— Та мелодія, яку ви наспівували... Ми почули її там, нагорі, спершу її лише ледь-ледь доносив вітер. Мені дуже сподобалось, як згасає звук наприкінці кожного рядка.
— Дякую, — відповів я. — Я саме над цієї піснею працюю, ще не закінчив.
— Ви самі її написали? О, то ви дуже талановитий. Будь ласка, прошу вас, наспівайте цю мелодію ще раз, як перше.
— Знаєте, — додав чоловік, — коли будете цю пісню записувати, то мусите сказати продюсерові, що звучати вона має саме так. Так, як оце все! — І він обвів широким жестом панораму Герефорд-ширу, що лежала перед нами. — Скажете, що вам потрібен ось такий звук, ось таке звукове середовище. Тоді слухач почує вашу пісню так, як почули її сьогодні ми, коли спускалися схилом пагорба: підхоплену вітром...
— Ну, трішечки чіткіше, звісно, — мовила жінка. — Інакше не розібрати слів. Але загалом Тіло має рацію. Там має бути натяк на відкритий простір. На повітря, на відлуння.
Було таке враження, ніби їх ось-ось просто понесе, ніби вони ні сіло ні впало зустріли серед пагорбів нового Елґара. Попри всі підозри на початку, вони хоч-не-хоч починали вже мені подобатися.
— Авжеж, — сказав я, — здебільшого ця пісня написана тут, тож нічого дивного, що в ній є щось від цього краю.
— Так-так, — в один голос підхопили і закивали вони, а жінка додала: — Не соромтеся. Будь ласка, зіграйте і заспівайте ще раз, для нас. Пісня звучала просто чудово.
— Гаразд, — сказав я, навмання бренькнувши по струнах. — Гаразд, я зіграю і заспіваю, якщо вам так хочеться. Не ту незакінчену пісню, іншу. Тільки не стійте наді мною, я так не зможу.
— Звісно, — спохопився Тіло. — Зовсім вилетіло з голови. Ми з Сонею стільки разів виступали у всіляких дивних і складних умовах, що геть перестали звертати увагу на потреби інших музикантів.
Він роззирнувся навколо й усівся на латці щетинистої трави біля стежки — спиною до мене, обличчям до краєвиду, що розлягався перед нами. Соня підбадьорливо мені всміхнулась і сіла поруч із ним. Чоловік одразу ж обняв її за плечі, вона прихилилася до нього — так, наче мене там узагалі немає, а вони просто милуються собі та голубляться на самоті, задивившись на передвечірній сільський пейзаж.
— Добре, то поїхали, — мовив я і заграв пісню, якою зазвичай розпочинав прослуховування. Голос я спрямовував до обрію, але час од часу ні-ні та й позирав на Тіло з Сонею. Облич їхніх не бачив, та судячи з того, як вони просиділи тих кілька хвилин, притулившись одне до одного і навіть не ворухнувшись, було зрозуміло: слухати мене їм до вподоби. Коли я закінчив, вони, широко всміхаючись, обернулись і заплескали в долоні, будячи відлуння поміж довколишніми пагорбами.
— Фантастика! — вигукнула Соня. — Який талант!
— Чудово, чудово, — повторював Тіло.
Мене це трохи збентежило, і я вдав, наче підлаштовую гітару. Коли я врешті знову звів на них очі, вони й далі сиділи на землі, але розвернулися вже так, щоб мене бачити.
— То ви музиканти? — запитав я. — Професійні музиканти себто?
— Так, — відповів Тіло, — мабуть, нас можна назвати професіоналами. Ми з Сонею виступаємо дуетом. У готелях, ресторанах. На весіллях, вечірках. По всій Європі, хоча найбільше любимо працювати у Швейцарії та Австрії. Заробляємо собі так на життя, тож ваша правда: ми — професіонали.
— Та насамперед, — додала Соня, — ми взялися за це тому, що віримо в музику. Бачу, ви так само у неї вірите.
— Якби я перестав вірити у свою музику, то просто перестав би грати, — сказав я і додав: — Мені направду хотілося б займатися музикою професійно. Це, напевне, дуже непогане життя.
— О, згоден, дуже непогане, — погодився Тіло. — Нам неабияк пощастило мати змогу жити саме так.
— Слухайте, — дещо несподівано змінив я тему, — а ви вже були в тому готелі, про який я вам розповів?
— Як же негарно з нашого боку! — вигукнув Тіло. — Ми так захопилися вашою музикою, що геть забули подякувати. Авжеж, ми туди поїхали, і це справді якраз те, що треба. На щастя, вільні номери ще були.
— Щось таке ми й хотіли, — докинула Соня. — Дякую.
Я знову вдав, наче цілковито поглинутий струнами, а тоді якомога невимушеніше сказав:
— Якщо вже про це мова, то я знаю ще один готель тут неподалік. Думаю, там краще, ніж у «Молверн-лодж». Як на мене, вам варто перебратися туди.
— Але ми вже влаштувалися, — мовив Тіло. — Розпакували речі. Крім того, це справді саме те, що нам треба.
— Та так, але... Розумієте, річ у тім, що тоді, раніше, коли ви запитали про готель, я не знав, що ви музиканти. Думав, банкіри якісь абощо.
Вони обидвоє розреготалися, ніби я сказав щось надзвичайно дотепне. Потому озвався Тіло:
— Ні-ні, ми не банкіри. Хоча не раз і не два про це шкодували!
— Маю на увазі, — спробував пояснити я, — є інші готелі, які набагато більше підходять артистичним натурам, розумієте. Важко рекомендувати щось незнайомим людям, коли ще не знаєш, що вони за одні.
— Дуже мило, що ви цим переймаєтеся, — сказав Тіло, — але, дійсно, не варто. Нам усе підходить просто досконало. Поза тим, люди насправді не такі вже й різні. Банкіри чи музиканти — у підсумку всі ми хочемо від життя одного й того ж самого.
— Знаєш, а я в цьому не така впевнена, — втрутилася Соня. — Поглянь ось на нашого молодого друга: він же не шукає роботу в банку. Його мрії — про інше.
— Може, ти й маєш рацію, Соню. Але так чи інак, готель нам цілком підходить.
Я схилився над струнами і зіграв ще одну коротку музичну фразу, суто для себе. Кілька секунд усі мовчали, а тоді я спитав:
— То яку ж музику ви граєте?
Тіло здвигнув плечима.
— Ми з Сонею граємо на кількох інструментах, я на одних, вона — на інших. Обидвоє граємо на клавішних. Я страшенно люблю кларнет. Соня — чудова скрипалька і дуже добре співає. Найбільше, мабуть, нам до вподоби виконувати нашу традиційну швейцарську музику, але на сучасний манір, іноді навіть, я сказав би, радикально сучасний. Нас надихає приклад великих композиторів, які йшли тим самим шляхом. Яначек, приміром. Або ваш Вон-Вільямс.
— Але сьогодні ми таку музику граємо нечасто, — зітхнула Соня.
І подружжя обмінялося поглядами, де я вловив легкий натяк на напругу. Втім, на обличчя Тіло тут-таки повернулася звична усмішка.
— Еге ж, Соня правду каже, в реальному світі ми здебільшого мусимо грати те, що найімовірніше припаде до смаку публіці. Тому доводиться виконувати чимало хітів. «Бітлз», «Карпентерс». Деякі новіші пісні. Одне слово, те, що має попит.
— Як-от «Абба»? — бовкнув зопалу я і відразу вкусив себе за язик. Проте Тіло, схоже, пустив мій посміх повз вуха.
— Так, ми справді беремо дещо з репертуару «Абби». «Танцюючу королеву», наприклад. Таке завжди йде на ура. Властиво, в «Танцюючій королеві» я й сам трохи підспівую, маю там невеличку партію бек-вокалу. У мене жахливий голос, Соня не дасть збрехати. Тож цю пісню ми стараємося виконувати лише тоді, коли слухачі вже сіли до столу і понакладали собі повні тарілки: так вони не мають шансів накивати п’ятами!
Він знову гучно реготнув, Соня засміялася й собі, хоч і не так голосно. Мимо на шаленій швидкості промчав велосипедист, запакований у якусь подобизну лискучого чорного гідрокостюма, і кілька секунд усі ми проводжали поглядами його темну, щомиті меншу постать.
— Я колись їздив у Швейцарію, — озвався трохи згодом я. — Кілька років тому, влітку. В Інтерлакен. Зупинявся там у молодіжному гостелі.
— О, так, Інтерлакен. Гарна місцина. Хоча самі швейцарці часом із неї кепкують, кажуть, що там усе розраховане суто на туристів. Але ми з Сонею любимо там виступати. Це направду просто чудово — грати літнього вечора в Інтерлакені перед щасливими людьми з усього світу. Сподіваюсь, вам там сподобалося.
— Так, було гарно.
— В Інтерлакені є один ресторан, де ми щоліта даємо кілька вечірніх концертів. Граємо під навісом, обличчям до столиків, які тієї пори стоять, звісно, надворі. І, виступаючи, бачимо всіх тих туристів, котрі вечеряють і розмовляють собі просто під зорями. А позаду, за ними, видно велике поле: вдень там приземляються парапланеристи, а ввечері його освітлюють ліхтарі вздовж Геевеґу. Якщо ж помандрувати очима далі, то побачите Альпи, що височіють над тим полем. Обриси Айґера, Мьонха, Юнґфрау. Повітря дихає приємним теплом і повниться нашою музикою. Коли ми там, то я завжди усвідомлюю, як нам пощастило. Думаю собі: як же добре, що ми обрали собі саме це заняття.
