— Слотропе! — це Блоут за десять кроків від нього простягає великого краба.

— Що за дурня… — от якби він розбив пляшку об камінь і встромив почварі межи очі…

— Він голодний, схопить краба. Не вбивай його, Слотропе. Тримай, заради Бога… — і краб летить, обертається у повітрі, ноги центрифужно розчепірені: розгублений Слотроп випускає пляшку, і краб одразу хляпає йому в другу долоню. Акурат. Одразу крізь її пальці і свою сорочку він відчуває реакцію на їжу.

— Добре. — Тремтячою рукою Слотроп махає крабом перед восьминогом. — Перекус, хлопче. — З’являється ще один мацак. Брижуватий слиз на зап’ястку. Слотроп кидає краба на кілька футів вздовж берега, і восьминіг кидається за тим крабом: трохи волочить за собою дівчину та Слотропа — той зашпортується, а тоді відпускає. Слотроп знову швидко хапає краба, метляє ним перед восьминогом і з підстрибом відводить почвару якнайдалі вздовж берега, з восьминогового дзьоба тече слина, погляд прикутий до краба.

Упродовж цього короткочасного знайомства у Слотропа складається враження, що восьминіг несповна розуму, але порівняти нема з чим. А у почварі відчувається божевільний надлишок енергії, як у неживих предметів, що падають зі стола, коли ми надміру чутливі до гуркоту та власної незграбності, тому не хочемо, щоб вони падали, не хочемо чути отого бух! ха-ха, чуєте? он знову, БУХ! у кожному русі головоногого молюска, від якого Слотроп хоче триматися якнайдалі, нарешті жбурляє краба щосили, наче диск, ген у море, і восьминіг нетерпляче шубовстає з бульканням у воду, кидається навздогін, і за мить його вже не видно.

Тендітна дівчина лежить на березі, глибоко дихає, всі інші скупчилися навколо неї. Одна з танцівниць підтримує її руками і говорить мовою, якої, попри французькі «р» і носові, Слотроп, повернувшись назад достатньо близько, щоб розчути, майже не розбирає.

Алюр усміхається, ледь помітно віддає честь.

— Чудово! — підбадьорює Тедді Блоут. — Я б такого не утнув.

— Чого це? Ти ж мав краба. Ану скажи, де його надибав?

— Знайшов, — відповідає Блоут незворушно. Слотроп втуплюється у цього птаха очима, але не може зловити його погляду. Курва, та що таке?

— Ліпше вип’ю вина, — вирішує Слотроп. П’є просто з пляшки. За зеленим склом спливають косяки повітряних бульбашок. За ним спостерігає дівчина. Він зупиняється перевести подих і всміхається.

— Дякую, лейтенанте. — Жодного тремтіння в голосі, вимова тевтонська. Тепер він бачить її обличчя, м’які лінії носа, очі під білявими віями кислотно зелені. Європейський рот з тонкими губами. — Я ледь не задихнулася.

— А-а — ви не німкеня.

Енергійно хитає головою:

— Голландка.

— І ви тут…

Її очі дивляться в інший бік, вона простягає руку, бере у нього пляшку. Дивиться у море навздогін восьминогові.

— Вони дуже видющі, правда. А я й не знала. Він мене побачив. Мене. Я не схожа на краба.

— Либонь, що не схожі, ви дуже вродлива дівчина. — На задньому плані зачарований Блоут штурхає Алюра ліктем. Нахалюга заатлантичний. Слотроп бере її за руку і без жодних труднощів читає бирку. Там написано «КАТЬЄ БОРҐЕСІУС». Під пальцями тріпоче пульс. Невже вона його звідкись знає? Дивно. На обличчі у неї суміш впізнавання і несподіваної проникливості…

Отже, тут, на пляжі, у товаристві незнайомців, кожен голос — дотик металу, кожне слово — гострий виляск, а при світлі, хоч і досі яскравому, видно вже набагато менше… пуританська звичка вишукувати щось за і без того очевидним, відома також як параноя… У морському повітрі гуде напруга… ваблять клятви, дані у залах, очищених до первісного вигляду — і не конче в запалі війни. Ні, того краба не «знайшли», хлопче, — то не якийсь випадковий восьминіг чи дівчина, ні-і-і. Загальна картина і деталі проявляться пізніше, але якусь облуду довкруж себе він уже відчуває серцем.

Вони ще посиділи на пляжі, доїдали сніданок, проте легкість дня, птахи і сонце, дівчата й вино непомітно для Слотропа зникли. Алюр потрохи п’яніє, стає розкутішим і смішнішим мірою того, як порожніють пляшки. Націлився не тільки на дівчину, що впала йому ув око із самого початку, але й на ту, що вже говорила б дуже любо зі Слотропом, якби не восьминіг. Він посланець з невинного, довосьминогового минулого Слотропа. Блоут, навпаки, сидить цілковито тверезий, навіть вуса не розтріпані, однострій за статутом, невідривно дивиться на Слотропа. Його супутниця — Ґіслен, невеличка і струнка, ніжки, як у пін-ап красуні, довге волосся зачесане за вуха і спадає на спину, совається округлим задком у піску, пише на берегах коментарі до тексту Блоута. Слотроп, який вірить, що жінки, подібно до марсіан, мають антени, яких нема в чоловіків, уважно за нею стежить. Вона поглянула на нього лишень раз, її очі якось так загадково розчахнулися. Вона щось таки знає, це точно. Дорогою до Казино із порожніми пляшками та кошиком вранішнього сміття він наважується до неї заговорити.

— Гарний пікнік, nessay-pah[237]?

Обабіч рота з’являються ямочки.

— Ви ж від самого початку знали про восьминога? Кажу так, бо дуже скидалося на танець — для вас усіх.

— Ні. Їй-богу, я не знав. Тобто ви, ну, ви подумали, що це такий собі розіграш?

— Маленький Тайроне, — раптом шепоче вона, беручи його за руку з широкою напускною усмішкою для всіх інших. Маленький? Та він удвічі більший за неї. — Будь ласка — дуже обережно… — І все. З другого боку він тримає за руку Катьє, двоє бісенят — обабіч нього. Пляж уже спорожнів, хіба з пів сотні чайок сидять і дивляться на воду. Над морем збираються білі купчасті хмари, пружні, надуті херувимами — по всій еспланаді гойдається пальмове листя. Ґіслен прямує далі пляжем забрати манірного Блоута. Катьє стискає Слотропів лікоть і каже саме те, що він хоче почути:

— А може, нам усе ж таки судилося зустрітися…

З моря цієї пори Казино видається палаючою коштовністю на вечірньому прузі: пальмове тло вже тьмяніє у згасаючому світлі, поглиблюється брунатна жовтизна невисокого гребінця гір, море набуває барви м’якуша чорних оливок, білі вілли, шато на узвишші — цілі та зруйновані, осіння зелень гаїв і поодиноких сосен, крізь усе проступає нічний краєвид, що весь день чаївся десь поруч. На пляжі спалахують багаття. Тихо жебонить англійська, часом над водою плинуть навіть пісні, долинаючи до доктора Поркевича, що стоїть на палубі. Внизу восьминіг Григорій уже напхався крабовим м’ясом, щасливо вибрикує і пустує у своїй загороді. З маяка по суходолу дугою ковзає промінь, а невеличке риболовецьке судно прямує у відкрите море. Гришо, чуєш, малий, цей номер тобі наразі вдається востаннє… А чи ще лишається надія на подальшу підтримку Пойнтсмена, тепер, коли Поркевич і Його Дивовижний Восьминіг зробили свою справу?

Він давно перестав сумніватися в наказах — навіть його заслання не підлягає обговоренню. Факти, що буцімто пов’язували його зі змовою Бухаріна, про подробиці якої він нічогісінько не знав, могли якимсь чином виявитися правдою — Блок Троцькістів міг знати про нього, з чуток, міг використовувати у спосіб, що назавжди лишився таємницею… таємницею назавжди: адже існують, як йому добре відомо, форми невинуватості, які не можуть збагнути, що це воно таке, а тим паче прийняти, як і сталося з ним. Бо, зрештою, це просто ще один епізод у грандіозному хворобливому маренні Сталіна. Принаймні Поркевич має фізіологію, що поза межами партії… а хто не має нічого, крім партії, хто на неї поклав усе своє життя лишень для того, щоб потрапити під чистку, той мусить пройти крізь щось дуже подібне до смерті… так і не дізнавшись нічого достеменно, жодної тобі лабораторної точності… у цьому він переконаний, як Богу відомо, вже впродовж двадцяти років. Вони, принаймні, ніколи не зможуть…

Ні, ні, не зможуть, такого ще не траплялося… якщо тільки не приховували, аякже, такого в журналах не прочитаєш…