Вона потопає у глибокому ліжку, тягне його за собою, вниз, в атласну ангельську і квіткову вишивку, одразу розвертається і приймає його ерекцію витягнутим камертоном, єдине тремтіння, на яке настроєна вся ніч… коли вони трахаються, вона здригається, кремово-блакитне нічне тіло вібрує під ним, всі звуки приглушені, очі півмісяцем за золотими віями, гагатові сережки, довгі, восьмигранні, літають безгучно, б’ються об щоки, чорна снігова крупа, його обличчя над нею залишається незворушним, зосередженим на процесі — заради неї? а чи настроєне на Слотропське Стикування, на яке вони її налаштували — вона його розпалить, на неї навалиться не пластикова оболонка… її дихання стає хрипкішим, долає звуковий бар’єр… думає, що от-от кінчить, він запускає руку у її волосся, намагається підняти голову, дуже хоче бачити її обличчя: раптом починається боротьба, несамовита і справжня — вона не видає свого обличчя — і тут, не знати чому, вона таки починає кінчати, а разом з нею і Слотроп.

З якихось причин вона, одвіку несміяна, стала верхівкою кулі сміху, що підноситься звідкись із глибин. Перегодом, уже засинаючи, вона прошепоче:

— Сміюся, — знову сміючись.

Він захоче сказати: «Це ж треба, Вони вам це дозволили», але знову ж таки, може, й не дозволили. Але Катьє вже заснула, та і його очі злипаються.

Як у ракети на дистанційному керуванні, клапани якої відкриваються і закриваються у визначений час, Слотроп, сягнувши певної глибини сну, перестає дихати носом і переходить на ротове дихання. Невдовзі це перетворюється на хропіння, од якого, бувало, деренчали подвійні шибки, хиталися віконниці, із несамовитим брязкотом гойдалися люстри, так, на-спра-а-вді… Катьє одразу ж прокидається і гамселить його подушкою по голові.

— Не хропи.

— Гм-м.

— Я сторожко сплю. Тільки захропи — матимеш ось цим, — і махає подушкою.

Ніяких жартів, так усе і йде: захропів — отримав подушкою, прокинувся, сказав «гм-м», знову заснув, і так мало не до самого ранку.

— Ану, — нарешті, — перестань.

— Ти ротом дихаєш! — верещить вона. Він хапає подушку і замахується. Вона пригинається, перекочується, падає на підлогу, завдає відволікаючого удару своєю подушкою і задкує до буфета з випивкою. Він не розуміє, що у Катьє на думці, аж поки та не кидає подушку і не бере пляшку содової води.

Це що таке? Пляшка содової? Що за чортівня? Яку ще бутафорію Вони задумали, які ще американські рефлекси їм потрібні? А де бананові тістечка із заварним кремом, га?

Він помахує обома подушками і спостерігає за нею.

— Ще тільки крок, — хихоче вона. Слотроп пірнає і гепає її подушкою по задниці, після чого вона, певна річ, поливає його содовою з пляшки. Подушка тріснула на мармуровому стегні, місячне світло в кімнаті задихається в пуху та пір’ї, а згодом і в густій мжичці від фонтанів содової. Слотроп намагається відібрати пляшку. Дівчина слизька, вивертається, ховається за кріслом. Слотроп дістає з буфета карафку із бренді, відкорковує і метає розляписті, прозорі бурштинові кулі через всю кімнату — крізь два потоки місячного світла — на шию, груди з темними навершями, на боки.

— Придурок, — знову поливає його содовою. Віхола пір’я прилипає до їхніх тіл, а вони гасають одне за одним по спальні, її плямиста постать весь час відступає, в такому світлі і зблизька не завжди роздивишся. Слотроп раз за разом налітає на меблі.

— Хлопче, гляди, потрапиш ти мені до рук! — відчиняє двері до вітальні, забігає, з грюкотом захраскує двері, Слотроп з розгону влітає у них, відскакує, бурчить «трясця», відчиняє двері і бачить, як вона вимахує перед ним великою червоною тиковою скатертиною.

— Це що? — цікавиться Слотроп.

— Чари! — кричить вона і накидає на нього обрус, брижасті складки миттю розкриваються у повітрі, наче тріщини у червоному кристалі.

— Уважно дивись і побачиш, як зникне американський лейтенант.

— Годі дуркувати, — Слотроп молотить руками, хоче виборсатися назовні. — І як мені дивитися, коли я всередині. — Ніяк не може знайти краю і вже починає трохи панікувати.

— А в тому й суть, — раптом усередині, поряд з ним, губи на його сосках, руки куйовдять волосся на потилиці, повільно тягне його на килим з довгим ворсом. — Моя ти маленька синичко.

— А де ти його бачила, га[241]? Пам’ятаєш, як він лягає у ліжко з-з-з отим козлом?

— І не питай… — Цього разу це благопристойний швидкий перепих, обоє заспані, вкриті липким пір’ям… кінчають, лежать поруч одне з одним, надто розслаблені, щоб рухатися, м-м, тикова тканина і довгий ворс, дуже затишно і червоно, як в утробі… Згорнувся калачиком, захопивши її ступні своїми, прутень угніздився у теплій западині між її сідницями, чесно намагається дихати носом, і вони дрімають.

Слотроп прокидається від вранішнього середземноморського світла, воно проникає крізь пальмове листя за вікном, крізь червону скатертину, птахи, десь нагорі дзюрчить вода. Якусь хвилю лежить, прокидаючись, ніякого тобі похмілля, досі у безслотропному багаторазовому циклі відбуття та повернення. Катьє лежить м’яка і тепла, її S до його S, починає ворушитися.

Із сусідньої кімнати знайомо дзенькає пряжка армійського ременя.

— Здається, — миттю здогадується Слотроп, — хтось вивертає кишені моїх штанів. — Поряд із головою лопотять по килиму ноги. Слотроп чує, як у кишенях дзенькає його дріб’язок. — Злодюга! — репетує він, Катьє прокидається, обертається до нього і стискає в обіймах. Тепер Слотроп знаходить край, якого не вдалося відшукати вночі, прожогом вискакує з-під обруса саме вчасно, аби побачити, як велика нога в черевику двох барв — кави й індиго — щезає за дверима. Мчить до спальні і бачить, що вкрали геть усе, що мав на собі, навіть черевики й труси.

— Мій одяг! — він біжить назад повз Катьє, що постає з-під тику і намагається схопити його за ногу. Слотроп розчиняє двері навстіж, вибігає у коридор, згадує, що голий, помічає візок із білизною і хапає пурпурове простирадло, обмотується ним, наче тогою. Зі сходів долинає здушений смішок і гуп-гуп каучукових підошов.

— Ага! — вигукує Слотроп і кидається коридором навздогін. Слизьке простирадло не тримається, лопоче, зісковзує, плутається між ногами. Через дві сходинки нагору, а там інший коридор, так само порожній. Куди всі пощезли?

Віддалік з-за рогу вигулькує маленька голова, потім висовується маленька рука і показує Слотропу маленького середнього пальця. За якусь секунду до нього долинає неприємний сміх, і Слотроп кидається вже туди. Чує, як хтось іде сходами вниз. Величезний Пурпуровий Повітряний Змій шугає, лаючись, три сходові марші вниз на невеличку терасу лишень для того, щоб побачити, як хтось переплигує через камінну балюстраду і зникає у кроні товстого дерева, що росте звідкись ізнизу.

— Попався! — кричить Слотроп.

Треба тільки видертися на дерево, а далі буде легко, як по драбині. Коли Слотроп опиняється на дереві, серед колючого яскравого листя, то бачить тільки ближчі гілки. Дерево продовжує погойдуватися, і він собі гадає, що злодій десь недалечко, тому вперто дереться вище, чіпляється і рветься простирадло, у шкіру впинаються голки, дряпає кора. Ногам також боляче. Ось він уже засапався, конус зеленого світла поступово звужується, стає яскравішим. Ближче до верхівки Слотроп помічає щось дуже схоже на пропил, але не зупиняється подумати, що це може означати, аж поки не вилазить на самісінький вершечок і, обхопивши стовбур, не починає розгойдуватися, милуючись чудовим видом на затоку і мис, мальовничо-блакитне море, як на картинці, білі баранці на воді, десь на горизонті вже збирається буря, далеко внизу рухаються маківки людських голів. Ого! Чує, як десь нижче починає тріщати стовбур, відчуває тремтіння тонкої гілки, на якій умостився.

Ну от, маєш… От вилупок. Він ліз по дереву не нагору, а донизу! Тепер стоїть собі й шкіриться! Видно, знали, що Слотроп полізе догори, а не вниз — точно розраховували на той триклятий американський рефлекс, бо покидьок, якого хочуть упіймати, завжди лізе нагору — а чого? майже перепиляли стовбур, та-а тепер до того…