На мить повисло важке мовчання. Уривчастий, гавкаючий сміх Іварссона дещо послабив напруження; дехто за столом навіть спробував наслідувати його.

— О’кей, давайте почнемо зі стислого підбиття підсумків того, що ми маємо. — Іварссон перекинув на планшеті аркуш із написом «Ласкаво просимо». Наступний аркуш виявився чистим. Знявши ковпачок із фломастера, Іварссон приготувався записувати:

— Вебере, прошу.

Карл Вебер підвівся. Це був невисокий чоловік із гривою сивого волосся й широкою густою бородою. Його голос нагадував глухе зловісне бурчання, втім цілком розбірливе.

— Буду стислим.

— Аж ніяк, Карле, — заперечив Іварссон, підносячи фломастер до паперу. — Часу в тебе стільки, скільки буде потрібно.

— Позаяк багато часу мені не потрібно, то буду стислим, — пробурчав Вебер. — У нас немає нічого.

— Саме так, — підтвердив Іварссон і опустив фломастер. — Що конкретно ти маєш на увазі, кажучи «нічого»?

— У нас є відбиток новісіньких кросівок «Найк» сорок п’ятого розміру. Практично все, що пов’язано з цим пограбуванням, злочинець проробив так професійно, що саме це наводить мене на думку — розмір зовсім не його. Зроблено балістичну експертизу. Стандартна куля калібру сім цілих шістдесят дві сотих до автоматичної гвинтівки Ав-З — найпоширенішій у королівстві Норвегія зброї, яка є в кожній казармі, на складі озброєння, а також у домі кожного офіцера запасу або ж солдата «Хемверна»^[9]. Словом, ніяких зачіпок. Крім того, що він мовби туди й не входив. І не виходив. Зовні ми, до речі, також усе ретельно оглянули.

Вебер сів.

— Дякую, Вебере, це… е-е-е… прояснює ситуацію. — Іварссон відкрив наступний аркуш, на якому значилося: «Свідки».

— Холе?!

Харрі ще дужче розкинувся на стільці:

— Усіх присутніх у банку в момент пограбування опитано безпосередньо по гарячих слідах, і ніхто з них не повідомив нічого такого, чого не було видно на запису. Тобто деякі з них таки пригадали дещо, проте в нас є всі підстави вважати їх покази помилковими. Один із свідків бачив, що грабіжник утіказ по Індастрі-гате, однак ніхто цього не підтверджує.

— Що переносить нас до наступного пункту — автомобіль, — відгукнувся Іварссон. — Туріль?!

Туріль Лі підвелась і ввімкнула проектор, у який вже було вкладено целулоїдний аркуш із складеним нею списком легкових автомобілів, викрадених за останні три місяці. З жорстким суннмьорським акцентом, чітко вимовляючи кожне слово, Лі пояснила, чому чотири з них вона виділила як найбільш імовірні транспортні засоби для забезпечення втечі грабіжника з місця злочину. При цьому посилалася на те, що всі ці машини відносяться до найбільш поширених у країні марок і моделей, усі вони світлі, непримітні й до того ж досить нові, щоб не побоюватися технічної несправності в найбільш непідходящий момент. На особливу увагу, на її думку, заслуговував один «Фольксваґен Гольф ЄТІ». Зазвичай припаркованого просто на вулиці, його було викрадено саме увечері напередодні пограбування.

— Нальотчики, як правило, стараються викрадати машини для забезпечення відходу якраз перед учиненням злочину, щоб вони не потрапили до списків розшукуваних автомобілів, які є в усіх патрульних поліцейських, — пояснила Туріль Лі, вимкнула проектор і зайняла своє місце за столом, не забувши прихопити аркуш.

Іварссон кивнув:

— Дякую.

— От уже дійсно ні за що, — шепнув Харрі Веберу.

Наступний аркуш планшета дістав заголовок «Аналіз відеоматеріалів». Іварссон акуратно закрив фломастер ковпачком. Беате нервово глитнула, відкашлялась, відпила води зі склянки, що стояла перед нею, знову кашлянула і, втупившись у стіл, ледве чутно почала:

— Я визначила зріст…

— Зроби ласку, Беате, говори трохи голосніше. — Крокодиляча посмішка. Беате знову закашлялась.

— Користуючись відеозаписом, я визначила зріст злочинця. Метр сімдесят дев’ять. На моє прохання Вебер перевірив розрахунки й цілковито зі мною згоден.

Вебер кивнув.

— Прекрасно! — з перебільшеним ентузіазмом вигукнув Іварссон, зірвав ковпачок із фломастера і записав: «Зріст — 179 см».

Як і раніше, звертаючись виключно до стільниці, Беате вела далі:

— Крім того, я проконсультувалась із нашим спеціалістом із Університету природничих наук. Він прослухав п’ять слів, вимовлених грабіжником по-англійськи. Аслаксен сказав… — Беате підвела зляканий погляд на Іварссона, що стояв спиною до неї і був готовий записувати, — …що якість запису вельми кепська і він не піддається аналізу.

Занесена було рука Іварссона різко впала йниз; одночасно погас прямокутник світла, який відкидали на стіну, проникаючи крізь вікно, промені призахідного сонця, раптово закритого хмарою, що набігла. У кімнаті запала мертва тиша. Іварссон шумно втягнув повітря й заходився з агресивним виглядом розхитуватися на носках.

— На щастя, на закуску ми все-таки приберегли козир.

Начальник Відділу пограбувань і розбійних нападів відкрив останній аркуш планшета. «Показання агентів зовнішнього нагляду» — значилося на ньому.

— Для тих, хто не працює в йашому відділі, слід пояснити, що показання агентів — перше, до чого ми звертаємось, якщо в нашому розпорядженні є відеозапис пограбування. В семи з десяти випадків гарний запис дозволяє встановити особу нальотчика, якщо він відноситься до числа наших давніх клієнтів.

— Навіть незважаючи на маску? — поцікавився Вебер.

Іварссон кивнув:

— Гарний агент зовнішнього нагляду розпізнає давнього знайомого за статурою, жестами, голосом, характерною манерою говорити щось у момент нальоту — тобто за всіма тими дрібницями, які не сховаєш під маскою.

— Однак недостатньо просто розпізнати злочинця, — вставив Дідрік Гудмундсон, заступник Іварссона. — Необхідні…

— Саме так, — перебив його Іварссон. — Необхідні докази. За допомогою наших схем ми цілком можемо вирахувати ім’я злочинця, проте якщо вже він у масці, а матеріальні докази відсутні, то можна вважати, що у правовому відношенні ми не занадто просунулися в розслідуванні.

— І скільки ж із цих семи розпізнаних виявляються засудженими? — запитав Вебер.

— Принаймні деякі, — ухилився від прямої відповіді Іварссон. — І все ж таки значно краще хоча б знати, хто саме вчинив пограбування, навіть якщо злочинець залишається на свободі. Так ми вивчаємо його манеру й методи. І цілком можливо, візьмемо його на наступному злочині.

— А якщо наступного не буде? — поцікавився Харрі. Він звернув увагу, що коли Іварссон сміється, над вухами в нього набрякають вени.

— Любий ти наш спеціалісте з убивств, — із неприхованою іронією вів далі Іварссон. — Варто тобі огледітись, і ти побачиш, що в більшості це твоє запитання викликало посмішки. Річ у тім, що коли злочин удався, грабіжник завжди — завжди! — намагатиметься повторити його. Для нього це — як закон тяжіння. — Іварссон поглянув у вікно, дозволив собі ще раз насмішкувато гмукнути й різко крутнувся на каблуках. — Ну що ж, якщо ми нарешті завершили з лікнепом, то, може, подивимося, що конкретно в нас є? Ула?!

Ула Лі подивився на Іварссона, нібито роздумуючи, підводитися йому чи ні, проте кінець кінцем, напевно, вирішив говорити сидячи:

— Учора ввечері було моє чергування. Готовий матеріал, який включає записи всіх камер спостереження, надійшов до нас у п’ятницю о восьмій вечора. Я зібрав усіх чергових агентів зовнішнього нагляду в «Камері тортур» і змусив переглянути записи. Тих, хто у п’ятницю був вільний, викликав на суботу. Всього матеріал переглянули тринадцять агентів. Перший — у п’ятницю о восьмій вечора, останній…

— Відмінно, Уло, — перервав Іварссон. — І що вони?

Ула видав нервовий смішок, який прозвучав різко, мовби каркаючий крик чайки.

— Ну так що?

— Еспен Воланд зараз на бюлетені, —- зам’явшись, сказав зрештою Ула. — Він знає в обличчя більшість грабіжників. Спробую витягти його сюди завтра.

— Так що ти все ж таки можеш нам сказати?

Ула обвів поглядом усіх присутніх.

— Зовсім небагато, — тихо видушив він.