— Ула все ще відносно новачок у цій справі, — сказав Іварссон, і Харрі побачив, як на вилицях його заходили жовна. — Йому потрібна стовідсоткова гарантія розпізнання, що само загалом похвально. Однак це вже перебір, особливо якщо грабіжник…

— Убивця.

— …у масці, повністю переодягнений і до того ж середнього зросту, вважає за краще помовчувати, рухається явно нетипово й носить взуття занадто великого розміру. — Іварссон злегка підвищив голос. Ну, Уло, не муч. Так хто ж у нас у списку найбільш імовірних підозрюваних?

— Підозрюваних немає.

— Обов’язково мусить бути хоч хтось.

— Але його немає. — Ула Лі ніяково кашлянув.

— Ти хочеш сказати, що ні в кого немає на цей рахунок ніяких припущень? Ні в кого з наших найбільш ретельних шукачів, тих, що добровільно відвідують найбільш буйні кубла Осло, вважачи справою своєї честі щоденне спілкування з найогидні-шими покидьками суспільства? У тих, хто в дев’яти з десяти випадків хоч краєм вуха чув, хто вів машину, хто ніс гроші, хто стояв на сторожі, і раптом — жодної здогадки?

— Здогадки-то є, — сказав Ула. — Вони назвали мені шість імен.

— Ну так викладай, старий.

— Я перевірив усіх. Троє з них сидять. Одного з решти наша людина в момент пограбування бачила на Платі^[10]. Другий зараз у Патайї, в Таїланді, це я перевірив. А ще одного всі агенти назвали практично одностайно, позаяк він схожий; фігурою, та й сам злочин учинений дуже вже професійно. Це такий собі Бьорн Юхансен із твейтського угруповання.

— І?

В Ули був такий вигляд, наче в цю мить йому більше за все хотілося сповзти зі стільця та сховатися під столом.

— У п’ятницю в лікарні Уллевол йому зробили операцію з приводу аит аЫае.

— Аит аІаХае7.

— Капловухість, — простогнав Харрі, змахуючи з лоба крапельку поту. — У Іварссона був такий вигляд, ніби він ось-ось вибухне. Ну, і скільки намотав?

— Щойно проминув двадцять перший кілометр. — Голос Халворсена лунко відбивався від стін тренажерної зали, розташованої в підвалі Управління поліції Осло. День іще тільки схилявся до вечора, й тому вони тут були майже єдиними відвідувачами.

— Зрізуєш ти, чи що? — Харрі зціпив зуби і спробував швидше тиснути на педалі. Навколо його велотренажера вже розтеклася калюжка поту, тоді як у Халворсена на лобі ледве виступило кілька краплин.

— Виходить, поки у вас жодної зачіпки? — запитав Халворсен, намагаючись дихати спокійно й рівно.

— Атож, якщо не вважати того, що Беате Льонн сказала насамкінець.

— А що ж вона сказала?

— Вона працює зараз із однією комп’ютерною програмою, що на основі кадрів відеозйомки дозволить їй дістати тривимірне зображення голови та обличчя злочинця.

— У масці?

— Ця програма використовує ту інформацію, яку їй удається зчитати із плівки. Світло, тіні, заглиблення, випуклості. Чим щільніше маска прилягає до обличчя злочинця, тим більш імовірно, що реконструйоване зображення нагадуватиме його зовнішність. У будь-якому разі це буде лише начерк, ескіз, однак Беате говорить, що зможе порівняти його з фото підозрюваних.

— За допомогою ідентифікаційної програми ФБР? — Халворсен обернувся до Харрі, з деяким злорадством зауваживши, що пляма поту, яка раніше проступала в того на грудях лише біля логотипу «Jokker&Valentine», тепер розпливлася по всій майці.

— Ні, в неї є краща програма, — сказав Харрі. — Скільки там у тебе?

— Двадцять два. І що це за програма?

— Fusiform gyrus^[11].

— Майкрософт? Еппл?

Харрі постукав зігнутим пальцем по багровому лобі:

— Загальнолюдський програмний продукт. Міститься у скроневій частці мозку. Єдина функція — розпізнавати обличчя. Більше нічого не може. За допомогою цього біта пам’яті ми розрізняємо сотні тисяч людських облич, однак навряд чи відрізнимо один від одного дюжину носорогів.

— Носорогів?

Харрі зажмурився, намагаючись зморгнути піт, який заливав очі.

— Це всього лише приклад, Халворсене. Проте стосовно Беате Льонн,тут випадок особливий. У неї в цій звивині є ще кілька додаткових завитків, завдяки яким вона пам’ятає всі обличчя, які коли-небудь бачила. Кажучи «всі», я маю на увазі не тільки обличчя знайомих їй людей або тих, із ким їй доводилося перекинутись кількома словами, але й фізіономії, які вона побіжно бачила в натовпі на вулиці років п’ятнадцять тому, хай навіть наполовину сховані темними окулярами.

— Брешеш!

— Аніскілечки. — Харрі опустив голову, дочекався, поки відновиться дихання, і вів далі: — Таких, як вона, і двох сотень не набереться. Дідрік Гудмундсон розповідав, що в Школі поліції її змусили пройти відповідний тест і вона посоромила всі існуючі ідентифікаційні програми. Ця дівиця — ходяча картотека облич. Якщо вона запитує тебе: «Де я могла бачити вас раніше?» — будь певен, що з її боку це зовсім не банальна спроба зав’язати знайомство.

— Здуріти можна! Що ж вона в поліції робить? Я маю на увазі, з таким талантом?

Харрі знизав плечима.

— Ти, може, пам’ятаєш співробітника, застреленого у вісімдесяті під час пограбування банку в Рюені?

— Це було ще до мене.

— Коли до нас надійшло повідомлення, він випадково опинився неподалік і, оскільки першим прибув на місце, ввійшов до банку без зброї, щоб почати переговори. Грабіжники розстріляли його з автоматичної зброї. їх так і не взяли. Пізніше в Школі поліції цей випадок почали наводити як приклад, як не треба діяти, опинившись на місці злочину.

— Слід було чекати на підкріплення й не вступати в контакт із бандитами, щоб не наражати на непотрібну небезпеку ні себе, ні службовців банку, ні самих злочинців.

— Точно, як за підручником. Дивно, але він був одним із кращих і найдосвідченіших наших співробітників. Йорген Льонн. Батько Беате.

— Он як? Так ти вважаєш, воіїа тому й пішла в поліцію? Через батька?

— Очевидно.

— Вона нічого?

— Ділова. Ти де вже?

— Проїхав двадцять четвертий. Лишилося ще шість. А ти?

—- Двадцять другий. Певно, скоро тебе дістану.

— Тільки не цього разу. — Халворсен запрацював педалями з подвійним завзяттям.

— Зараз почнуться підйоми — отут я тебе й упораю. Ти, як завжди, психологічно зламаєшся і зупинишся.

— Не сьогодні, — пообіцяв Халворсен і ще наліг на педалі. Біля коріння його густої шевелюри блиснула краплина поту. Харрі посміхнувся й також припав до руля.

Бярне Мьоллер дивився поперемінно то на список, яким забезпечила його дружина, то на магазинну полицю, де, як йому здавалося, лежав коріандр. Після їхньої поїздки на Пхукет минулої зими Маґрете закохалася в тайську кухню, одначе сам начальник убивчого відділу все ще плутався при виборі різних овочів, які щодня доправляли літаком із Бангкока до продовольчого магазинчика на Грьонланнслейрет.

— Це зелений чилі, шеф, —пролунав просто в нього над вухом чийсь голос. Б’ярне Мьоллер різко обернувся й ледве не вткнувся носом у мокру багрово-червону фізіономію Харрі. — Дві ці штуки, кілька скибочок імбиру — й можна приготувати непоганий супчик «том ям». Щоправда, після нього з вух дим валить, зате піт виводить із організму всяку гидоту.

— Судячи з твого вигляду, Харрі, ти щойно його скуштував.

— Просто невеликий велопробіг із Халворсеном.

— Он як? А що це там у тебе в руці?

— Японе. Дрібний червоний ЧИЛІ.

— От уже не знав, що ти вмієш готувати.

Харрі з легким подивом, нібито бачив його вперше, глянув на пакетик із чилі.

— Між іншим, шеф, добре, що я тебе зустрів. У нас проблема.

Мьоллер відчув знайомий свербіж біля коріння волосся.

— Не знаю, хто там ухвалював рішення про те, щоб Іварссон очолив слідство по вбивству на Бугстадвеєн, але так продовжуватися не може.

Мьоллер запхав список у корзину з продуктами.

— Скільки ви вже пропрацювали з ним разом? Аж два дні?

— Не в тому річ, шеф.

— Слухай, Харрі, можеш ти хоч раз вряди-годи зайнятися виключно розслідуванням? А як усе організувати — дозволь вирішувати іншим. Знаєш, нічого страшного не станеться, якщо ти хоча б спробуєш не ставати в опозицію.