Тож добре організований мистецько-культурний фестиваль, який проводять у нашому місті, став для Тібора давно вже потрібною нагодою бодай спробувати дати своїй кар’єрі новий поштовх, а коли давній приятель з Королівської академії ще й запропонував безкоштовно пожити влітку у нього в помешканні на березі каналу, він не вагався ані хвилини. Наше місто, за словами Тібора, дуже йому подобалося, але грошей постійно бракувало, і хоч він давав час од часу сольні концерти, мусив тепер добре подумати, як бути далі.
Послухавши кілька разів про всі ці труднощі, Джанкарло й Ернесто вирішили, що треба спробувати якось йому допомогти. Ось так Тібор і зустрівся з паном Кауфманном, далеким родичем Джанкарло з Амстердама, який мав непогані зв’язки у світі готельного бізнесу.
Той вечір я пам’ятаю дуже добре. Літо допіру почалося, і пан Кауфманн, Джанкарло, Ернесто й усі решта, зокрема і я, сиділи у задній кімнаті кафе і слухали, як грає на віолончелі Тібор. Той розумів, звісно, що для нього це щось на кшталт прослуховування у пана Кауфманна, і тепер мені цікаво згадувати, як сильно він того вечора старався. Тібор вочевидь був нам дуже вдячний і неабияк зрадів, коли пан Кауфманн пообіцяв після повернення до Амстердама зробити для нього все, що зможе. Та коли кажуть, що того літа Тібор змінився на гірше, що став, собі ж на шкоду, задирати носа і що все це почалося через ту американку, то, мабуть, щось у цьому таки є.
Ту жінку він помітив, коли пив свою першу каву. На площі панувала приємна прохолода: до полудня кафе здебільшого у затінку, а бруківка все ще волога після того, як її полили зі шланга працівники місцевої комунальної служби. Тібор зранку вийшов з дому не поснідавши і тепер заздрісно спостерігав, як жінка за сусіднім столиком замовила собі кілька фруктових коктейлів, а потім — очевидно, піддавшись забаганці, бо ж іще не було й десятої, — полумисок приготованих на парі мідій. Іноді йому здавалося, наче вона теж час од часу крадькома кидає на нього оком, але цим він особливо не переймався.
«На вигляд була дуже симпатична, ба навіть гарна, — розповідав нам тоді Тібор. — Але ж самі бачите, вона на добрих десять-п’ятнадцять років за мене старша, то з якої радості я мав би здогадатися, що все це не просто так?»
Тим-то він забув про неї й думати і вже збирався повернутися до помешкання та кілька годин попрактикуватися, доки не прийде на ланч і не ввімкне те своє радіо сусід, коли раптом, підвівши погляд, побачив ту саму жінку просто перед собою.
Вона широко усміхалась і взагалі трималася так, наче вони давно знайомі. Якби Тібор не був від природи сором’язливий, то вже би й привітався. Жінка ж тим часом поклала руку йому на плече — почувався він при цьому так, наче щойно не пройшов якогось випробування, але все одно отримав прощення, — і сказала:
— Днями я була на вашому виступі. У Сан-Лоренцо.
— Дякую, — відповів Тібор, хоч і розумів, що звучить це по-дурному. Жінка й далі усміхалась, і він додав: — Авжеж, у тамтешній церкві. Усе правильно. Я справді давав там концерт.
Жінка засміялась, а тоді несподівано всілася у крісло навпроти.
— Вас послухати, то у вас ангажементів останнім часом хоч греблю гати, — мовила вона з ледь помітною насмішкою у голосі.
— Якщо у вас склалося таке враження, значить, я мимоволі ввів вас в оману. Той концерт, про який ви кажете, був у мене єдиний за останні два місяці.
— Ну, у вас іще все попереду, — сказала вона. — Отримати хоч якесь запрошення — це вже добре. І людей там зібрався цілий натовп.
— Натовп? Таж прийшло лише двадцять чотири людини.
— То було пополудні. Дуже непогано, як для тієї години.
— Згоден, нема на що скаржитися. Але все одно то не був натовп. Так, туристи, які не мали чим більше зайнятися.
— Он як! Не варто судити аж так суворо. Зрештою, там була я. Серед тих туристів. — А потім, коли він зашарівся, бо не мав наміру нікого ображати, вона торкнула його за руку і з усмішкою додала: — У вас справді все ще попереду. Хай кількість слухачів вас не хвилює. Хіба ж для цього ви виступаєте?
— Отакої! А для кого ж я граю, якщо не для слухачів?
— Я не це мала на думці. Хочу лише сказати, що на цьому етапі вашої кар’єри зовсім не має значення, скільки перед вами слухачів: двадцять чи двісті. Пояснити чому? Бо основне ви і так маєте.
— Основне?
— Так, основне. Жодних сумнівів. Ви маєте... потенціал.
Тібор мало не реготнув, але вчасно стримався. Докоряти міг хіба що собі, а не співрозмовниці, бо це ж він сподівався, що вона назве його «генієм» чи принаймні «талантом», і тепер така самовпевненість просто вражала. Жінка тим часом вела далі:
— На цьому етапі ваше завдання — дочекатися, доки до вас прийде і почує ваше виконання саме та, одна-єдина людина. І та одна-єдина людина легко може опинитися і в такому-от невеличкому приміщенні, як у вівторок, серед тих двадцяти з лишком слухачів...
— Їх там було двадцять чотири, не рахуючи організаторів...
— Нехай двадцять чотири, не має значення. Я ж і намагаюся пояснити, що зараз, на цю мить, всі ті цифри зовсім не важливі. Хто має значення, то це власне та одна-єдина людина.
— Ви про когось зі сфери звукозапису?
— Звукозапису? Ні-ні, це все прийде згодом, само по собі. Я про людину, яка допоможе вам розквітнути. Людину, яка, почувши вас, збагне, що ви — не просто ще одна добре навчена посередність. Побачить, що хоч ви поки що у коконі, та завдяки не такій уже й значній допомозі можете невдовзі перетворитися на метелика.
— Розумію. А ви, бува, не власне така людина?
— Ти ба! Бачу, молодий чоловіче, гордості вам не займати. І все ж наставники за право заопікуватися вами поки що наче не б’ються. У будь-якому разі, люди мого рівня.
Тут Тібор запідозрив, що, цілком можливо, якраз припускається найбільшої у своєму житті помилки, і приглянувся до жінки уважніше.
Вона саме зняла свої темні окуляри, і йому впало в око, що обличчя в неї загалом добре й лагідне; утім, тієї миті на ньому читалося явне роздратування, та й гнів, схоже, був не за горами. Тібор не відводив погляду, сподіваючись таки її пізнати, але врешті-решт не мав іншого вибору, як сказати:
— Я дуже перепрошую. Ви, напевне, відома музикантка?
— Я — Елоїза МакКормак, — з усмішкою оголосила вона і простягнула руку. На жаль, Тіборові це ім’я нічого не говорило, і становище його стало доволі скрутним. Спочатку йому спало на думку вдати здивування, і він таки пробурмотів щось на зразок:
— Та ну?! Як чудово...
Проте вже за мить усвідомив, що так замилювати очі нечесно; щобільше, буквально за якусь хвилину обман усе одно вийде наверх. Відтак він випростався і сказав:
— Панно МакКормак, познайомитися з вами для мене велика честь. Розумію, вам важко у щось таке повірити, але прошу взяти до уваги мій молодий вік і те, що я виріс за «залізною завісою», в одній із країн Східного блоку. Про багатьох кінозірок та політиків, відомих на Заході всім і кожному, я ще й сьогодні — ні сном, ні духом. Тож прошу, пробачте мені, але я не зовсім уявляю собі, хто ви така.
— Що ж... принаймні хвалю за відвертість. — Попри ці слова, вигляд у неї був явно ображений, та й ентузіазму, схоже, добряче поменшало. На якусь хвилю запала бентежна мовчанка, а тоді Тібор спитав:
— То ви визначна музикантка, так?
Вона кивнула, блукаючи поглядом десь по той бік площі.
— Ще раз дуже перепрошую, — знову вибачився він. — Для мене справді велика честь, що на моєму концерті побував хтось такий, як ви. Можна поцікавитися, на якому інструменті ви граєте?
— На віолончелі, — швидко відповіла вона, — як і ви. Тож навіть якщо це скромний невеличкий концерт, як-от ваш, я не можу встояти, не можу просто пройти повз. Мабуть, мною керує почуття місії.
— Місії?
— Не знаю, як іще це назвати. Мені хочеться, щоб усі віолончелісти грали добре. Щоб грали чудово. А грають дуже часто геть неправильно.
— Даруйте, але хіба таке неправильне виконання — провина лише віолончелістів? Чи ви маєте на думці всіх музикантів загалом?
