…видно хороші руки та опущені і зап’ястя аж до м’язовий релаксант пригнічення дихання…

…те саме… те саме… моє обличчя біле в дзеркалі три три-тридцять чотири марш Годин цокає годинник ні не можу ввійти ні недостатньо світла недостатньо ні аааахххх…

…театр ніщо але Вальтер насправді подивитися на голову хибний кут хоче впіймати світло гарне повне світло треба жовтий фільтр…

(Надувна іграшкова жабка вистрибує на плавучий листок лілеї, він тремтить — під поверхнею причаївся жах… пізнє поневолення… але ось він пропливає над головою того, що поверне… по його очах нічого не прочитаєш…)

…mba rara meroto ondyoze… mbe mu munine m’oruroto ayo u n’omuinyo…[197] (далі, позаду, витки прядива або такелажу, велетенська павутина, вивертання шкіри, м’язів у міцному стисканні того, що приходить боротися, коли ніч глибока… і відчуття, а також з’ява мертвих, а тоді хворобливе відчуття, що вони вже не такі доброзичливі, як здавалося… він збудився, поплакав, домагався пояснень, але ніхто ніколи не говорив йому такого, чому можна довіряти. З ним розмовляли мертві, приходили й сідали, пили його молоко, розповідали про пращурів або про духів з інших частин вельду — бо час і простір на тому боці не мають жодного значення, там усе разом).

— Є соціології, — Едвін Трікл, волосся скуйовджене, намагається розкурити люльку, набиту всіляким непотребом — осіннім листом, віхтями прядива, недопалками, — куди ми ще й не заглядали. Наприклад, соціологія нашого гурту. Відділ Псі, ТПД, бабусі з Олтрінґему, які намагаються викликати Диявола, — розумієте, всі ми по один бік, це лишень половина історії.

— Обережніше з «ми», — Роджера Мехіко сьогодні дратують сотні речей, хі-квадрати не бажають сходитися, підручники губляться, Джесіки нема…

— Жодного сенсу, якщо не брати до уваги і тих, що перейшли на інший бік. Ми з ними спілкуємося, хіба ні? Через таких фахівців, як Евентир, і тамтешнє начальство. Але всі разом ми утворюємо єдину субкультуру, психічну спільноту, якщо хочете.

— Не хочемо, — сухо каже Мехіко, — але гадаю, що так, хтось таки має з цим розбиратися.

— Є люди — гереро, наприклад, — які щодня мають справу з пращурами. Мертві настільки ж реальні, як і живі. Як їх зрозуміти, якщо не дивитися з обох боків стіни смерті з однаковим науковим підходом?

А все ж для Евентира це не те спілкування, на яке сподівається Трікл. У нього немає спогадів, жодних особистих записів. Змушений читати у нотатках інших, слухати диски, а це означає — довіряти іншим. Дуже складна суспільна структура. Більшу частину свого життя мусить спиратися на чесність людей, на яких покладено обов’язки поєднувати його самого і того, ким він має бути. Евентир знає, як близько він до Сакси на тому боці, але не пам’ятає, і виховали його християнином, західним європейцем, що вірить у першість «свідомого» «я» і його спогадів, а все інше вважає ненормальним або дріб’язковим. Через те він і стурбований, дуже стурбований…

Стенограми — це документи на Петера Саксу і на душі, з якими він контактує. В них докладно розповідається про його настирливу любов до Лені Пьоклер, дружини молодого інженера-хіміка та ще й активістки KPD[198], що мандрувала між 12-м районом і посиденьками у Сакси. Щовечора, коли вона приходила, йому хотілося плакати через її неволю. У її скаламучених очах читалася відраза до життя, яке їй не хотілося полишати: чоловіка, якого вона не кохала, дитини, перед якою почувалася винною, бо недостатньо любила.

Чоловік Франц мав зв’язки, щоправда, надто далекі як для Сакси, з Армійським управлінням озброєнь, а звідси ще й ідеологічні бар’єри, які обидвом бракувало сили здолати. Вона брала участь у вуличних акціях, а Франц вирушав на ракетне підприємство у Рейнікендорфі, щойно ковтне ранкового чаю у кімнаті, повній жінок — жінок, на його думку, дуже похмурих, які тільки й чекали, аби він пішов: приносили стоси листівок, наплічники з книжками та політичними газетами, а на світанку розчинялися у нетрях Берліна…

Вони голодні й тремтять. Тепла у Studentenheim[199] нема, мало світла, мільйони тарганів. Тхне капустою, старим другим Райхом, бабусиною капустою, димом від пригорілого лярду, що з роками досяг певної détente[200] з повітрям, яке намагається його здолати, од потрісканих стін відшаровується сморід задавненої хвороби й останнього спочинку. Одна стіна у жовтих патьоках від каналізації нагорі. Лені сидить на підлозі, з нею четверо чи п’ятеро інших, передають одне одному темний шматок хліба. У вогкому гнізді з «Die Faust Hoch[201]», старих номерів, які ніхто не читатиме, спить її донечка Ільзе, так слабко дихає, що й не помітиш. Від її вій на вилиці лягають довжелезні тіні.

Цього разу вони пішли назавжди. Тут вони перебудуть ще день, а може, й два… а потім Лені вже й не знає. Вона взяла одну валізу на двох. А чи уявляє він, як то жінці, народженій під сузір’ям Рака, матері, помістити весь дім в одну валізу? При собі має кілька марок, а Франц — іграшкові ракети для польоту на Місяць. Так, тепер уже точно все скінчилося.

Бувало, мріяла, що піде простісінько до Петера Сакси. Якщо і не прийме, то принаймні допоможе знайти роботу. Але тепер, коли з Францом вона таки розлучилася… у Петері раз за разом здіймається якась огидна войовничість земного знаку… Останнім часом у неї нема певності в його настроях. На нього тиснуть з рівнів, гадає вона, значно вищих, ніж зазвичай, і він з цим неспроможний впоратися…

Але навіть найгірші інфантильні Петерові напади гніву все-таки ліпші за найспокійніші вечори з її Рибним чоловіком, що плаває у морях власних фантазій, прагнення смерті, ракетного містицизму — саме такого Франца вони й потребують. Вони знають, як таке використати, знають, як використати мало не кожного. Що станеться з тими, кого використати не зуміють?

Руді, Ваня, Ребекка — ось вони, уламок берлінського життя, ще один шедевр «Ufa», символічний Студент із «Богеми», нібито Слов’янин, нібито Єврейка, ось, подивіться на нас: Революція. Звісно, нема ніякої революції, нема навіть у «Kinos[202]», ніякого тобі німецького «Жовтня[203]», ну, не при цій «Республіці». Революція померла — а Лені була маленькою й аполітичною — разом із Розою Люксембург. Найліпше тепер вірити у Революцію-у-вигнанні-на-поселенні, у її неперервність, що виживає на похмурому краю протягом цих ваймарських років, вичікує свого моменту і реінкарнованої Люксембург…

ВІЙСЬКО ЗАКОХАНИХ МОЖНА РОЗБИТИ. За ніч такі написи з’являються на стінах «червоних» районів. Нікому не вдається вистежити автора або художника, тому виникає підозра, що це одна особа. Мимоволі повіриш у народну свідомість. Вони не стільки гасла, скільки тексти, явлені, щоб над ними міркувати, щоб їх тлумачити, втілювали у дії людей…

— Це правда, — тепер уже Ваня, — подивіться на форми капіталістичного вираження. Порнографії: порнографія кохання, еротичного кохання, християнської любові, хлопчика-і-його-собачки, порнографія заходу сонця, порнографія вбивства і порнографія дедукції — ахх, оте зітхання, коли ми вгадуємо у комусь убивцю, — всі ці романи, фільми і пісні, що нас заколисують, — це все підходи, деякі дуже зручні, деякі менш зручні для Абсолютної Зручності. — Пауза, щоб Руді мав змогу швидко і скисло посміхнутися. — Самовикликаний оргазм.

— «Абсолютної»? — Ребека виповзає на голих колінах і передає йому хліб, змокрілий, він тане від доторку його мокрого рота. — Двоє людей…

— Це тобі так сказали, що двоє людей, — Руді не дуже вже й посміхається. У поле її уваги, на жаль, уже не вперше, потрапляє фраза чоловіча перевага… чого ж вони так леліють свою мастурбацію? — …але в природі такого майже не трапляється. Переважно всі на самоті. Сама знаєш.