Злегка кивнувши, він зробив крок назад і сховався за криво повішеною коричневою завіскою, із-за якої доносилося булькання кавоварки.

— Ось цей знімок, — сказав Харрі. — Мені всього лише і треба, щоб ти з’ясував, хто ця жінка.

— І тільки? — Халворсен подивився на пом’яту зернисту фотографію, яку простягав йому Харрі.

— Спершу визнач, де був зроблений цей знімок, — порадив Харрі й до сліз закашлявся, намагаючись утримати дим у легенях. — Схоже, це якесь курортне містечко. Якщо це дійсно так, то там напевно є який-небудь магазинчик або контора по здачі в оренду будиночків — ну, щось на зразок цього. Якщо сімейка на фотографії — завсідники цього курорту, то, треба думати, хто-небудь із місцевих, хто там працює, їх знає. З’ясуй хоч би це — з останнім я, так і бути, сам упораюся.

— І все через те, що фотографія лежала в туфлі?

— Ну, на мою думку, це не зовсім звичайне місце для зберігання фотографій, тобі так не здається?

Знизавши плечима, Халворсен виглянув на вулицю.

— Не вгамовується, — сказав Харрі.

— Бачу, але мені треба додому.

— Навіщо?

— Бо, є ще щось, що зветься життям. Але ж тебе це не цікавить.

Харрі злегка підвів куточки рота, показуючи, що оцінив спробу пожартувати:

— Гаразд, бувай.

Дзвоник брязнув, і двері за Халворсеном зачинилися. Харрі глибоко затягнувся і почав вивчати підбірку друкованої продукції, виставленої в закладі Елмера. Раптово він подумав, як мало у нього спільних інтересів із звичайним пересічним норвежцем. Може, через те, що й інтересів, по суті, практично не залишилося? Ну, музика, але за останні десять років ніхто не написав хоч що-небудь варте, навіть колишні кумири. Фільми? Але тепер, якщо він, виходячи з кінотеатру, не відчував себе як після лоботомії, це можна було вважати успіхом. Решта — на зразок того. Іншими словами, єдине, що його все так само захоплювало, — це розшукувати людей і садовити їх у в’язницю. Однак тепер і улюблена справа не змушувала його серце битися частіше, як бувало раніше. Найстрашніше, думав Харрі, кладучи руку на гладенький, прохолодний прилавок Елмера, що такий стан речей уже аніскільки його не турбує. Адже по суті — це була капітуляція. Як усе ж таки спрощується життя, коли відчуваєш себе старим.

Дзвоник знову нервово брязнув.

— Я забув розповісти про того хлопчака, якого ми вчора схопили за незаконне носіння зброї, — сказав Халворсен. — Рой Квінсвік із компанії скінхедів, які тирлуються в піцерії Херберта. — Він стояв у дверях, а краплі дощу витанцьовували навколо його промоклих черевиків.

— М-м?

— Видно було, що він наляканий до смерті, ну, я натиснув і сказав, що він мусить дати мені хоч щось, якщо сподівається, що я його просто так відпущу.

— І?

— Він сказав, що бачив Сверре Ульсена на Грюнерльокка тієї ночі, коли вбили Елен.

— Ну і що? У нас повно свідкїв, які теж його бачили.

— Так, але цей хлопець бачив, як Ульсен, сидячи в машині, з кимось розмовляв.

Харрі упустив сигарету на підлогу й підбирати її не захотів.

— Йому відомо, хто це був? — поволі запитав він.

Халворсен похитав головою:

— Ні, він упізнав тільки Ульсена.

— Ти прикмети записав?

— Хлопцеві тоді здалося, що чоловік мав вигляд поліцейського. Але він упевнений, що зуміє його пізнати, якщо побачить знову.

Харрі відчув, що спітнів. Виразно вимовляючи кожне слово, він запитав:

— А він може сказати, що це була за машина?

— Ні, він тоді поспішав і бачив її мигцем.

Харрі кивнув, як і раніше, машинально погладжуючи прилавок.

Халворсен обережно кашлянув:

— Але йому здається, це був спортивний автомобіль.

Харрі подивився на недопалок, що димів на підлозі:

— Колір?

Халворсен з жалем розвів руками.

— Червоний? — Голос Харрі звучав тихо і невиразно.

— Що-що?

Харрі різко випростався:

— Нічого. Запам’ятай ім’я. І йди собі додому до цього свого життя.

Почулося брязкання дзвоника.

Харрі припинив полірувати прилавок. Рука його безсило застигла. Здавалося, вона лежить на крижаному мармурі.

Астрід Монсен, сорока п’яти років, заробляла собі на життя перекладами з французької, якими займалася в кабінеті своєї квартири на Соргенфрі-гате. Мужчини в неї в домі не було, зате була аудіокасета із записом гавкоту зграї собак, яку вона щоночі незмінно підключала до домофону. Харрі довелося вислухати звук неквапливих кроків і дзвякання як мінімум трьох замків, перш ніж двері злегка прочинились і за ними показалося веснянкувате личко в обрамленні чорних кучериків.

— Ух ти! — мимоволі вирвалося у неї, коли вона побачила значні габарити Харрі.

Хоча обличчя жінки було йому незнайоме, у Харрі виникло відчуття, що він уже бачив її раніше. Мабуть, тому, що свого часу Анна вельми детально розповідала йому про свою боязку сусідку.

— Харрі Холе, забійний відділ, — відрекомендувався він, показуючи їй посвідчення. — Пробачте, що турбую вас так пізно. У мене є декілька запитань щодо того вечора, коли померла Анна Бетсен.

Харрі спробував додати своїй усмішці максимум чарівливості, бачачи, що пані все ще не в силах закрити широко роззявлений від подиву рот. Краєм ока він помітив, що за склом сусідських дверей гойднулася завіска.

— Можу я увійти, фру Монсен? Це забере зовсім небагато часу.

Астрід Монсен відступила на кілька кроків, і Харрі скористався цим, аби протиснутися всередину і зачинити за собою двері. Тепер він міг достойно оцінити всю пишність афрозачіски господині. Завите волосся, пофарбоване в синяво-чорний колір, обрамляло маленьке бліде личко на зразок гігантського чорного німба.

Вони стояли одне проти одного в убого освітленому передпокої, прикрашеному сухими квітами та плакатом у рамі з Музею Шаґала в Ніцці.

— Ви раніше мене бачили? — запитав Харрі.

— Що… що ви маєте на увазі?

— Просто бачили ви мене раніше? Мені доводиться бувати в багатьох будинках.

Рот її безмовно розкрився і знову закрився. Вона рішуче похитала головою.

— Чудово, — сказав Харрі, — У вівторок увечері ви були вдома?

Жінка невпевнено кивнула.

— Що-небудь бачили або чули?

— Нічого, — відповіла вона. На думку Харрі, якось аж надто поспішно.

— Не поспішайте, подумайте, — сказав він, намагаючись зобразити доброзичливу усмішку, що було нелегко, бо цей вираз нечасто з’являвся на його обличчі.

— Зовсім нічого, — повторила жінка, не відриваючи погляду від дверей за спиною у Харрі. — Абсолютно.

Вийшовши на вулицю, Харрі закурив. Він чув, як Астрід Мон-сен накинула дверний ланцюжок, варто було йому тільки вийти з квартири. Відразу ж. Вона була останньою з опитаних, і тепер він міг констатувати, що ніхто із сусідів того вечора, коли померла Анна, не бачив і не чув у під’їзді ні його, ні кого-небудь іншого.

Зробивши всього кілька затяжок, він відкинув сигарету.

Повернувшись додому, Харрі довго сидів у своєму улюбленому кріслі, споглядаючи червоне вічко телефонного автовідповідача, перш ніж зважився нарешті натиснути на кнопку відтворення запису. Повідомлень було два: Ракель бажала йому добраніч, а якийсь журналіст бажав отримати коментарі щодо двох пограбувань. Потім Харрі відмотав плівку назад і прослухав повідомлення від Анни: «І надінь, будь ласка, ті джинси, які мені завжди так подобалися!»

Він провів рукою по обличчю. Вийняв касету з автовідповідача і шпурнув її в мішок для сміття.

За вікном продовжував накрапати дощ. Харрі сидів, тупо перемикаючи пультом телевізійні канали. Жіночий гандбол, реклама мила, телевікторина, переможець якої може стати мільйонером. Харрі зупинився на передачі шведського телебачення, у котрій якийсь філософ вів дискусію з фахівцем із соціальної антропології про суть поняття «помста». Один із них стверджував, що така країна, як США, що виступає за захист певних духовних цінностей — свободи і демократії, — несе моральну відповідальність за звершення відплати у разі нападу на неї, бо цей напад буде одночасно й атакою на цінності, що захищаються нею. Лише обіцяна відплата — і невідворотність його звершення — може захистити таку уразливу систему, як демократія.