Вони перезираються, одне за одним перед ними похмуро пропливають і зливаються нічні видіння марстонівських укриттів і припаркованих машин. Вітер приносить запах ропи, пляжу, пального. Далеке радіо, налаштоване на Програму Для Військових, представляє Сенді Макферсона за Органом.

— Ну, то ми вже… — починає Спонтун, але не замовкає.

— На місці.

Яскраво освітлений кабінет завішаний кармазиногубими, сосискорукими пін-апами «Дівчаток Петті». У кутку закипає кавник, смердить прогірклим кремом для взуття. Закинувши ноги на стіл, сидить капрал, захоплений американським коміксом про кролика Банні.

— Слотроп, — відповідає він на запит Маффеджа, — так так, янкі в поросячому костюмі. Гасає туди-сюди. Геть очманів. А ви, хлопці, хто, МІ-6[570], чи як?

— Не підлягає обговоренню! — рикає Спонтун. Іноді він уявляє себе Нейлендом Смітом. — Де знайти генерала Віверна?

— Що, серед ночі? Там, де і всю п’яноту, — йдіть по рейках, шукайте, де ґвалт. Я і сам би пішов, але чергую.

— Поросячий костюм, — Марві насупився.

— Такий величезний поросячий костюм, жовто-рожевий з блакитним, чесно-чесно, — відповідає капрал. — Як побачите, одразу пізнаєте. А у вас, джентльмени, сигаретки часом не знайдеться?

Плентаються рейками повз порожні строєні платформи та цистерни, нарешті чують звуки пиятики.

— Де і вся п’янота.

— Казали, пальне для нацистських ракет. Якщо хоч одна була в робочому стані.

Під холодним парасолем голих електролампочок зібралася юрба армійських, флотських американців, дівчат зі Служби побуту і німецьких панянок. Братаються всі, безсоромно, в гаморі, який при наближенні Маффеджа й Спонтуна до гульбища перетворюється на пісню, а в її центрі, добряче під чаркою, обіймаючи обома руками усміхнену і розпатлану молоду дівулю, рум’янопикий (при світлі ламп — апоплексично-рожево-фіолетовий), диригує хором той самий генерал Віверн, якого вони востаннє бачили в кабінеті Пойнтсмена у «Дванадцятому домі». Із залізничної цистерни з етанолом — 75 %-ний розчин, як чітко засвідчує білий трафарет на боці цистерни, — стирчать крани, до них підсовують, а відтак виймають неймовірну кількість бляшаних кухлів, порцелянових чашок, кавників, відер для сміття та іншої тари. Пісні акомпанують укулеле, казу, гармоніки і збіса багато саморобних металічних стукалок, а сама пісня — простодушне вітання, адресоване Повоєнному часу, надія, що невдовзі скінчаться дефіцити, що кінець Суворої Економії близький:

Наступний приспів — піхтура і моряки співають хором перші вісім тактів, дівчата — наступні, генерал Віверн виконує наступні вісім — соло, і tutti насамкінець. Відтак надходить черга рефрену для укулеле, казу тощо, і всі танцюють, метляються чорні шийні хустки, наче вуса епілептичних лиходіїв, розпускаються стрічки, кучері вибиваються з тугих валків волосся, спідниці злітають, оголюють миготливі коліна та підв’язки, оторочені довоєнним мереживом, — примарний політ димчастих кажанів під білим електричним світлом… на останньому рефрені хлопці кружляють за годинниковою стрілкою, дівчата — проти, ансамбль розпускається трояндою, з серцевини якої аморально шкіриться п’яний генерал Віверн з кухлем над головою, його підносять угору, як тичинку.

Ледь не єдиний, хто не бере в цьому участі, крім двох спантеличених хірургів, — матрос Бодін, якого ми залишили, якщо пригадуєте, у ванні на берлінській квартирі у Зойре Буммера. Цього вечора він бездоганний, при білому параді, пика незворушна, тверезий, вештається серед гуляк, щедро випускаючи волосяну рослинність з рукавів і V-подібного вирізу матроської блузи — рослинність настільки рясна, що минулого тижня він налякав і втратив гінця з ТВД КБІ ледь не з тонною бганґу[571]: гонець сприйняв Бодіна за водяний різновид легендарного єті — страхітливої снігової людини. Аби бодай якось компенсувати збитки, сьогодні Бодін популяризує Перший Міжнародний Матч На Ложковиделконожиках між своїм колегою Ейвері Парфлом та англійським командо на ймення Сент-Джон Бледдері.

— Робіть ставки, так-так, шанси рівні, 50/50, — виголошує послужливий банкомет Бодін, проштовхуючись між тілами клієнтів, з-поміж яких далеко не всі вертикальні. В одному волохатому кулаку жмут окупаційних купюр, другою рукою він час від часу відтягує широкий комір моряцької блузи і сякається в нього, смикає, кліпаючи, за горловину футболки, а над головою лампочки танцюють на хвилях у його кільватері, і кілька тіней Бодіна хлюпаються на всі боки і зливаються з тінями інших.

— Вітаю, друже, опіат потрібен дуже? — Червоні баньки у місткому рожевому «Джелл-О» мармизи та нахабна усмішка. Альберт Криптон, санітар на борту «Джона Е. Бедесса», дістає з потайної кишені скляний флакончик з білими пігулками. — Це кодеїн, Джексоне, чудовий товар — тримай.

Бодін голосно чхає і втирає шмарклі рукавом.

— Від блядської застуди, Криптоне, не зцілить. Спасибі. Ти Ейвері не бачив?

— Він у чудовій формі. Коли я зайшов, він тренувався наостанок біля трюмних помп.

— Послухай, старий, — мовить енергійний дистриб’ютор. Товар конвертується у три унції кокаїну. Бодін відслинює кілька зім’ятих папірців. — Опівночі, якщо можна. Після бою обіцяв йому прийти на зустріч у «Путці».

— Годиться. Гей, а під казармами ти давно дивився? — Здається, прибульці з КБІ збираються і грають в опійні кульки. Хто набив на цьому руку, виграє сотнями. Криптон кладе гроші в кишеню і залишає Бодіна розминати великий палець і помізкувати. Сам рухається далі, мацне тут, лапне там, зупиниться сьорбнути хлібного спирту з грейпфрутовим соком зі снарядної гільзи, а між тим продасть піґулку-дві кодеїну. Відчуває напад параної під час появи двох «червоних шапочок», що погладжують кийки і поглядають на нього, як йому здається, неспроста. Вислизає у ніч, закладає віражі в нічному небі. Покладається на свою особисту суміш, відому як «Криптонова Блакить», а тому запаморочений преться до диспансеру і, можливо, не все дорогою помічає.

Усередині його колега, Фармацевт Бердбері, диригує останнім актом «La Forza del Destino» з трансляції «Радіо Люксембург» і підспівує. Коли на нього вирулює Криптон, Фармацевтова пелька стуляється. Поруч щось подібне до велетенського кольорового кабана, плюшевий ворс його шкури місцями розкошланий, що суттєво збагачує спектр відтінків.

— Мікрограми, — Криптон театрально стукає себе по голові, — ну так, мікрограми, а не міліграми. Дай чого-небудь, Бердбері, в мене передоз.

— Шш. — Фармацевтів високий лоб збирається хрестиками зморщок, а потім розгладжується. Криптон заходить за полиці і, аж поки опера не закінчується, споглядає освітлену кімнату крізь флакончик камфорного опійного настою. Повертається саме тієї миті, коли кабан запитує:

— А куди ще він міг піти?

— У мене з третіх рук, — Бердбері відкладає шприц, який служив йому диригентською паличкою. — Спитай у Криптона, він там більше огинається.

— Вітаю, старий, — мовить Альберт, — ширнемся?

— Я чув, сьогодні має під’їхати Шпрінґер.

— Уперше чую. Та йди до «Путці», і менше з тим. Все, що треба, вариться там.