працює з їхніми ідентифікаційними номерами. Четверо на повній ставці, у двох неповний робочий день. Я пробила їх по базі Судового реєстру і ще по одній комп’ютерній базі. У п’ятьох усе чисто. А ось у одного…

— Ну?

— Довелося здорово помружити очі, поки все на моніторі не прокрутила. В основному наркотики. Підозрювався в збуті героїну і морфію. Але отримав термін за зберігання невеликої партії гашишу. Мав ще ходки за крадіжку із зломом і два пограбування банків за обтяжливих обставин.

— Із застосуванням насильства?

— У нього пістолет був під час одного з пограбувань. Не стріляв, щоправда, але пістолет був заряджений.

— Блискуче! Це наша людина. Ти просто ангел. Як його звуть?

— Альф Гуннеруд. Тридцять два роки. Адреса — вулиця Тора Ульсена, дев’ять. Судячи з усього, мешкає сам.

— Повтори ім’я й адресу.

Беате повторила.

— М-м… дивно тільки, як він із такою репутацією зміг влаштуватися слюсарем.

— Власником фірми записана Біргер Гуннеруд.

— Тоді зрозуміло. Ти упевнена, що все о’кей?

Пауза.

— Беате?

— Все о’кей, Харрі. Що ти збираєшся робити?

— Збираюся нанести йому візит, може, знайду там що-не- будь цікаве. У такому разі подзвоню тобі з його квартири, а ти пришлеш хлоп’ят, щоб зафіксувати докази, як годиться.

— Коли ти до нього поїдеш?

— Навіщо тобі це знати?

Ще одна пауза.

— Щоб я була на місці, коли ти подзвониш.

— Завтра об одинадцятій. Сподіваюся, він у цей час буде на роботі.

Повісивши слухавку, Харрі трохи постояв, вдивляючись в обкладене хмарами небо, що немов жовтим куполом накрило місто. Фоном прозвучала музика. Начебто і фраза проста. Але цього було досить.

I only want to see you bathing in the purple rain^[56].

Він засунув іще одну монету в автомат і набрав 1881.

— Мені потрібен номер телефону Альфа Гуннеруда.

Таксі, немов спокійна чорна риба, в світлі ліхтарів пливло по нічному місту, перетинало перехрестя й повертало згідно з покажчиками у бік центру.

— Нам не можна так зустрічатися, — сказав Ейстейн. Він подивився в дзеркало і побачив, що Харрі натягує на себе захоплений ним із дому чорний пуловер.

— Фомку не забув? — запитав Харрі.

— Лежить у багажнику. А що, коли хлопець усе ж таки вдома?

— Нормальні люди, коли вони вдома, слухавку беруть.

— А якщо він заявиться, поки ти будеш у квартирі?

— Зробиш, як я сказав: даси два короткі сигнали.

— Еге, але як я його впізнаю?

— Йому близько тридцяти, я ж сказав. Побачиш, як він заходить до під’їзду, сигналитимеш.

Ейстейн зупинився під знаком, що забороняє стоянку, на засміченій, із непомірно жвавим рухом кишкоподібній вулиці, яка на сторінці 265 запорошеного фоліанта називається вулицею Батьків міста IV, а в томі, що стоїть поряд на полиці бібліотеки Дейкмана^[57], описується як неприваблива і надзвичайно нудна вулиця імені Тора Ульсена. Але саме того вечора все це було Харрі на руку. Шум машин і темрява допоможуть йому залишитися непоміченим, і навряд чи хто зверне увагу на припарковане таксі.

Харрі засунув фомку в рукав шкіряної куртки і швидко перетнув вулицю. Він із полегшенням виявив щонайменше двадцять дзвінків біля під’їзду будинку номер дев’ять. У нього буде ще декілька спроб, якщо не вдасться зблефувати з першого разу. Табличка з ім’ям Альфа Гуннеруда розташовувалася зверху в правому ряду. Він окинув поглядом фасад праворуч від під’їзду. Вікна п’ятого поверху були темні. Харрі натиснув кнопку квартири на першому поверсі. Відповів сонний жіночий голос.

— Привіт! Я до Альфа, — сказав Харрі. — Але у них, напевно, музика так голосно грає, що дзвінка не чутно. Я до Альфа Гуннеруда, слюсаря, він на п’ятому живе. Чи не будете такі ласкаві відчинити мені?

— Але ж уже ніч надворі.

— Прошу вибачення, фру, мені треба сказати Альфу, щоб вони збавили звук.