А чи цікавлять його інші світи, що вирядили карликових посланців на спинах орлів? Не. Ще він не має бажання писати антропологічну класику, де всі вдарені блискавкою гуртувалися б у якусь субкультуру, навіть таємно організовану, рукостискання з чирканням гострим кінчиком нігтя, щомісячний часопис для втаємничених «Нікель до нікеля…» (назва доволі невинна, такий собі старий Бен Франклін після інфляції, якщо не знати другої частини вислову: «…і набереться стратегічний запас». А звідси стає справжньою цитата нікелевого магната Марка Ганни: «Політикою ви займалися доволі довго, щоб знати, що ніхто на громадській посаді нічого громаді не винен». Тому справжньою назвою є «Досить довго», яку знають Ті, Які Знають. Якщо таким чином розглядати кожне число часопису, текст дасть багацько надзвичайно цікавих повідомлень). Для сторонніх це приємний клубний бюлетень: в останні вихідні квітня Джед Планкітт влаштував барбекю для Айовсього Осередку. Чули про Змагання з Амперажу, Джеде. Ну що ж, не пощастило! Але до наступного барбекю буде як нова копійка… Мінні Калькінз (Осередок 1,793) на Великодні Свята одружилася з каліфорнійським торговцем дротяними сітками на двері. Прикро визнавати, але для членства він непридатний, принаймні, наразі. Але, попри всі ті дротяні сітки на двері, ми триматимемо пальці схрещеними!.. Ваш Редактор отримує дуже багато «Як ся так стало?» щодо Весняного З’їзду в Декатурі, коли на благословенні згасло світло. Раді повідомити, що причини збою живлення нарешті з’ясували, його викликав потужний стрибок напруги на лінії. «Щось на зразок електричного прибою, — вважає Генк Фаффнер, наш електрик-на-місці-пригоди. — Перегоріли всі лампочки, вся стеля у закопчених стерильних яйцях». Дуже поетично, Генку! Аби ви ще знали, звідки цей електричний пік принесло…
Але який стосунок має польський трунар у човні до зламування цього коду, до таємних організацій або прикметних субкультур? Та ніякого. Причина, чому він шукає цих людей, полягає в тому, що він вважає, буцім ті люди допоможуть йому в роботі. Ну що, докумекали, свини? Він хоче дізнатися, як почуваються люди до і після враження блискавкою, щоб ліпше розуміти, як поводитися зі згорьованими родичами.
— Ви спотворюєте велике відкриття на потребу комерції, — каже Танатц, виходячи на берег. — Стидайтеся. — Не минуло і п’яти хвилин, як він опинився у безлюдному місті край болота, аж тут як гримне ТТТАААРРР-АХХХ! черкчерек черк неймовірний вибух світла і звуку спадає на воду і те місце, звідки відходить від берега трунар, роздратований тим, що сприймає як невдячність.
— Йой, — долинає слабенький голос. — Йой, ой-ой-ой-ой!
— Тут ніхто, крім нас, не живе. — Дебела фігура, шепіт вугільного силуету, що заступає Танатцові шлях. — Ми не чіпаємо зайшлих, але вам ліпше піти іншою дорогою.
Це 175-ті — гомосексуалісти, в’язні з концтабору. Вони рушили на північ із табору «Дора» у Нордгаузені, ішли на північ до краю землі і між болотами і гирлом Одеру заснували суто чоловічу общину. За звичайних умов Танатц так і уявляв би собі рай, але річ у тім, що ніхто з цих людей не годен витримати розлуки з «Дорою» — «Дора» була домом, і вони за ним сумують, «визволення» стало вигнанням. Тому тут, на новому місці, вони відновили субординацію SS — більше не обмежуючись тим, що Доля призначила для тюремників, вони створили для себе уявно зловорожих друзяк-нацистів, від Schutzhäftlingsführer до Blockführer, і вибудувати внутрішню ієрархію: Lager and Block-ältester, Каро, Vorarbeiter, Stubendienst, Läufer[617] (себто посильний або вістун, але так само німецькою називають і шахового офіцера… якби ви тільки бачили, як він щодня мчить удосвіта мокрими луками посеред водянистих пагорбів, як його червоний одяг метляється, тріпоче, стемнівши майже до відтінку соснової кори, то мали б дуже приблизну уяву про його справжнє призначення в цій общині — він носій священних стратегій, меморандумів совісті, і коли він зближується очеретяними низинами ранку, вас беруть за потилицю і схиляють до бічних частот Великої Миті — бо Läufer тут найсвятіший, це він носить повідомлення за згубну межу між видимим Табором і невидимим SS).
На вершині цієї піраміди — Schutzhäftlingsführer Блікеро. Його ім’я дісталося навіть цієї східної далечіні, наче відступаючи замість носія за останній рубіж Люнебурзького пустища. Він — найстрашніша примара Зони, він страхолюдний, він просотує тривкість літніх ночей. Наче вкритий виразками корінь, він змінюється, білішає, тягнеться до зими, до спустошення і голоду. Кого іще могли 175-ті обрати своїм верховним гнобителем? Його влада абсолютна. І не сподівайтеся, що він не чекає біля розбомбленого і погризеного іржею заводу, під звивистими сходовими маршами, за цистернами та баштами, не чекає у карміновій облямівці неба на першого гінця досвітку з повідомленнями про минулу ніч — ніч цікавить його найбільше, він має про неї знати.
Ця примарна ієрархія SS ґрунтується не так на тому, що в’язні знали по «Дорі», як на їхніх уявленнях про Ракетну структуру сусіднього «Міттельверк». А-4 також по-своєму ховалася за неприступною стіною, що відокремлювала справжній біль і жах від покликаного визволителя. Сутність Вайссмана/Блікеро, викривлена і тремка, здолала стіну і просоталася у смердючі бараки, перетекла в іншу форму, як слова намагаються пробитися крізь марення. Того, що 175-ті почули від охоронців-есесівців, вистачило, щоб той виріс у їхніх очах, — навіть SS, його побратими, еліта, не знали, що у голові цього чоловіка. Коли в межах чутності з’являлися в’язні, охорона стихала, але їхній страх котився відлунням далі, страх не особисто перед Вайссманом, а перед часом, настільки розпачливим, що відтепер він міг пересуватися у «Міттельверк», наче володів ним — часом, що дарував йому владу, відмінну від влади в Аушвіці чи Бухенвальді, владу, якої самі вони осягнути не могли…
Від імені Блікеро сфінктер Танатца кам’яніє. Ні, він аж ніяк не думає, що це ім’я сюди підкинули чи щось таке, параноя — не найбільший клопіт Танатца. Що його турбує, так це те, навіщо йому взагалі про це нагадали — нагадали, що від того полудня, коли на Пустищі запустили 00000, він нічогісінько не чув, жодного слова про Блікеро — живий він, а чи мертвий, при владі, а чи в бігах. Танатц і сам не знав, що краще. Поки був на «Анубісі», не було потреби вибирати: спогад міг лишитися настільки далеко позаду, що його «реальність» вже не мала значення. Авжеж, це сталося. Безперечно, цього не було.
— Здається, він десь тут, — пояснює Танатцу речник поселення, — живий і в бігах. До нас час від часу дещо доходить — цілком у стилі Блікеро, і ми чекаємо. Він нас знайде, він прийде не на порожнє місце, ми підготувалися.
— А якщо він тут не залишиться? — це вже назло. — Якщо посміється і піде геть?
— Тоді я не можу пояснити, — співбесідник задкує, знову виходить під дощ, — це питання віри.
Танатца, що заприсягся ніколи не шукати Блікеро, тільки не після 00000-го, плазом голубить лезо жаху.
— Хто ваш посланець? — скрикує він.
— Ідіть самі, — сотається шепіт.
— Куди?
— На завод.
— Але у мене повідомлення для…
— Самі несіть…
Білий «Анубіс» лине до порятунку, але тут, у його кільватері — претеріти, пливуть і тонуть, загрузають у трясовині і дибають пішки, бідолашні загублені пасажири на заході сонця, налітають на уламки одне одного, на якісь недоїдки, жаскі помиї спогадів — можуть хіба торкнутися обшивки, б’ються у воді, підносяться, опускаються. Люди за облавком і наші спільні руїни…
Дощ ряснішає, Танатц продовжує тремтіти і лютувати під аркадою з піщаника. Хочеться зарепетувати — Я мав плисти далі, — ага, вже і репетує.
— Я з вами, наволоччю, і не думав залишатися… — Де апеляційний суд, який би вислухав його сумну історію? — Мене змило з палуби! — Хтось із камбуза послизнувся у калюжі аристократичного блювотиння і розхлюпав цілісіньку оцинковану каністру пінистої жовто-курячої гиді по всьому правому борту прогулянкової палуби, але Танатц цього не бачив, він шукав Маргериту… — Дуже шкода, les jeux sont faits, ніхто не почув, «Анубіс» пішов далі. Ліпше тут, з плавучим сміттям, Танатце, і не знаєш, яка риба-місяць зблисне поруч. Оберста Енціана запитай, він знає (серед пустищ Світу є ключ… і його не знайти на борту білого «Анубіса», бо там усе вартісне летить за облавок).
