І так цей терплячий посланець витискає з нього геть усе: скигління, розпач, багатослів’я — параноїдальні підозри, невгамовні страхи, самоогуду, намагання наростити капсулу, що назавжди ізолює його від суспільства…

— Це суть Історії, — лунає у сутінках вкрадливий голос, ніхто з чоловіків не підводиться, щоб засвітити лампу. — Найглибша суть. Хіба можна, щоб усе, що ви пізнали, що бачили і чого торкалися, сплюндрувала брехня?

— Але життя після смерті…

— Після смерті нема життя.

Чичерін має на увазі, що змушений боротися за віру у свою смертність, як його тіло боролося, щоб прийняти свою сталь. Притлумити всі сподівання, пробитися до найгіркішої свободи. Лиш віднедавна він починає шукати розраду в діалектичному балеті сили, протидії, зіткнення і нового порядку, лишень відколи прийшла Війна, а в протилежному кутку рингу з’явилася Смерть, вперше отак, мигцем, показавшись Чичеріну після багатьох років тренувань: всупереч очікуванням — трохи вища, з ліпшою статурою, менше зайвих рухів — лиш на рингу, відчуваючи жаский холод після кожного удару, він звернувся до Історичної Теорії — серед усіх інших нікчемних розрад, — щоб спробувати знайти бодай якийсь сенс в усьому цьому.

— Американці люблять казати: в окопах атеїстів не буває. Ви ніколи не вірили, Вацлаве, ви прийняли віру на смертному одрі, через страх.

— То через це ви бажаєте мені смерті?

— Не смерті. З вас мертвого користі катма. — Зайшли двоє агентів кольору хакі і стоять, дивляться на Чичеріна. Буденні, непримітні обличчя. Зрештою, це ж онейринові нав’язливі примари. Легкі, прості. Єдиний натяк на його нереальність…

Радикальне-хоча-ймовірне-порушення-реальності…

Тепер усі троє до нього всміхаються. Нема ніякого порушення.

Це зойк, але виривається він ревом. Чичерін стрибає на Ріпова, майже ловить його на кулак, але у тих двох рефлекси ліпші, ніж він розраховував, його уже взяли попідруч. Аж не віриться, що можуть мати стільки сили. Нервовими закінченнями стегна і сідниць відчуває, як з кобури висковзує наган — так його член висковзнув з уже забутого німецького дівчиська того останнього солодкого ранку в останньому теплому ліжку останнього вранішнього від’їзду…

— Ви як мале дитя, Вацлаве, лише вдаєте, що розумієте ідеї, до яких вам ще довгенько рости. Доведеться говорити по-простому.

У Середній Азії йому розповідали про обов’язки мусульманських ангелів. Один з них — екзаменувати щойно померлих, тож коли йде останній плакальник, ангели сходять у могилу і випробовують віру покійного…

Ще одна постать на краю кімнати. Чичерінова ровесниця, в однострої. Її очі нічого не збираються розповідати, вона спостерігає. Ні тобі музики, ні літніх поїздок… ніякого тобі коня в степу в останніх променях сонця…

Він її не впізнає, та це й не має значення. Не на цьому рівні. Але то Галина, таки повернулася із забуття до міст, до кольчужних полів Слова, що виблискують своїми ланками, міцними і завжди досить близькими, завжди відчутними на дотик…

— Чому ви переслідуєте свого чорного брата? — Ріпову вдається запитати люб’язно.

О, як це мило, що ви запитали, Ріпов. А справді — чому?

— Коли це почалося… дуже давно — спочатку… я думав, що так мене карають. Обходять мовчанням. Я винуватив його.

— А тепер?

— Не знаю.

— А чому ви гадаєте, що він — ваша мішень?

— А чиєю ще мішенню він може бути?

— Вацлаве, невже ви ніколи не підійметеся над цим? Це ж допотопне варварство: кровна рідня, особиста помста. Гадаєте, вам навмисно накапостили, щоб утамувати вашу безглузду дріб’язкову пристрасть?

Гаразд. Гаразд.

— Так. Напевне. І що з того?

— Він — не ваша мішень. Він потрібен іншим.

— І ви дозволяли мені…

— Досі. Так.

Джабаєв міг би розповісти. Цей пропитий азіат — загалом і в цілому служака. Він добре знав. Офіцери. Паскудна офіцерська ментальність — робиш усю роботу, а тоді приходять вони і все загрібають собі, усю славу.

— Тобто це не моя справа.

— Вам час додому.

Чичерін спостерігає за двома іншими. Тепер він добре бачить, що вони в американському однострої, тож, напевне, жодного слова не зрозуміли. Він простягає порожні руки, востаннє підставляє для сталі обгорілі на сонці зап’ястя. Ріпов обертається до виходу, але здивовано зупиняється:

— Ага. Та ну, Вацлаве. Маєте тридцять днів відпустки. Ви вижили. Коли повернетеся до Москви, зголосіться до ЦАГІ, от і все. Вам дадуть нове завдання. Ми переводимо німців з ракетного проєкту у пустелю. Середня Азія. Гадаю, їм знадобиться досвідчений у тамтешніх справах працівник.

Чичерін розуміє, що за його діалектикою, у перебігу його життя, повернення до Середньої Азії означає, кажучи просто, смерть.

Вони пішли. Незворушне до останньої хвилі обличчя жінки так і повернулося. Чичерін сам у спустошеній кімнаті з пластиковими зубними щітками для всієї родини. Вони досі у настінних підставках, щетинки розплавленими, витягнутими униз різнобарвними кучериками тягнуться до зчорнілих граней і кутиків, до сліпого від кіптяви вікна.

Північ? Який притомний шукач вирушить на північ? Те, що маєш шукати, десь на півдні — темношкірі тубільці, правильно? По небезпеки та виклик виряджають на захід, видіння шукають на сході. А чого на північ?

Напрямок втечі «Анубіса».

Киргизьке Світло.

Край мертвих гереро.

Лейтенант Морітурі, Керрол Евентир, Томас Ґвенгідві та Роджер Мехіко сидять за столом на терасі з червоної цегли «Der Grob Säugling[644]», готелю на березі блакитного гольштайнського озерця. Вода від сонця аж іскриться. Дахи на будинках червоні, шпилі білі, все мініатюрне, охайне, дещо пасторальне, узгоджене з настанням і проминанням пір року. На зачинених дверях — виразні дерев’яні X. Переддень осені. Корова каже «му-у». Біля дійниці пердить доярка, цеберка відповідає легеньким дзенькотом, гуси ґелґочуть і шиплять, чотири посланці п’ють розведене водою мозельське і говорять про мандали.

Ракету запускали на південь, на захід, на схід. А на північ — наразі ні. Запуск на південь — це Антверпен, пеленг близько 173°. На схід, під час випробувань у Пенемюнде, пеленг 072°. Запуск на захід, на Лондон — десь 260°. В діло йдуть паралельні лінійки, тож відсутній (якщо хочете, «результуючий») пеленг становить щось близько 354°. Саме цей пуск мають на увазі всі інші, пуск-примара, який, за логікою мандали, відбувся у найсуворішій таємниці — або ще відбудеться.

Отже, учасники Наради у Тлустого Сисунця, як її потім називатимуть, сидять довкола карти з інструментами, сигаретами та міркуваннями. Смішного мало. Перед вами одна з найвеличніших митей у повоєнній історії розвідки. Мехіко схиляється до системи вимірів, коли довжина вектора пропорційна кількості пусків за цим вектором. Томас Ґвенгідві, завше украй чутливий до подій у фізичному просторі, волів би врахувати пуски (також на схід), здійснені 1944 року у Близні, це пересуне стрілку на північ від 354° — навіть ближче до правдивої півночі, якщо включити ще й пуски на Лондон і Норвіч з Вальхерена та Ставерена.

Свідчення й інтуїція — і, може, залишок нецивілізованого жаху, що сидить всередині кожного з нас, — вказують на 000°, правдиву Північ. Чи ж є ліпший напрямок для запуску 00000?

Але біда в тому, що нема жодної користі від пеленгу, навіть від міфічно-симетричного, якщо не знаєш, звідки ракета злетіла. Маємо лезо ножа завдовжки 280 км, що ковзає зі сходу на захід рябим обличчям Зони, і лезо це безперестанку викручується, опирається, хитається, вилискує, стає нестерпним, ніколи не заспокоюється…