Ліжко ж прибуло в Осло через три місяці з пароплавом «Елеонора». Випадково — а може, й не зовсім, — однак доля розпорядилася так, що першим — але аж ніяк не кращим — коханцем бабусі у цьому ліжку став капітан судна Еспер як-його-там. За розповідями бабусі, саме нестримна палкість цього самого Еспера призвела до того, що кінь на спинці ліжка позбувся голови. В пориві пристрасті капітан Еспер попросту відірвав її.

Анна чмихнула, Харрі також посміхнувся. Коли цигарку було викурено, вони знову кохали одне одного з такою несамовитістю, що іспанський матрац і рама ліжка під ними ходили ходором, видаючи тріск і жалібний скрип. Харрі навіть на мить здалося, що вони і справді на борту корабля, за штурвалом якого нікого немає: хоч як дивно, його це зовсім не бентежило.

Він подумав, що вже й не пам’ятає, коли останнього разу йому траплялося засинати на ліжку бабусі Анни, а вже тверезим і поготів.

Харрі повернувся на бік на вузькому ліжку з металевою сіткою. Дисплей радіобудильника на нічному столику показував 3.21. Він вилаявся вголос. Заплющивши очі, дочекався, поки думки знову повернуться до Анни й того літа на білих простирадлах у бабусиному ліжку. Так, він постійно бував п’яним, однак ті ночі, що запам’яталися йому, були прекрасні й суціль забарвлені в рожеві тони, як еротичні листівки. Навіть фразу, що підводила риску під тим літом, — хоча, по суті, це був заяложений вислів, — він вимовив цілком щиро із справжньою теплотою: «Ти заслуговуєш на когось ліпшого, ніж я».

На той час він пив уже так сильно, що бачив цьому лиш одне завершення. І якось у рідкісний момент просвітлення вирішив: нізащо не потягне її за собою. Вона проклинала його своєю незрозумілою мовою й навіть заприсяглася, що одного чудового дня зробить із ним те ж саме — відніме в нього найдорожче, єдине, що він по-справжньому любить.

Усе це було сім років тому і тривало шість тижнів. Пізніше він зустрічав її всього двічі. Одного разу в барі, куди вона з’явилася вся в сльозах і відразу ж попросила його знайти собі інше місце, що він, власне, і зробив. Іншого разу — на виставці, куди Харрі прийшов із Сестринцем. Він обіцяв їй зателефонувати, але так і не дотримав слова.

Харрі знову глянув скоса на годинник. 3.32. Чорт забирай, коли це тільки він устиг стати таким делікатним? Мучить совість через те, що поцілував на ніч свою колишню пасію? Намагаючись дихати глибоко й рівно, Харрі спробував сконцентрувати думки на можливих маршрутах відходу з Бугстадвеєн через Індастрі-гате. Вдалося. Ні. Знову вдалося. І все ж таки він і досі відчував її аромат. Солодку вагу її тіла. У вухах звучав ледь хрипкуватий наполегливий голос.

6

Чилі

Перші промені сонця, переваливши через вершину Екеберзького кряжу, проникли під наполовину прочинені жалюзі кімнати нарад забійного відділу й уперто намагалися вклинитись у вузенькі щілинки між повіками, сліплячи й без того хворобливо примружені очі Харрі. У торці довгого столу, заклавши руки за спину, широко розставивши ноги і злегка розхитуючись на каблуках, стояв Руне Іварссон. Позаду нього височів великий планшет із відривними аркушами паперу; на першому з них великими червоними літерами було написано: «Ласкаво просимо». Насилу стримавши позіх при перших словах начальника відділу, Харрі мляво подумав, що Іварссон, очевидно, підгледів це на якомусь із незліченних семінарів або на презентації, які він справно відвідував.

— Доброго ранку всім. Ми, вісім осіб, які сидять за цим столом, становимо слідчу групу у справі про пограбування, що сталося у п’ятницю на Бугстадвеєн.

— Убивство, — пробурчав Харрі.

— Що-що?

Харрі спробував сісти трохи пряміше, проте, хоч як він повертався, кляте сонце продовжувало сліпити очі.

— Було б правильніше із самого початку класифікувати справу як убивство і, виходячи саме з цього, будувати все розслідування.

Не дивлячись на Харрі, Іварссон криво посміхнувся, намагаючись охопити поглядом тих, що сиділи за столом:

— Я думав почати з того, щоб відрекомендувати всіх, хто зібрався, та якщо вже наш друг із забійного відділу почав… Старший інспектор Харрі Холе люб’язно наданий у наше розпорядження його начальником Б’ярне Мьоллером, оскільки спеціалізується виключно на смертельних результатах.

— На вбивствах, — перебив Харрі.

— На вбивствах. Ліворуч од Холе сидить Карл Вебер із експертно-криміналістичного відділу, який керує оглядом місця події. Як багато хто з вас знає, Вебер — найдосвідченіший спеціаліст із розшуку слідів. Славиться як своїми аналітичними здібностями, так і безпомилковою інтуїцією. Начальник Управління сказав якось, що був би радий узяти його з собою на полювання як шукача.

За столом засміялися. Навіть не обертаючись, Харрі міг би побитись об заклад, що в самого Вебера на обличчі не з’явилося

і тіні усмішки. Вебер не всміхався майже ніколи. В усякому разі, тим, хто йому не подобався. А не подобалися йому майже всі. Й особливо нові молоді начальники, що, на думку Вебера, всі як один були неосвіченими кар’єристами, які нічого не петрають у своїй професії й начисто позбавлені відчуття корпоративної солідарності. Тим сильніше в них було розвинене бюрократичне чуття, прагнення влади й бажання обійняти високу посаду, заради чого не гріх було й погостювати в Управлінні поліції.

Іварссон посміхнувся. Очікуючи, поки сміх за столом стихне, він розхитувався на каблуках, схожий на капітана судна в момент сильного хвилювання на морі.

— Беате Льонн, навпаки, людина в наших лавах нова, недосвідчена; спеціалізується на аналізі відеоматеріалів.

Беате почервоніла.

— Вона — дочка Йоргена Льонна, який двадцять років прослужив у підрозділі, що у той час називався Відділом пограбувань і вбивств. Усе говорить за те, що вона готова повторити славетний шлях свого батька: вона вже встигла зробити вагомий внесок у розкриття кількох справ. Не пам’ятаю, чи згадував я про це, але за останній рік ми у Відділі пограбувань і розбійних нападів підвищили розкриття майже до п’ятдесяти відсотків, що, коли брати міжнародні показники…

— Ти вже згадував про це, Іварссоне.

— Дякую.

Цього разу Іварссон просто у вічі подивився Харрі, не забувши, однак, знову посміхнутися. Посмішка, до самісіньких ясен оголивши ікла, зробила його схожим на гігантську рептилію. Не змінюючи виразу обличчя, він відрекомендував решту. Двох із них Харрі знав. Маґнус Ріан, молодий хлопець із Томрефіордена, працював у вбивчому відділі вже півроку і справляв загалом гарне враження. Другий, Дідрік Гудмундсон, був заступником начальника відділу, найдосвідченішим сищи-ком із усіх присутніх. Роботу свою він виконував спокійно й методично; у Харрі з ним не виникало ніяких проблем. Решта двоє також були співробітниками Відділу пограбувань і розбійних нападів, обидва носили прізвище Лі, проте Харрі вистачило й одного погляду, щоб зрозуміти: вони зовсім не од-нояйцеві близнюки. Туріль Лі була високою блондинкою з тонкими губами й непроникним обличчям, а Ула Лі — рудим коротуном з пухкою пичкою та всміхненими очима. Харрі стільки разів стикався з ними в коридорах Управління, що інший на його місці давно б уже вітався з ними, однак Харрі це якось не спадало на думку.

— Мене самого, сподіваюся, всі вже знають, — підвів риску Іварссон. — Та про всяк випадок уточнюю: я шеф Відділу пограбувань і розбійних нападів і мені доручено керувати цим розслідуванням. А як відповідь на те, що ти сказав на самому початку, Холе, хочу зауважити, що нам уже не вперше доводиться займатися пограбуванням із смертельним результатом.

Харрі намагався стриматися. Чесно. Але йому на заваді стала крокодиляча посмішка Іварссона.

— І тут відсоток розкриття у вас також трохи менше п’ятдесяти?

Лише один із тих, що сиділи за столом, розсміявся, проте сміявся він голосно. Це був Вебер.

— Вибачте, що забув дещо сказати вам про Холе, — переставши посміхатися, зауважив Іварссон. — Цілком імовірно, у нього прорізався комічний талант. Наскільки можу судити, не гірший, аніж у Рене Арве Упсаля^[8].