— А як бути з Ільзе? Раптом якась шарпанина? — Якщо раптом шарпанина, то як бути з Францом?

Вона спробувала пояснити йому про стан, якого досягаєш, коли стоїш там на обидвох ногах, коли втрачаєш відчуття страху, геть втрачаєш почуття страху, проникаєш у мить, досконало ковзаєш у її жолобки, сіро-металічні, але м’які, як латекс, і ось постаті вже танцюють, кожна поставлена хореографом на те місце, де вона є, спалахи колін під сукнею кольору перлів, коли дівчина у хустці нагинається за каменем-кругляком, а чоловіка у чорному піджаку та в брунатній безрукавці хапають поліцейські, по одному на кожну руку, тож він намагається тримати голову високо, шкіриться, літній ліберал у багнисто-бежевому пальті робить крок назад, аби на нього не впав демонстрант, блимає очима назад понад вилогою та-як-ви-смієте або обережно-тільки-не-мене, і його окуляри сповнюються блиском зимового неба. Ось та мить і її можливості.

Вона навіть намагалася з отих перших обчислень, яких нахапалася, пояснити Францу, як це Δt наближається до нуля, наближається нескінченно, коли прошарки часу стають дедалі тоншими і тоншими, чергування кімнат, коли кожна наступна стіна стає сріблистішою, прозорішою, коли чисте світло нуля щораз ближчає…

Але він хитає головою:

— Трохи не так, Лені. Важливо довести функцію до межі. Δt — це умовність, аби це могло статися.

Він уміє, вмів кількома словами вбити захват. Першими-ліпшими словами: це в нього підсвідомо. Коли вони ходили в кіно, він, бувало, засинав. Заснув на «Nibelungen[206]», тож не бачив, як гун Аттіла з риком наскочив зі сходу і стер з лиця землі бурґундців. Франц любив кіно, але дивився його, засинаючи та прокидаючись.

— Ти причинно-наслідкова людина, — кричала вона. Як йому вдавалося з’єднувати ті фрагменти, які він бачив, розплющуючи очі?

А він і справді був причинно-наслідковою людиною: немилосердно прискіпувався до її астрології, розповідав, у що, мовляв, їй треба вірити, а тоді заперечував. Припливи, шум в етері — й більше нічого. Не може такого бути, аби тамтешні зміни викликали зміни тут.

— Не викликали, — намагалася вона, — не спричинили. Але все це у парі. Паралельно, не серіями. Метафора. Знаки і симптоми. Їх позначають на карті в інших системах координат, ну, я не знаю… — Вона далебі не знала, але намагалася дотягтися.

Проте він казав:

— Спробуй отак щось придумати, і щоб воно працювало.

Вони подивилися «Die Frau im Mond[207]». Франц розважався, був дуже поблажливий. Прискіпувався до технічних подробиць. Він знав декого з тих, хто працював над спецефектами. А Лені бачила мрію про політ. Одну з багатьох можливих. Справжній політ і мрії про нього йдуть разом, обоє — частини одного руху. Не спочатку А, а потім Б, але разом…

А чи бодай щось у нього могло бути тривалим? Якби єврейський вовк Пфляумбаум не спалив власну фабрику з виробництва фарби біля каналу, Франц, може, і донині б з рання до смеркання працював над нездійсненою задумкою єврея, що полягала у створенні візерунчастої фарби, розчиняв би один за одним покірні кристали, маніакально контролював би температурний режим — раптом цього разу при остиганні аморфний завиток зміниться, замкнеться смужками, горошками, клітинками, зірками Давида — а натомість не застав би вдосвіта зчорніле пустище, банки фарби, що вибухнули величезними сплесками багряного і темно-зеленого, сморід обгорілого дерева і нафти, і Пфляумбаум не заламував би руки ой, ой, ой, підлий лицемір. Усе заради страхової виплати.

Тому Франц і Лені якийсь час голодували, поки Ільзе щодень росла у неї в животі. Всі роботи, які вдавалося знайти, були тяжкими, а про оплату й говорити не хочеться. Це його добивало. Але потім якось увечері на приміських мочарах він зустрів давнього друга з Мюнхенського політехнічного.

Цілісінький день він, чоловік-пролетарій, сновигав містом і розклеював афіші, що рекламували щасливі кіношні фантазії якогось Макса Шлепціґа, поки Лені лежала вагітна у мебльованому смітнику, крайньому в їхньому Hinterhöfe[208], і час від часу переверталася, коли діймав біль у спині. Вже добряче стемніло, стало страшенно холодно, коли його відерце з клеєм нарешті спорожніло — всі афіші розклеєні, аби потім їх обісцяли, поздирали, заліпили свастиками. (Можливо, це був квотний фільм[209]. Можливо, щось неправильно надрукували, але коли Франц прийшов до кінотеатру у вказаний на афіші день, там було темно, на підлозі у фоє валялися уламки тиньку, а зсередини лунав страхітливий гуркіт, наче будівлю зносили — жодних тобі голосів, жодного вогника… він погукав, але руйнування тривало, жахливий тріск десь у нутрощах під електричним табло, яке наразі не світилося…) Страшенно втомлений, він пройшов багато миль на північ, у Райнікендорф, у квартал невеличких фабрик, іржаві листи покрівель, борделі, гаражі, вторгнення цегли у ніч і занепад, ремонтні майстерні, застояна вода з піною у чанах для охолодження виробів. Лишень зрідка бризки вогників. Порожнеча, бур’яни, пустища, на вулицях ні душі: околиця, де щоночі б’ється скло. Видно, вітер гнав униз його ґрунтовою дорогою, повз старий армійський гарнізон, зайнятий тепер місцевою поліцією, серед халуп і майстерень аж до дротяної огорожі з ворітьми. Побачив відчинені ворота, увійшов. Почув звук десь спереду. Влітку перед Світовою війною він на канікулах з батьками поїхав до Шаффгаузена, і вони на електричному трамваї подеренчали до Райнських водоспадів. Зійшли донизу сходами і опинилися перед дерев’яним павільйоном із загостреним дахом — а довкола хмари, веселки, краплини полум’я. І ревище води. Він тримався обіруч за руки Мутті і Папі, у холодній хмарі бризок майже не бачив нагорі дерев, що обліпили краї водоспаду мокрою зеленою плямою, ані човників з туристами внизу, що підходили майже до місця, де потік падав у Райн. Але тепер, у зимовому осерді Ранікендорфа, він був сам, рукам нема за що триматися, ноги шпортаються по замерзлій багнюці, крокують старим звалищем армійської амуніції, порослим березами та вербами, а звалище, знай, розбухає у темряві ближче до пагорбів, тоне у мочарах. Бетонні казарми і земляні укріплення, заввишки, може, футів сорок височіють десь не дуже далеко, шум за ними, шум водоспаду, стає гучнішим, виринає з пам’яті. Ось такі примари з того світу віднайшли Франца, не люди, але форми енергії, абстракції…

Крізь діру в загорожі він побачив малесеньке срібне яйце з полум’ям, чистим і непохитним, що било десь з-під нього, висвітлювало обриси людей у костюмах, светрах, пальтах, вони спостерігали з бункерів і траншей. То була ракета на стенді: стендові випробування.

Звук почав змінюватися, раз за разом переривався. Той звук для Франца, страшенно здивованого, не здавався зловісним, лишень іншим. Аж тут світло заяскравіло, а постаті спостерігачів почали падати в укриття, бо ракета тріскотливо заревла, довгий спалах, голоси закричали «лягай», і Франц гепнувся на землю саме тої миті, коли срібляста халепа розірвалася, страхітливий вибух — там, де щойно стояв Франц, у повітрі завив метал, тож він обійняв землю, у вухах дзвенить, навіть холоду не відчуває, тої миті не відаючи, чи й далі він у своєму тілі…

Залопотіли, поспіхом наближаючись, кроки. Він підвів очі й побачив Курта Мондауґена. Цілу ніч або навіть рік вітер гнав їх один до одного. Ось до чого додумався Франц — усе це був вітер. М’язи нині замінили майже весь колишній школярський жирок, волосся порідшало, обличчя темніше за всі, що Франц узимку бачив на вулицях, темне навіть у бетонних складках тіні та у палахкотінні розбризканого ракетного пального, але це, безперечно, був Мондауґен, минуло сім чи вісім років, але вони одразу впізнали один одного. Колись вони навіть жили в одній мансарді зі страшенними протягами на Лібіхштрассе у Мюнхені. (В адресі тоді Франц бачив щасливе знамення, бо Юстус фон Лібіх був одним з його героїв, героєм хімії. Перегодом, як підтвердження, курс теорії полімерів у нього вів професор-доктор Ласло Джемф, останній у справжньому ланцюжку наступників — від Лібіха до Авґуста Вільгельма фон Гофманна, а тоді до Герберта Ґаністера і аж до Ласло Джемфа, очевидний ланцюжок, причина-і-наслідок.) До Політехніки вони їздили гуркітливим Schnellbahnwagen[210] з трьома контактами, тендітними, як ноги комашки, вони вищали дротами над головою аж до Політехніки: Мондауґен спеціалізувався на електромеханіці, після закінчення університету в рамках якогось дослідницького радіотехнічного проєкту поїхав до Південно-Західної Африки. Якийсь час вони листувалися, потім кинули.