— Чудовий різдвяний подарунок, — зізнався він ординатору своєї палати, — це пора народження, нових починань. — Хай би куди падали ракети — ті, що їх чути, — він усміхається, кидається міряти кроками палату, із куточків веселих очей от-от потечуть сльози, у нього дуже високий тонус, який не може не збурювати сусідів по палаті. Дні його полічені, він має померти на День перемоги в Європі. Якщо він і не сама Війна, то її сурогатна дитина, якийсь час живе на широку ногу, але урочистий день все одно настане, і тоді начувайся. Істинний король по-справжньому не вмирає, затямте. Скільки завгодно юнаків можуть обрати для смерті замість нього, а справжній король, старий чортів лис, прошкуватиме далі. Чи явиться він під Зорею, непомітно ставши на коліна поряд з іншими королями, коли настане пора зимового сонцестояння? Чи принесе до ясел дари вольфраму, бездимного пороху, високооктанового бензину? І тоді чи погляне дитя зі своєї золотої соломи, чи гляне у вічі старому королю, що довго гнеться і б’є поклони, аби вручити свій дар, чи стрінуться вони поглядами, і що за зв’язок, що за можливе привітання чи то згода відбудеться між королем і царственим немовлям? Дитя усміхається чи то просто гази? А ви чого б хотіли?

Різдвяний піст дме з моря, яке на спаді дня виблискує залізистим склом, зеленим і гладеньким: дме щоденно, все небо набрякло святими і стрункими сурмами крилатих вісників. Ще один рік весільних шат, покинутих у серцевині зими, бо так і не знадобилися, висять нині сумирними атласними рядами, біло-зім’яті вуалі жовкнуть, злегка похитуються, коли ідеш повз них, глядачу… гостю міста глухих кутів. Раз чи двічі побачив у шовках своє відображення, на півдорозі до тіні, лиш змазані тілесні відтінки по peau de soie[176] штовхає тебе туди, де відчуєш перший моторошний дотик плісняви, як і було задумано — шляхетним милом і пудрою замести всі сліди запаху спітнілої майбутньої нареченої із середнього класу. Вона ж незаймана в душí, у сподіваннях. Ніякої тобі яскраво-швейцарської, кришталево-прозорої пори роки, натомість похмуро купчиться хмарами день, сніг шатами укриває околиці, шатами зими, ночами ніжний, мало не безвітряний подих довкола тебе. Через міські вокзали полонені повернулися з Індокитаю, дріботять бідолашними ноженятами, легкі, як сновидці чи люди на Місяці, посеред хромовано-пружинних візків із чорної барабанно-гучної шкіри, серед високих дитячих стільчиків зі світлого дерева, рожевих і блакитних, із заляпаними кашею та зішкрябаними квітковими перемальовками, складаних ліжечок і ведмежаток із червоними фетровими язичками, дитячих ковдр, що стають яскраво-пастельними хмарками у випарах і вугільному смороді, у металічних просторах, серед тих, хто в чергах, кого несе течією, хто сторожко дрімає, прибувши сотнями на свята попри всі застереження, попри суворість містера Моррісона, попри те, що підземку під річкою може пронизати німецька ракета, навіть сеї миті, коли звучать ці слова, попри пустку, що може на них чекати, міські адреси, яких, напевно, більше не існує. Очі з Бірми, з Тонкіна стежать за страшенно зайнятими жінками — витріщаються з посинілих орбіт, долаючи головні болі, яких не вгамувати ніякими аласилом. Полонені італійці клянуть усе на світі під розпухлими мішками із поштою, пирхають, дзенькають щогодини — сезонний наплив — набивають засніжені вагони, мов бляшанки із сардинами, наче потяги всеньку ніч ішли під землею через країну мерців. Якщо італійці тепер і співають, то можна закластися: не «Giovinezza[177]», а либонь, що-небудь із «Ріґолетто» чи «Богеми». Взагалі-то Міністерство поштового зв’язку має намір видати перелік Неприйнятних Пісень з акордами для укулеле із метою якнайшвидшої ідентифікації. Бадьорість і мелодійність цієї юрми певного мірою непідробні — але минають дні, оргія різдвяних привітань щоденно перевищує всі прийнятні для здоров’я межі, і ніщо, судячи з усього, не стримає її аж до Дня подарунків, тому вони самі починають задовольнятися професійнішою італійськістю, часом позирають на евакуйованих дамочок, винаходять способи утримувати мішок однією рукою, поки інша прикидається «мертвою» — сіоè[178], умовно живою, — там, де юрби згущуються жінками, безцільно… ну, загалом, де більш багатообіцяюче. Життя має тривати. Це визнають обидва типи військовополонених, лишень для англійців, що повернули з КБІ[179], немає жодної mano morto[180], немає стрибка від мертвого до живого, коли дозволено випадково торкнутися литки чи сідниці — жодних, заради всього святого ігор з життям-і-смертю! Ніяких пригод їм більше не треба: аби лиш стара вовтузилася біля старої печі та гріла стару постіль, а взимку збиралися крикетисти, і їм подавай дрімоту опалого листя у висохлому садку по неділях із сусідами за стіною. Якби їм так трафився якийсь дивовижний новий світ, ну, раптом вітром задує, тоді й до нього, напевне, стане часу пристосуватися… А цього тижня їм хочеться майже повоєнної розкоші — купити малому електричну залізницю і кожному в такий спосіб спробувати засвітити гірлянду блискучих личок, відкалібрувати свою дивність, все відомо за світлинами, тепер ожилими, охи й ахи, але не тепер, не на вокзалі, жодних найнеобхідніших порухів: Війна перевела їх на запасні колії, заземлила безглузді руйнівні сигналізації любові. Діти порозгортали торішні іграшки і виявили перелицьовані бляшанки з-під «Спаму[181]», вони розуміють, що це може бути зворотним і можливо, хто знає, неминучим боком різдвяної гри. За минулі місяці — сільські весни й літа — вони награлися справжніми бляшанками — танками, самохідками, дотами, дредноутами, розгортали у вигнанні м’ясисто-рожеве, жовте й блакитне на запорошених підлогах комірок і закамарків, під ліжками та кушетками. А нині — знову час. Гіпсовий пупсик, позолочені воли, вівці з людськими очима знову виявляться справжніми, до плоті повертаються барви. Вони не платять вірою — вона приходить сама по собі. Він — Нове Немовля. У чарівний вечір напередодні звірі заговорять, а небо стане молоком. Бабусі й дідусі, які раніше щотижня чекали, коли Радіо-Лікар спитає: Що Таке Геморой? Що Таке Емфізема? Що Таке Серцевий Напад? — нині безсонно чекатимуть, споглядаючи, як знову не відбудеться щорічно-неможливе, але із гидким осадом — оце схил, небо годне явити нам світло, — як нервовий дрож, як приємний час, якого дуже хотілося, ще не повна поразка, та все одно до дива надто далеко… відбувають нічні служби у светрах і теплих хустках, театрально засмучені, але осад щороку зазнає нової зимової ферментації, щоразу слабшої, але достатньої, щоб ожити цієї пори… Тепер усі хіба не голі, блискучі костюми та вечірні сукні з часів гулянок по пивницях давно розідрані на клапті для утеплення труб із гарячою водою та нагрівачів, для чужих людей, для того, аби будинки встояли супроти зими. Вугілля потрібне Війні. Вони вже дійшли майже до краю, отримали від Радіо-Лікаря свідоцтва про все, що знають про власні тіла, і на Різдво вже голі, як обскубані гуси, під понурими і дешевими старечими суконними лахами. Електричні годинники поспішають, навіть Біґ-Бен тепер поспішатиме аж до приходу нової весни, усе квапиться, і, вочевидь, ніхто більше цього не розуміє, та й ніхто цим не переймається. Війна потребує електрики. Це жвава гра, «Електрична монополія», в ній беруть участь виробники електрики, Центральне електроенергетичне управління та інші військові відомства, аби Час Енергосистеми був синхронізований із Гринвічем. Ночами у глибочезних бетонних колодязях динамо-машини, місцезнаходження яких засекречене, крутяться швидше, а стрілки годинників перед безсонними старечими очима намотують хвилини, виють, тягнуть вище, до запаморочення сирени. Це Ніч Божевільного Карнавалу. Веселощі під прикриттям хвилинних стрілок. Істерія у блідих ликах поміж цифрами. Виробники електроенергії кажуть про навантаження, воєнні витоки, настільки величезні, що годинники знову можуть сповільнитися, якщо не вкрасти цей нічний марш, проте щоденно очікуваних навантажень не відбувається, й Енергосистема потроху розганяється, обличчя старих обертаються до циферблатів, гадаючи: змова, і числа вихоряться до Різдва Христового, до насильства, до новітньої зірки серця, що змінить усіх нас, навіки поверне до першоджерел. Але сьогодні над морем туман — досі тиха перлина між стулками мушлі. А в місті шкварчать дугові лампи, розлючені, у притлумленому сяйві вздовж осей вулиць, надто крижані як на свічки, надто охолоджено-запітнілі як для всеспалення… високі червоні автобуси погойдуються, усі їхні фари, за новими правилами — незатемнені, схрещуються, відбивають, тицяють і засліплюють, повз них проносяться величезні жмутки і клапті мокречі, пустельні, під перламутровим туманом пляжі, колючий дріт яких ніколи не знав внутрішнього жала струму і лишень пасивно хитався, окислюючись ночами, тепер в’ється кільцями підводної трави, жорстоко холодний, гострий, наче скорпіон, безслідними милями пісків повз кинуті в останніх мирних літах яхти, що колись під час відпусток катали весь старий світ, винні, й оливково-дібровні, люлькові вечори по інший бік Війни, а нині обідрані до іржавих балок і скоб, а всередині ще й смердять тією ж ропою, що й пляж, яким тепер не погуляєш, бо Війна. А за пагорбами, за прожекторами, об які восени з ночі в ніч билися перелітні птахи, безпорадно купчилися, аж поки безсило падали зливою з неба, сидять парафіяни на вечірній службі у непаленій церкві, тремтять, безголосі, коли ж бо хор їх питає: де радощі? А де ж іще, як не там, де Ангели співають нових пісень і бамкають дзвони при царському дворі. Еіа — дивне тисячолітнє зітхання — еіа, warn wir da! аякже, ми таки тут… Стомлені люди за чорним вожаком із дзвіночком тягнуться, скільки можуть, якнайдалі від овечих шкур, наскільки рік дасть їм відбитися від отари. Ну, ходімо. Облиш наразі свою війну, паперову чи залізну, війну паливну чи плотську, заходь зі своєю любов’ю, зі страхом програти, з виснаженням своїм. Увесь день на тебе наскакувало, спонукало, чіплялося, вимагало віри у стільки всіляких неправд. Чи ж ти — це розпливчасте злочинне обличчя на посвідці, чию душу викрала урядова фотокамера, коли зімкнулася гільйотина діафрагми, чи душа зосталася із серцем твоїм у «Солдатському клубі[182]», де підраховують нічний вилов дівчата зі Служби Побуту, дівчата на ймення Елін дбайливо розкладають по охолоджених відсіках ґумові на дотик брунатно-малинові органи з жовтими патьоками жиру — ой, Ліндо, ходи-но сюди, помацай, встроми пальця у шлуночок, аж голова обертом, ще б’ється… Тут всі при ділі, кого б нізащо не запідозрив, усі, крім тебе: капелан, лікар, твоя мама, яка сподівається почепити «Золоту зірку», прісне сопрано вчора ввечері в програмі Внутрішнього мовлення, і не забудемо містера Ноеля Коварда[183], такого стильного, гарненького, коли йдеться про смерть і життя після смерті, на нього в «Герцогиню» народ валить четвертий рік поспіль, хлопці з Голлівуду нам розповідають, як у нас тут усе гарно, як весело, Волт Дісней змушує слоненя Дамбо хапатися за пір’ячко, а скільки трупів під снігом серед пофарбованих білим танків, скільки рук відморозив кожен, прагнучи Чудотворної Медалі, талісмана зі стертої кістки на щастя, пів долара з усміхненим сонечком, що визирає з-під серпанку мантії Свободи, бездумно чіпляючись, коли падає 88-й[184] — це що тобі, дитяча казочка? Нема таких. Діти десь бачать сни, лишень в Імперії немає місця для видінь, сьогодні ввечері тут Лишень Для Дорослих, в цьому притулку, де догоряють лампи, у докембрійських випарах, апетитних, як їжа на плиті, густих, як сажа. А за 60 миль вище ракети зависають на визначену мить над чорним Північним морем перед падінням, дедалі швидшим, до помаранчевого жару, Різдвяна зірка безпорадно пірнає до землі. Нижче на небесах летючі бомби також зійшли, рикають, наче Ворог Роду Людського, шукаючи, кого б ізжерти. Додому сьогодні ввечері доведеться йти довгенько. Послухай, як співає цей несправжній ангел, причастися, хоча б лишень послухавши, хай навіть вони й не говорять про достеменно твої надії, твій похмурий жах, все одно послухай. Вечірня тут була, напевно, ще задовго до новин про Христа. Вже точно стільки, скільки було таких самих паскудних ночей, — те, від чого постає вірогідність іншої ночі, що воістину може любов’ю та піянням когута осяяти стежку додому, вигнати Ворога, знищити межі поміж нашими землями, нашими тілами, нашими історіями, де все — брехня про те, хто ми є: скільки тривала єдина ніч, від якої залишаються лишень чистий шлях додому та пам’ять про те немовля, яке бачив, ну таке вже тендітне, що аж… на цих вулицях купи лайна, надворі важко тупцяють верблюди та інша худоба, та кожне копито — можливість порішити Немовля, перетворити на ще одного Месію, і тому, напевне, вже хтось тут-таки приймає на це ставки, а в самому містечку тим часом єврейські колабораціоністи повним ходом продають корисні чутки Імперській Розвідці, а місцеві шльондри ощасливлюють необрізаних приходьків, здираючи з них по можливості, і трактирники, які, само собою, у захваті від усіх цих вигадок із реєстрацією, а в столиці сушать голови, може, всім варто якось присвоїти по номеру, ну, аби полегшити роботу Канцелярії SPQR[185]… тож Ірод чи Гітлер, хлопці (а капелани на Клині[186] — мужні, виснажені, добрячі випивохи), а що це за світ отакий («Забули Рузвельта, падре, — долинають голоси із задніх рядів, добрий панотець ніяк не може їх роздивитися, вони його діймають, оці спокусники, навіть усі сні: «Венделл Віллкі!» «Може, Черчілль?» «Гаррі Поллітт!»)» для немовляти, яке налягає на ці «Толедо» своїми 7 фунтами 8 унціями, гадаючи, що зможе цей світ викупити, та він хворий на голову…