Усе це і багато чого іншого він розповідає тепер Шварцкомандо. Після тижня вигуків я знаю, після криків я бачив шварцґерет щоразу, коли за плавучими дротяними загорожами на шлакових відвалах або на переїздах з’являлося чорне обличчя, не дивно, що чутка розійшлася. Одного дня за ним нарешті приходять, підводять із соломи такої ж чорної від вугільної пилюки, як і вони, — підводять легко, як немовля, змітають у своїй доброті таргана з обличчя — і переправляють тремтячого, забирають стогнучого на південь до Ердшвайнгьоле, де тепер усі вони сидять навколо багаття, димлять і плямкають, очі спрямовані на посинілого Танатца, який белькотів сім годин без упину. Тільки він має своєрідний привілей говорити аж стільки, бо він — програв, словом, невдаха, і

Він утратив Ґоттфріда, втратив Б’янку і тільки тепер, так пізно, починає розуміти, що всі вони — той самий програш тому самому супернику. Часової послідовності він уже не пам’ятає, не знає, яке дитя втратив першим, і навіть — здіймаючі шершневі хмари спогадів — навіть якщо це не два імені, різні імена однієї дитини… але потім, у гуркоті плавучого сміття, гострих країв і високого спіну, уявіть собі, швидкостей він розуміє, що неспроможний довго триматися за цю думку: незабаром він знову борсається у відкритій воді, але пригадає, що трохи все ж таки за неї тримався, бачив її текстуру і колір, відчував краєм обличчя, коли виринав із простору сну неподалік, — що двоє дітей, Ґоттфрід і Б’янка, — те саме…

Він утратив Блікеро, але не зовсім. Після останнього запуску, забутих нічних годин до Гамбурґа стрибок із Гамбурґа до Бидґощі у вкраденому «Р-51 Мустангу» був настільки явно «Прокаловскі-сходить-з-небес-у-машині», що Танатц почав уявляти, наче позбувся Блікеро, тільки надто у той самий, дуже умовний, металічний спосіб. І будьте певні, метал поступився плоті, поту, довгим балакучим нічним зустрічам. Блікеро, сидячи зі схрещеними ногами, затинався собі у промежину: я н-н-н-н… «Не можу», Блікеро? «Не міг»? «Небайдужий»? «Нию»? Тої ночі Блікеро пропонував геть усю свою зброю, відкривав карти всіх своїх укриттів і лабіринтів.

Насправді Танатц питав: якщо повз мене проходять смертні обличчя, впевнені, самодостатні, і мене не бачать, то чи вони справжні? Душі вони насправді чи лиш привабливі скульптури, освітлені сонцем лики хмар?

І: «Як я можу їх любити?»

Але Блікеро мовчить, його очі розкидають руни з обрисами вітряків. Перед Танатцом спалахує низка чиїхось видінь. Від лейтенанта Морітурі, підлога з бананового листя десь біля Мабалаката на Філіппінах, кінець 44-го, у краплях сонячного світла совається немовля, крутиться, штовхається, збиває пилюку з висохлого листя, понад головою ревуть частини особливого призначення, «Зеро» відносить товаришів, нарешті, як опалі квіти сакури — наймиліший для камікадзе образ — навесні… від Ґрети Ердманн, світ під поверхнею Землі чи бруду — повзе, наче бруд, а кричить, як Земля, зі спресованими у шари поколіннями прагнень і втрат, і знову — втрат, невдач, останніх митей, за якими йдуть порожнечі, тягнуться назад, низки герметичних печер, заплутаних у задушливих і назавжди втрачених рівнях… кимсь, а хто його знає ким? спалах Б’янки у тонкій бавовняній сорочці, рука назад, гладенька напудрена виїмка під пахвою і різкий вигин маленьких груденят, опущене обличчя, все, крім чола та вилиці, в тіні, повертається сюди, вії, а ти молишся, щоб вони піднялися… невже вона тебе побачить? довічне зависання на гаку сумніву, вічного сумніву в її коханні…

З цим вони допоможуть. Ердшвайнгьолери просидять всеньку ніч на цьому нескінченному брифінгу, Танатц — ангел, на котрого вони сподівалися, тому цілком логічно, що він мав з’явитися того дня, коли вони нарешті таки склали Ракету докупи, єдину свою А-4, яку фрагмент за фрагментом збирали ціле літо по всій Зоні, від Польщі до Нижніх Земель. Вірив ти в це чи ні, Порожній ти чи Зелений, піхволюб, а чи незайманий, політичний гравець чи нейтрал, все одно ти мав відчуття — підозру, латентне бажання, якусь таємну десятину душі, чогось — Ракети. Саме про те «щось» Ангел Танатц і товкмачить, кожному у свій спосіб, бо всі слухають.

Коли він закінчить, всі вони знатимуть, що таке «Шварцґерет», як його використовували, звідки запустили 00000 і куди вона була націлена. Енціан похмуро всміхається, зі стогоном випростовується, рішення вже ухвалено багато годин тому і без нього, каже:

— Ну, погляньмо у розклад. — Його суперник в Ердшвайнгьоле Порожній Йозеф Омбінді хапає його за руку:

— Якби так щось…

Енціан киває:

— Подумай, чи зможеш ти забезпечити нам належний режим, ‘kurandye[620]. — Давно він Омбінді так не називав. Віддати Порожнім контроль за розкладом чергувань — аж ніяк не дрібна поступка, принаймні впродовж цієї подорожі…

яка вже почалася, бо на півтора рівня нижче чоловіки та жінки вже вовтузяться біля такелажу, тросів та упряжі, обережно затягують кожну секцію ракети на свій візок, інші Шварцкомандо чекають шкіряними та блакитно-квітковими колонами на рампах, що ведуть назовні, вздовж теперішніх і майбутніх векторів, натягнутих між дерев’яними рейками та жолобками, Порожні, Нейтральні та Зелені тепер усі разом, чекають, тягнуть або наглядають, дехто вперше заговорив один з одним після виникнення розбіжностей через погляди на життя раси та її смерть — уже по багатьох роках, примирилися наразі заради єдиної Події, яка може згуртувати їх усіх (я не міг, — добре знає Енціан і здригається від того, що станеться, коли все скінчиться, — але, може, так і має тривати якусь частку дня, і чому цього має не вистачити? зроби, щоб вистачило…).

А неподалік, поправляючи на собі ремінь, вниз іде Крістіан, іде скромно, без похвальби — позаминулої ночі до нього вві сні прийшла сестра, Марія, і сказала, що не хоче ніякої відомсти, і нехай він довіряє і любить Нґарореру, — тож їхні очі тепер зустрічають хай і не надто весело, наразі без виклику, але так, наче знають нині значно більше, ніж раніше, і рука Крістіана смикається у напівсалюті чи то в напіввітанні, показує на Пустище, на північний захід, у бік Царства Смерті, Енціанова рука робить так само, іуа[621], ‘kurandye! і дві долоні якоїсь миті, ковзнувши, таки торкаються, і цього дотику і довіри наразі достатньо…

На диво, місцевість таки гарна, особливо якщо ти посеред неї — попри навіть смертельно серйозного лиходія десь неподалік, типового Татуся американського підлітка, що раз за разом намагається прикінчити власного сина. І дитина про це знає, уявіть собі. Досі йому вдавалося уникати щоденних смертельних таткових підступів — але хто сказав, що вдаватиметься і надалі?

Він безжурний і досить відважний хлопчина, нічого особливого супроти тата не має, старий Бродерік — просто пришелепуватий вбивця, хай Бог милує, що ж він вигадає наступного разу…

Це велетенська фабрика-держава — Місто Майбутнього, повне наче перенесених із 1930-х хмарочосів з балконами та прямовисними фасадами, кощавих хромових каріатид із коротко підстриженим волоссям, ширяння розмаїтих і вишуканих повітряних суден у гуркоті й тиші міських безодень, золотавих красунь, що засмагають у садах на даху і обертаються вам помахати, коли їх проминаєте. Ракетен-Штадт.