— Ракетмене, щоб ти скис, невже це ти? Що сталося, старий?
— Підставили мене, треба до «Путці». — Тим часом під’їхали вантажівки, у їхні брезентові тіні «червоні шапочки» вже вантажать усіх, хто рухається повільніше за них. І ось двоє цивільних, один із борідкою, вже мчать пірсом з лементом:
— Костюм свині, костюм свині, дивіться, — і:
— Ви — Слотроп — ані руш.
А дулі вам, і Слотроп з шаленим тріском і брязкотом викочується зі сміття і кидається слідом за Бодіном і Криптоном, навсібіч розлітається курячий жир, шкаралупа засіває кільватер. Поблизу наступного скупчення есмінців стоїть автівка Червоного Хреста — чи то клуб, чи то польова кухня, з якої майже рівним квадратом на асфальт ллється світло, всередині у рамі вікна на тлі штабелів батончиків, сигарет і трикутних сандвічів сидить гарненька дівчина із зачіскою Діни Дурбін[573].
— Кави, хлопчики? — мило всміхається, — сандвічів не бажаєте? Сьогодні ми розпродали майже всі, лишилися тільки з шинкою, — і тут, помітивши Слотропа: — ой, лишенько, вибачте…
— Ключі від авто, — Бодін наближається з посмішкою Кеґні і пістолетом з нікельованими накладками, — швиденько, — зводить курок.
Супиться, поводить накладними плечима.
— У замку запалювання, Джексоне, — Альберт Криптон лізе назад — приєднатися до товариства дівчини, а Слотроп із Бодіним стрибають уперед і рвуть з місця крутим вискучим розворотом саме тої миті, коли підбігають двоє цивільних.
— А це ще в біса хто? — Слотроп обертається до вікна, бачить, як віддаляються їхні верескливі постаті. — Ти помітив у хлопака пікового туза на щоці?
Бодін об’їжджає катавасію біля «Джона Е. Бедесса» і показує всім неодмінний середній палець. Слотроп відхиляється на спинку, підіймає свинячу маску, як лицар забрало, з кишені Бодіна витягує пачку сигарет, запалює, втомлений, поспати б, і все… За спиною раптом несамовитий лемент дівчини з Червоного Хреста:
— Господи, що це!
— Дивись, — це Криптон, терпляче, — насипаєш трішки на кінчик пальця, потім затискаєш одну ніздрю та-а…
— Це ж кокаїн! — дівочий голос злітає до тривожних висот, — ось що це! Це героїн! Та ви наркомани!.. і викрали мене! О Господи! Та як ви не розумієте, це ж клубна ятка Червоного Хреста! Це власність Червоного Хреста! Так не можна робити! Я працюю в Червоному Хресті! Рятуйте, рятуйте! Наркомани! Благаю! Допоможіть! Зупиніться і висадіть мене! Забирайте машину, якщо хочете, забирайте все, тільки, благаю, не…
— Ану потримай кермо, — Бодін розвертається і наводить на дівчину блискучий пістолет.
— Ви не можете в мене стріляти, — репетує вона, — хуліган, ви за кого себе маєте, викрадати власність Червоного Хреста! Ідіть ви… кудись і нюхайте свій наркотик… дайте нам спокій!
— Лярво, — повідомляє матрос Бодін спокійним і розважливим тоном, — ти дуже помиляєшся. Я можу тебе застрелити. Второпала? Отже, ти працюєш на чудову і гуманну організацію, що здирала по п’ятнадцять центів за каву й пончики в Битві під тим скурвим Клином, якщо хочеш поговорити про те, хто від кого і що краде.
— «У кого», — реагує вона вже тихіше, нижня губка тремтить дуже гарненько і стервозненько, принаймні так здається Слотропові, що дивиться у дзеркальце. Бодін знову береться за кермо.
— Ого, оце так-так, — Криптон милується її сідницями, — а що це в нас таке, — які під спідницею хакі рухаються туди-сюди, бо дівчина стоїть, розставивши свої довгі ноги, адже гримучо-рипучі 60–70 миль за годину плюс дивовижна Бодінська техніка поворотів більше скидаються на спробу самогубства.
— Як вас звуть? — усміхається Слотроп, доброзичливий кабан.
— Ширлі.
— Мене Тайрон. Як справи?
— Тра-ля-ля, — Криптон уже грабує касу, поїдає батончики «Герші» і набиває шкарпетки пачками курива, — карії очі, чорнії брови… — Приблизно тоді ж Бодін б’є по гальмах, і машина суне юзом, зад вантажівки розвертає до залитої крижаним світлом живої картини з вартовими у шоломах із білими трафаретними літерами, білими пасками, білими кобурами, шлях перекрито барикадою, до джипа, пригинаючись і репетуючи у рацію, мчить офіцер.
— Блокпост? Та якого милого, — Бодін викручує заднім ходом — з полиць летять різноманітні армійські смаколики, — і вантажівка ривками розвертається. Ширлі втрачає опору і падає вперед, Криптон намагається вхопити її ззаду, Слотроп нахиляється за пістолетом, що лежить на бардачку, а коли йому вдається знову розвернутися до вікна, дівчина вже напівлежить на передньому сидінні. — Ну і де, курва, тепер перша? Це що, коробка передач Червоного Хреста? — аби поміняти передачу, треба вкинути монетку, агов, Ширлі?
— Ой, матінко, — Ширлі залазить між них, хапається за важіль, — отак, тупорилий. — Позаду лунають постріли.
— Дякую, — каже Бодін, і, стираючи колеса, здійнявши виск і сморід, вони летять далі.
— Ого, а ти таки нарозхват, Ракетмене, — Криптон, розвалившись позаду, з усмішкою простягає Ширлі щиколотку, до якої примотаний флакон із кокаїном.
— І не кажи.
— Та ні, дякую, — каже Ширлі. — Ліпше й не пробувати.
— Та годі тобі… ну…
— А там, позаду, то були «проліски»? — Слотроп мружиться від зустрічного світла ліхтарів. — Солдати тобто? А що наші солдати поробляють у британському секторі, не скажете?
— Може, й ні, — припускає Бодін, — може, це просто Береговий Патруль, давай без параної, і без того вистачає…
— Чуєш, глянь, я от (нюх) роблю, і ніякі в мене (нюх) ікла не виростають, і нічого…
— Ну, я не знаю, — Ширлі опускається на підлогу, груди на спинці сидіння, велика м’яка рука сільської дівчини у Слотропа на плечі — для рівноваги.
— Послухай, — втручається Бодін, — а в чому, власне кажучи, річ — валюта, наркота чи щось іще? Просто не знаю, чого чекати, бо якщо ті лягаві за…
— Тільки за мною, наскільки мені відомо. Бізнесу це не стосується, то зовсім інші маневри.
— А як усміхнеться, ще й спідлоба гляне… — співає, підлещуючись, Альберт Криптон.
— Чого тобі до «Путці»?
— Шпрінґера шукаю.
— Не знав, що він тут буде.
— А чому всі про це говорять?
— Шляг де дзабудь, — Ширлі говорить однією ніздрею, — де нуже дого, Адберт, мадюзенький шмадочок.
— Просто його давно ніхто не бачив.
— Тепер вдихай, добре, так, так, ану. Мм, ще трішки лишилося, о, та тобі шмарклі заважають… ще разок, ага. А тепер в іншу.
— Альберте, ти казав, що лише в одну.
— Слухай, Рокі, якщо тебе заметуть…
— І думати не хочу.
— Чорти волохаті, — каже Ширлі.
— Що, класно? На, потягни ще трошки.
— А що ти наробив?
— Та нічого. Хтів переговорити з деким із ГСРО, розібратися, що до чого. Мали просто поговорити, розумієш, не для протоколу, сьогодні в диспансері. На нейтральній території. А замість нього — особіст, а тепер ще й ті виродки в цивільному.
— Так ти хто, шпигун?
— Та краще б уже шпигун. Матінко рідна! Чого я туди попхався?
— Таки схоже на халепу. — Бодін їде далі, все це йому не подобається, він міркує, розчулюється. — Чуєш, — нарешті, — а якщо вони тебе, ну, доженуть, можу твоїй мамці написати.
— Моїй… — дивиться з-під лоба. — Ні-ні…
— Можу комусь іншому.
— Навіть не знаю кому.
— Ну й ну, Ракетмене…
«Путці» виявилося вражаючим, фортечного типу обійстям минулого сторіччя, збоку від Дортмундського шосе і до моря, якщо їхати порослими травою піщаними коліями поміж очеретом і крутими дюнами. Сам будинок, наче пліт, осідлав гребінь гігантської дюни, яка хвилею здіймається з пляжу, схил її невловимо і цілком несподівано зникає у воді — спокійній, блідо-солоній воді, що переходить у сотні миль Північного моря подібно до хмар, їх тут і там дедалі більше: срібних, подібних до продовгастих клітин чи клаптів шкіри, серпанково-тонких, притихлих під місяцем на дорозі до Гельґоланду.
Обійстя не реквізували. Ніхто ніколи не бачив власника, не знали навіть, чи існує взагалі той Путці. Бодін заганяє вантажівку просто в колишню стайню, всі виходять, Ширлі під місяцем кричить «ура!», Криптон жує трофеї і набитим ротом бурчить «здуріть, здуріть». На вході невелика затримка через непорозуміння з паролем і свинячий маскарад Слотропа, але той показує білого коня, і все гаразд. Всередині вони бачать яскраво освітлене кипуче сум’яття бару, опійного кубла, кабаре, казино та закладу із сумнівною репутацією, в усіх кімнатах товчеться піхота, флотські, дівчата, шахраї, фартові й невдахи, штукарі, спекулянти, наркомани, вуаєристи, гомосексуалісти, фетишисти, шпигуни і просто публіка в пошуках компанії, всі гучно базікають, співають чи колобродять, і мовчазні стіни будинку не пропускають назовні ані єдиного звуку. Парфуми, дим, перегар і піт плавають повсюдно такими тонкими вихорами, що їх не чути і не видно — таке собі плинне свято, яке ніхто не збирається переривати: святкування перемоги настільки неминуче, так легко й просто поглинає новачків і завсідників, що хто тут напевне скаже, на честь якої перемоги? у якій війні?
