Добрі ранки старої доброї хіті, віконниці зрання прочинені до моря, подув вітру приносить важкий шерех пальмового листя, дельфіни у затоці зі свистом вискакують на поверхню, до сонця.

— Ох, — стогне Катьє десь під купою батисту і парчі. — Слотропе, яка ж ти свиня…

— Рох-рох-рох, — радісно відгукується Слотроп. На стелі грає відблиск хвиль, в’ється дим сигарет з чорного ринку. Завдяки світлу у пасмах диму такого ранку можна розгледіти, як щось чарівне в’юниться, скручується і потрохи розсіюється до цілковитої прозорості…

Із часом синява затоки відбиватиметься на оберненій до моря вибіленій стіні, тож високі віконниці знову позачиняють, і у світлому неводі замерехтить відображення хвиль. На той час Слотроп уже підведеться і в британському однострої швидко поглинатиме круасани, запиватиме їх кавою і водночас займатиметься підвищенням рівня своєї технічної німецької, осягатиме теорію стійкості траєкторії ракет або мало не носом возитиме по німецьких електричних схемах, на яких резистори подібні до трансформаторів, а трансформатори — до резисторів.

— А срав пес їхній матері, — щойно допетрав, у чому тут річ, — і нащо так усе перекручувати? Маскуються, чи що?

— Пригадайте давньогерманські руни, — пропонує сер Стівен Додсон-Трак, що з ВПР[248] Міністерства закордонних справ і розмовляє тридцятьма трьома мовами, серед іншого англійською, але з неймовірним акцентом оксфордського пустобреха.

— А у мене що?

— О, — губи стиснуті, мозок, здається, від чогось аж знудило, — ось ця позначка трансформатора дуже нагадує давньоскандинавську руну «S» — sôl, що означає «сонце». Її давньо-верхньонімецька назва — «sigil».

— Прикольний спосіб намалювати сонце, — дивується Слотроп.

— Ваша правда. Готи використовували коло з крапкою посередині набагато раніше. Ламана лінія, очевидно, бере початок від доби розриву безперервності — можливо, роздроблення племен, відчуження або щось аналогічне в соціальному сенсі на кшталт пробудження незалежного «я» у дуже маленької дитини, он, можете звернути увагу на…

Але ні, Слотроп так і не звертає уваги, тобто не дуже звертає. Такі дурниці він вислуховує від Додсон-Трака майже щоразу, як вони здибуються. Цей чолов’яга матеріалізувався одного дня просто на пляжі — у чорному костюмі, плечі всіяні лупою з-під рідкого морквяного волосся, а коли підійшов ближче, то затулив увесь вид на білий фасад Казино, що тремтів над ним у потоках нагрітого повітря. Слотроп саме читав комікс про Пластикмена, Катьє горілиць дрімала на осонні, але щойно почула кроки, повернулася на лікті, щоб помахати йому рукою. Пер витягнувся на увесь зріст, крен 8.11, Ступор, Студент.

— То ви і є лейтенант Слотроп.

Чотириколірний Пластикмен сотається із замкової шпарини, обминає ріг і трубами підіймається до раковини у лабораторії божевільного нацистського вченого, аж гульк — із крана вилазить Пластикова голова з чорними хітиновими очима і непластичною щелепою.

— Ну. А ви хто такий, чоловіче добрий?

Сер Стівен відрекомендовується, гріє на сонці ластовиння, з цікавістю позирає на комікс.

— Чомусь мені здається, що це не навчальна література.

— Він у курсі?

— Він у курсі. — Катьє усміхається/стенає плечима у бік Додсон-Трака.

— Трохи відпочиваю від радіокерування «Телефункена». Від усіх тих «Гаваїв І». Ви щось про це знаєте?

— Лишень стільки, щоб поцікавитися, звідки вони взяли ім’я.

— Ім’я?

— У ньому вчувається поезія, поезія інженера… натякає на Haverie — середнє, як ви знаєте, — аякже, ви маєте дві частки, хіба не так, симетрично розташовані щодо наміченого курсового азимута ракети… і hauen — розтрощити когось мотикою чи дрючком… — це він уже вирушає у власну далеку подорож, ні до кого конкретно не усміхається, пригадав поширене воєнне слово ab-hauen, техніку бою палицею із залізним наконечником, селянський гумор, фалічну комедію, що сягає корінням аж давніх греків… Слотроп поривається якнайшвидше повернутися до Пластика — як там він? — але щось у цьому чолов’язі, попри його очевидну участь у змові, змушує прислухатися… невинність, може, намагання дружити єдиним доступним йому способом, ділитися тим, що його захоплює і що ним рухає, любов до Слова.

— Ну, а може, це пропаганда Осі. Щось пов’язане із Перл-Харбором.

Сер Стівен над цим розмірковує і має задоволений вигляд. Невже Вони його вибрали з огляду на очманілих від слова пуритан, що теліпаються на Слотроповім родовім дереві? Видно, Вони намагаються звабити його мозок, його як читача. Іноді Слотроп і насправді здатний намацати муфту між ним і їхнім двигуном під залізним кожухом десь дуже високо в силовому приводі, про обриси і конструкцію якого він може хіба здогадуватися. Муфту, яку він годен розчепити і тоді відчути всю інерцію, свою безпорадність… що, зрештою, не так і неприємно. Дивина. Він майже впевнений: хай би що Вони там задумали, йому не доведеться ризикувати життям, ба навіть відмовлятися від якихось зручностей, але все це ніяк не вписується у струнку схему, неможливо поєднати когось такого, як Додсон-Трак, з кимось таким, як Катьє…

Спокусниця-і-розтелепа, ну, гаразд, але грає не так і погано, майже не прикидається. І вини Катьє тут нема: справжній ворог десь аж у Лондоні, а це її робота. Вона вміє бути різнобічною, веселою і доброю, а йому значно ліпше залишатися з нею тут, у теплі, ніж нидіти під Бліцом. Але час від часу… надто непомітно, щоб це впадало у вічі, на її обличчі проступає дивний вираз, геть їй непідвладний, і це його пригнічує, той вираз йому навіть снився, уві сні він настільки посилився, що Слотроп аж злякався: а що, коли її також надурили? Така сама жертва, як і він сам, — нещасний погляд, з незбагненною неприявністю майбутнього.

Одного сірого дня у «Гіммлер-Шпільзалі», а де ж іще, він побачив її за рулеткою. Вона стоїть, нахиливши голову, граційно вигнувшись, зображає круп’є. Світло зі стелі. Працівниця Закладу. Вдягнена у білу селянську сорочку і веселково-смугасту широку атласну спідницю з переливчастими шлярками. Калатання кульки об шпиці викликає у просторі з розмальованими стінами довге деренчливе відлуння. Вона не обертається, аж поки Слотроп не опиняється поряд. У її диханні вчувається похмуре повільне тремтіння: вона тягне за віконниці його серця, прочиняє їх і показує короткі спалахи осені, про що він тільки підозрював і чого страшився, ззовні себе, всередині її єства…

— Агов, Катьє… — Простягає руку, зачіпає пальцем шпицю, щоб зупинити колесо. Кулька завмирає, але номера вони вже не бачать. Нібито в номері вся суть. Але у грі поза грою сенсу нема жодного.

Вона хитає головою. Він розуміє: тут щось пов’язане з Голландією, ще до Арнгема — повний опір, постійно підключений до їхнього електричного кола. Скільком вухам, що пахли «Палмолівом» і «Камей», він мугикав пісні про за-кегельбаном і про за-рекламним-щитом-«Моксі», про суботньої-ночі відкоркуй-ще-одну-пляшку, й у всіх піснях те саме: кохана, та начхати, де ти була, забудьмо минуле, нумо жити теперішнім…

Тоді й там усе було добре, але не тут і не тепер. Торкає голе плече, вдивляється у її європейську пітьму, геть збитий з пантелику, волосся стирчить, толком і не причешеш, голене лице без зморщок, ось яке безневинне вторгнення у «Гіммлер-шпільзалу», вщерть набиту німецько-бароковими острахами форми (таїнство рук у кожному останньому поруху, який має зробити кожна рука залежно від того, чим вона була, чим їй слід було стати, аби все вийшло точнісінько отак… весь холод, травма, відсохла плоть, яка будь-коли її торкалася…) У вигнутій позолоті гральної зали його таємні поривання трохи прояснюються. Усілякі ймовірності, на які Вони тут ставили, відійшли у минуле і належать лишень минулому. Вони ніколи не були можливостями, лише частковостями, за якими вже спостерігали. Якраз минуле тут висуває вимоги, шепоче, тягнеться слідом і, неприємно, глумливо посміхаючись, штурхає свої жертви.