— Такий вже у них звичай, — повторив Сандеманн.

— У кого це «у них»?

— А ви хіба не знали? — Нарешті і вузькі вологі губи Сандеманна розтягнулися в подобу усмішки. — Адже вона з циган.

Майже за всіма столиками в кафе Управління поліції було багатолюдно і шумно. Окрім одного. Харрі пройшов прямо до нього.

— З часом тебе почнуть тут упізнавати, — кинув він замість вітання. Беате, не оцінивши іронії, запитально подивилася на нього знизу вгору, і Харрі подумав, що між ними значно більше спільного, ніж йому здавалося спочатку. Всівшись, він поклав на стіл перед дівчиною відеокасету. — Це запис із магазинчика «Се-вен-елевен» напроти банку, зроблений у день пограбування. І ще один — за минулий четвер. Подивися, може, відшукаєш що-не- будь цікаве.

— Ти маєш на увазі, подивитися, чи не заходив туди грабіжник? — Беате насилу повертала язиком — її рот був набитий хлібом і печінковим паштетом. Харрі відзначив про себе, що на столі перед нею лежить пакет із захопленими з дому бутербродами.

— Ну, хотілося б сподіватись, — ухилився він від прямої відповіді.

— Авжеж, — підтвердила дівчина і зробила болісне зусилля, прагнучи проковтнути те, що жувала. Від напруги на очах у неї навіть виступили сльози. — У девяносто третьому при пограбуванні на Фрогнере відділення «Кредитного банку Крістіанії» нальотчик приніс із собою пластикові пакети для грошей із рекламою фірми «Шелл». Ми тут же перевірили відеозапис із камери спостереження на найближчій бензозаправці «Шелл», і виявилося, що він купив пакети саме там за десять хвилин до пограбування. Він був у тому ж самому одязі, але без маски. Півгодини по тому ми його вже заарештували.

— Ми — десять років тому? — вирвалось у Харрі.

Обличчя Беате спалахнуло миттєво, як сигнал світлофора.

Схопивши чергову скибочку хліба, дівчина спробувала сховатися за нею.

— Я мала на увазі — мій батько, — пробурмотіла вона.

— Вибач, я не хотів.

— Нічого страшного, — прозвучала швидка відповідь.

— Адже твій батько, він же…

— Загинув, — сказала вона. — Вже давно;

Харрі сидів, зосередившись на власних долонях, і мимоволі прислухався до того, як жують навколо.

— А навіщо ти приніс ще і запис, зроблений за тиждень до пограбування? — запитала Беате.

— Контейнер, — лаконічно озвався Харрі.

— Що за контейнер?

— Я подзвонив у Службу прибирання сміттєвих контейнерів і навів довідки. Його замовив у четвер якийсь Стейн Себстад, що мешкає на Індастрі-гате. Наступного дня контейнер було доставлено на обумовлене місце просто перед вікнами «Севен-елевен». У Осло мешкають два Стейни Себстади, й обидва заявляють, що не замовляли ніякого контейнера. Я вважаю, що нальотчик поклопотався про установку контейнера саме в цьому місці, щоб він перекривав огляд із вікон магазину і камера стеження не змогла б зафіксувати його, коли він виходитиме з банку і перетинатиме вулицю. Якщо того дня, коли було замовлено контейнер, він побував у «Севен-елевен», аби ще раз усе гарненько перевірити, то, цілком імовірно, на записі ми зможемо побачити людину, що поглядає на камеру, а також із вікна у бік банку, щоб прикинути кут зйомки, ну і таке інше.

— Якщо пощастить. Наш свідок, який проходив у цей час повз «Севен-елевен», говорить, що, коли нальотчик перетинав вулицю, він, як і раніше, був у масці. Цікаво, навіщо йому тоді все ці заморочки із сміттєвим контейнером?

— Може, він збирався зняти маску якраз під час переходу вулиці. — Харрі зітхнув. — Не можу сказати. Знаю тільки, що з цим зеленим контейнером щось не так. Він простояв там уже тиждень, і, за винятком випадкових перехожих, які кидають туди різне сміття, схоже, ніхто ним так і не користувався.

— О’кей, — сказала Беате, підводячись і забираючи плівку.

— Так, іще одне, — зупинив її Харрі. — Що ти знаєш про цього Расколя Баксхета?

— Про Расколя? — Беате наморщила лоб. — До того як добровільно прийти і здатися, він вважався своєрідною міфічною постаттю. Якщо вірити чуткам, він має якесь відношення до девяноста відсотків усіх пограбувань банків в Осло. Готова побитись об заклад, ця людина здатна пізнати всякого, хто за останні двадцять років зробив тут хоч би одне пограбування.

— А, так от для чого він знадобився Іварссону. І де він відбуває термін?

Беате вказала великим пальцем кудись собі за спину.

— Відділення А, перший надземний рівень.

— У «Ботсені»^[15]?

— Так. І за весь той час, що він там сидить, відмовляється сказати хоч слово будь-кому з поліції.

— Так чому Іварссон думає, що для нього він зробить виняток?

— У нього нарешті з’явилося щось таке, що може стати предметом торгу. Расколь висловив побажання. У «Ботсені» кажуть, це єдине, про що Расколь попросив відтоді, як потрапив туди. Йдеться про його недавно померлу родичку.

— Про що ти говориш? — Харрі залишалося тільки сподіватися, що вираз обличчя його не видасть.

— Через два дні її мають ховати, і Расколь відправив директорові в’язниць Норвегії прохання дозволити йому бути присутнім на похороні.

Беате пішла, а Харрі затримайся. Обідня перерва добігла кінця, і їдальня помалу порожніла. Якщо вірити рекламі, вона була «світлою і затишною», як і всі заклади, що входили до системи Державного управління їдалень і буфетів; мабуть, тому Харрі вважав за краще харчуватися де-небудь у іншому місці. Раптово йому згадалося, що саме тут він танцював із Ракеллю на корпоративній вечірці, саме тоді він вирішив хай там що завоювати її. Чи все було навпаки? Він мовби все ще відчував вигин її спини під своєю долонею.

Ракель.

Через два дні Анну поховають; ніхто не сумнівається, що вона загинула від власної руки. Єдиний, хто там був присутній і міг би похитнути їхню впевненість, був він сам. Проте він нічого не пам’ятав. То чом би не залишити все як є? Адже він нічого не виграє, а ось втратити може все. Врешті-решт, навіть якщо б не було інших причин, чом би не забути про цю справу хоч би заради них — заради нього і Ракелі?

Харрі сперся ліктем на стіл і уткнувся лицем у долоні.

А якби він дійсно міг похитнути загальну упевненість, став би він це робити?

Ті, що сиділи за сусіднім столиком, обернулися на різкий скрегіт відсовуваного стільця й побачили, як стрижений під нуль довгоногий поліцейський із підмоченою репутацією мало не бігцем покинув їдальню.

14

Успіх

Дзвоник над вхідними дверима тісного темного магазинчика заходився гарячковою треллю, коли двоє чоловіків мало не бігом увірвалися всередину. «Фрукти і тютюн Елмера» було одним із останніх таких закладів, що залишилися в місті, — так званих кіосків. Одну стіну займали стелажі з авто-, мото-, спортивними і мисливськими журналами, іншу — з друкарською продукцією в стилі м’якого порно. Третю стіну прикрашали сигаретні та сигарні пачки, а на прилавку серед розкиданих безладно, злиплих лакричних паличок і посірілих торішніх марципанових поросят із різдвяними бантами підносилися три пачки квитків спортивної лотереї.

— Трохи не встигли, вітав тих, що увійшли, Елмер, худорлявий лисий нурланнець із пишними вусами.

— Сволота така, як швидко полив! — від душі чортихнувся Халворсен, струшуючи з плечей дощові краплі.

— Типова осінь в Осло, — підтвердив господар кіоску, смішно вимовляючи слова зі своєю характерною північнонорвезькою інтонацією. — Або засуха, або потоп. «Кемел-20»?

Харрі кивнув і дістав гаманець.

— І два лотерейних для молодого колеги? — Елмер простягнув Халворсену квитки моментальної лотереї, які той із ніяковою усмішкою поквапився прибрати в кишеню.

— Нічого, якщо я покурю тут у тебе, Елмере? — запитав Хар-рі, дивлячись скоса крізь брудне вікно на струмені дощу, що шмагали миттєво спорожнілий тротуар.

— Авжеж, — прихильно вирішив Елмер, відраховуючи здачу. — Що не кажи, а все ж таки ця отрута та ще азартні ігри — мій хліб насущний.