Халворсен несхвально похитав головою. Харрі тим часом уже потяг Еуне в коридор і в глиб квартири.

— Хочу запитати тебе про дещо, оскільки ти єдиний художник, якого я знаю особисто.

— Ну, припустимо, це дуже сильно сказано. — Еуне все ще ніяк не міг відсапатися після підйому по сходах.

— Кинь, ти принаймні якось розбираєшся в мистецтві. Отже, сподіваюся, зможеш хоч щось тут прояснити.

Харрі розкрив двері в дальню кімнату, клацнув вимикачем і зробив запрошувальний жест. Проте, замість того щоб оглядати три полотна, що стояли посеред майстерні, Еуне, тихенько пробурмотівши щось подібне до «ой-ой-ой», квапливо попрямував у самий кут кімнати до триголового торшера. Діставши із внутрішньої кишені твідового піджака окуляри, він нахилився до масивної ніжки, намагаючись розібрати якийсь напис.

— Ну, доповім я вам! — захоплено вигукнув він. — Та це ж справжній торшер роботи Гріммера.

— Гріммера?

— Бертол Гріммер. Всесвітньо відомий німецький дизайнер. У числі його робіт — проект монумента Перемоги, який Гітлер звелів спорудити в Парижі сорок першого року. Гріммер міг стати одним із найвидатнішйх Художників нашого часу, але коли він досяг піку своєї кар’єри, раптово спливло, що він на три чверті циган. Самого його кинули в концтабір, а ім’я викреслили із списків тих, хто брав участь у будівництві різних споруд і колективних шедеврів. Гріммер вижив, проте в каменоломні, де працювали цигани, йому роздробило обидві руки. Він продовжував творити і після закінчення війни, та, мабуть через каліцтво, досягти колишніх висот йому вже ніколи не вдавалося. Хоча, готовий посперечатися, це якраз одна з його повоєнних робіт. — Еуне шанобливо поторкав один із плафонів.

Харрі нерішуче кашлянув:

— Я ж бо мав на увазі ті три портрети…

— Любительська мазанина, — презирливо пирхнув Еуне. — Краще поглянь на цю чарівну скульптуру. Богиня Немезида — улюблений повоєнний мотив Бертола Гріммера. Богиня помсти. Знаєш, до речі, що стосується самогубств, то помста досить часто стає тут головним мотивом. Якщо хтось вважає, що життя його не вдалося з вини конкретної людини, то цей хтось цілком може, позбавивши себе життя, спробувати вселити відчуття провини тій людині. Бертол Гріммер, до речі, також наклав на себе руки. Попередньо вбивши власну дружину — у неї був коханець. Помста, помста, помста. А тобі відомо, що людина — єдина жива істота, що удається до помсти? При цьому цікаво, що…

— Еуне!

— Ах так, ці картини. Так ти хочеш, щоб я за ними спробував зробити які-небудь висновки? Що ж, узагалі-то можна сказати, що частково це схоже на плями РоршаХа.

— М-м-м. Це такі картинки, за допомогою яких ви намагаєтеся виклйкатй у пацієнтів різні асоціації?

— Вірно. Тільки тут є одна проблема. Якщо я почну тлумачити ці картини, то мої слова, скоріше за все, набагато більше будуть віддзеркаленням мого власного, а зовсім не її внутрішнього світу. Та все ж, незважаючи на те, що тепер ніхто не вірить у плями Роршаха, чом би й ні? Подивимося. Що ж, картини досить похмурі. Проте автор швидше озлоблений, аніж пригнічений. Так, і одна з них, очевидно, не закінчена.

— А може, так і треба, може, всі вони саме в нинішньому вигляді створюють ефект якоїсь цілісності?

— З чого ти це взяв?

— Не знаю. Може, тому, що світло кожного з ріжків торшера падає точно на одну з картин. Тобі так не здається?

— Гм. — Еуне в задумливості притиснув палець до губ. — А втім, ти, мабуть, маєш рацію. Так, точно маєш рацію. І знаєш, що з цього виходить, Харрі?

— Ну-у, ні.

— Вибач за вираз, здається — ні біса! Це все, що тобі було від мене потрібно?

— Так. Ну, або ще така дрібниця, позаяк уже ти сам художник. Бачиш, палітра стоїть зліва від мольберта. Адже це незручно, га?

— Точно, якщо тільки художник не лівша.

— Зрозуміло. Гаразд, піду допоможу Халворсену. Не знаю, як тобі й дякувати, Еуне.

— Дурниці. Просто припишу собі зайву годинку, коли виставлятиму вам рахунок наступного разу.

Халворсен уже встиг відпрацювати спальню.

— Небагато ж у неї було дрібничок, — зазначив він. — Таке враження, що проводиш обшук мало не в готельному номері.

Одяг, туалетне приладдя, праска, рушники, постільна білизна і таке інше. Ніяких тобі сімейних фотографій, листів або інших особистих паперів.

Годиною пізніше Харрі й сам мав можливість переконатися, що Халворсен має рацію. Вони прошерстили всю квартиру й повернулися до спальні, так і не знайшовши нічого — ні єдиного рахунку за телефон, ні навіть банківської квитанції.

— Дуже дивно, — резюмував Халворсен, сідаючи на письмовий стіл поряд із Харрі. — Мабуть, вона зробила прибирання. Видно, йдучи, вирішила прихопити з собою все особисте, ну, ти розумієш.

— Розумію. А лептопа ти тут ніде не зустрічав?

— Лептопа?

— Ноутбука, портативного комп’ютера?

— А з чого це раптом?

— Бачиш слід ось тут, на деревинці? — Харрі показав на білястий чотирикутник на кришці столу якраз між ними. — Схоже, тут стояв лептоп, який потім звідси забрали.

— Ти так гадаєш?

Харрі відчув на собі допитливий погляд Халворсена.

Якийсь час вони постояли на вулиці, роздивляючись вікна її квартири — темні квадрати на блідо-жовтому тлі будинку. Харрі закурив пом’яту, трохи не в гармошку складену сигарету, яку знайшов у внутрішній кишені плаща.

— Дивно це якось із її ріднею, — сказав Халворсен.

— Ти про що?

— Хіба Мьоллер тобі не розповідав? Вони не знайшли ні її батьків, ні сестри, ні братів — тільки дядька, який, до речі, сидить. Мьоллеру самому довелося дзвонити в похоронне бюро, щоб вони приїхали й забрали нещасну. Буцім у самій смерті мало самоти.

— Отож. Що за похоронне бюро?

— Сандеманна, — відповідав Халворсен. — Дядько наполіг, щоб її піддали кремації.

Харрі зробив глибоку затяжку і простежив за хмаркою диму, що танула. Кінець процесу, що був початий селянином, який кинув тютюнове насіння в переоране поле десь у далекій Мексиці. Через чотири місяці насіння перетворилося на зелену рослину заввишки в людський зріст, через іще два його прибрали, зрізали листя, висушили, відсортували, упакували його і відіслали на одну з фабрик Р. Дж. Рейнольдса у Флориді або Техасі, де врешті-решт тютюнове листя перетворилося на сигарети «Ке-мел» із фільтром у вакуумній упаковці. Жовті пачки «Кемелу» запечатали в картонні ящики і завантажили на корабель, який пливе до Європи. І ось опісля восьми місяців частинка цього колись зеленого, зігрітого мексиканським сонцем листа випадає з пачки і застряє в кишені плаща якогось алкаша, коли той оступається на сходах або виходить із таксі, а може, коли використовує цей плащ як ковдру, не зумівши чи просто не зважившись відчинити двері власної спальні зі страху перед потворами, що ховаються під ліжком. Коли ж він нарешті знаходить зім’яту й обліплену смітинками сигарету, він пхає її до рота, з якого тхне перегаром, і підносить запальничку до іншого кінця. На якусь мить висушений і подрібнений тютюновий лист проникає в легені, приносячи їхньому володареві справжню насолоду, а потім виривається назовні, дістаючи довгождану свободу. Свободу розчинитися в повітрі, розвіятися, стати нічим. І відразу ж бути забутим.

Халворсен пару разів обережно кашлянув:

— А як ти здогадався, що вона замовляла ці ключі саме в майстерні на Вібес-гате?

Відкинувши недопалок, Харрі щільніше запнув плащ.

— Схоже, Еуне мав рацію, —’‘сказав він. — Буде дощ. Якщо ти прямо в Управління, то я з тобою.

— Харрі, адже в Осло напевно не одна сотня таких майстерень.

— М-м. Я подзвонив заступникові голови житлотовариства, Батогу Арне Рінгнесу. Славний хлопчина. Він сказав, що вони ось уже років двадцять користуються послугами саме цієї майстерні. Ну що, їдьмо?

— Добре, що ти прийшов, — сказала Беате Льонн, коли Харрі відчинив двері «Камери тортур». — Я тут учора дещо виявила. Ось, поглянь. — Вона перемотала плівку трохи назад і натиснула на «паузу». На екрані з’явився тремтячий кадр: широкий план обличчя Стіне Гретте, зверненого до одягненого в маску грабіжника. — Я збільшила частину кадру, щоб узяти обличчя Стіне якомога більше.