— Почекай. А коли так? — одягає кабанячу маску. Свиня якусь мить дивиться, потім наближається і цілує, рило в рило. З обох скрапує роса. Слотроп іде за свинею до струмка, знімає маску, хлюпає водою в обличчя, а свиня п’є поряд, плямкає, зовсім спокійна. Вода — чиста, біжить жваво, холодна. Під водою перестукуються круглі камінці. Наче музика. Добре було б сидіти отак день і ніч — слухати воду і рінь…

Слотроп зголоднів.

— Ходімо, пошукаємо сніданок. — Біля ставка поряд з фермою свиня знаходить вбитий у землю дерев’яний кілок, щось біля нього винюхує. Слотроп копає розпушену землю і виявляє цегляну яму, повну засилосованої торішньої картоплі. Свиня жадібно накидається на знахідку — Тобі згодиться, а я таке не їм. — На спокійній поверхні води сяє небо. Поблизу наче нікого. Слотроп іде поглянути на будинок. Увесь двір поріс білими маргаритками, вікна під солом’яними дашками темні, над комином дим не куриться. Але курник на задвірку заселений. Слотроп посуває на гнізді велику білу курку й обережно тягнеться до яєць — ПХКАХХ збуджено схоплюється курка, намагається дзьобати Слотропову руку, знадвору збігаються подружки, зчиняють страхітливий рейвах, а курка тим часом уже застрягла у щілині між дошками і несамовито б’є крильми, назад вона не пролізе, але й надто широка, щоб пропхатися вперед. Так і повисла, вимахує крильми і лементує, Слотроп хапає трійко яєць, після чого намагається затягти її за крила досередини. Неабияка робота, якщо при цьому треба ще і яйця тримати, не порозбивавши. Когут у дверях горлає «Ахтунґ, Ахтунґ», дисципліна в гаремі під укіс, білі галасливі перекоти-кури гасають по всьому курнику, а зі Слотропа у кількох місцях уже цебенить кров.

Гавкіт собаки, досить гратися з куркою — вискакує надвір і метрів за тридцять бачить даму у формі допоміжних частин вермахту, вона цілиться у Слотропа з дробовика, а пес гарчить, вишкірив зуби, поривається до Слотропа, очей з його горла не зводить. Слотроп стрибає за курник саме тієї миті, коли дробовик бажає йому доброго ранку. З’являється свиня, відганяє собаку, і вони борзенько вшиваються. Яйця у кабанячій масці, дама репетує, кури кричать, свиня вибрикує поряд. Фінальний постріл з рушниці, але вони вже далеко, не дістати.

Десь за милю спиняються, Слотроп хоче поснідати.

— Вчасно ти, — ніжно плескає свиню. Вона присідає, віддихується, дивиться на нього, поки він п’є яйця і викурює пів сигарети. Потім знову рушають.

Небавом звертають до моря, свиня наче знає, куди йому. Далеко-далеко над іншою дорогою — велика хмара пилюки, повзе на південь, може, росіяни на конях. Над копицями сіна, над полями стають на крило молоді лелеки. Верхівки самотніх дерев бовваніють розмазаною зеленню, наче випадково зачеплені рукавом. На овиді за багато миль всіяного соломою червонозему крутяться руді вітряки.

З настанням ночі вони йдуть до гаю. Улоговинами стелиться туман, десь у темряві заблукала і скаржиться недоєна корова. Свиня зі Слотропом вмощуються спати у сосняку, завішаному фольгою — хмарою англійського «вікна», скинутого, щоб надурити німецькі радари під час котрогось нальоту, цілісінький ліс новорічних ялинок. Фольга шарудить на вітрі, ловить світло зірок, над їхніми головами цілу ніч нечутно палахкотить шалена крижана пожежа. Прокидаючись, Слотроп щоразу помічає, як свиня, що затишно облаштувалася у постелі з опалої хвої, невідривно на нього дивиться. Не через острах і не через невгамовність, може, вирішила, що за ним треба наглядати. У станіолевому світлі вона дуже лискуча й опукла, щетина здається м’якою, наче пух. У Слотропову голову лізуть хтиві думки, знаєте, така трохи чудасія, хе-хе, нічого непідконтрольного… Вони засинають під розцяцькованими деревами, свиня — мандрівний східний чародій, а Слотроп у своєму костюмі — чудернацький подарунок, який чекає ранку і дитини, що за ним прийде.

Наступного дня під обід вони входять у місто, що повільно і самотньо в’яне на балтійському узбережжі, занепадає без дітей. На міських воротях вивіска перегорілими лампочками і порожніми патронами сповіщає: ZWÖLFKINDER. Велетенське колесо, що панує над милями небокраю, трохи перехняблене, насуплена стара гувернантка, сонячне проміння торкається довгих нерівних смужок іржі, сіре небо у залізному мереживі довгою вигнутою тінню хилиться на пісок і сливової барви море. У залах і будинках без дверей завиває вітер.

— Фрідо! — кличе голос із блакитної тіні за стіною. Рохкаючи, усміхаючись, свиня не відступається — мовляв, дивись, кого я привела додому. Невдовзі на осоння виходить худий чоловік у ластовинні, світловолосий, майже лисий. Поглянувши на Слотропа, рвучко простягає руку, щоб почухати Фріду між вухами. — Я — Пьоклер. Дякую, що привели її.

— Куди там, це вона мене привела.

— Ага.

Пьоклер мешкає у підвалі ратуші. Має трохи кави — гріє на розпаленій прибитими до берега дровами плиті.

— У шахи граєте?

Фріда спостерігає за грою. Слотроп, який схильний грати з огляду на забобони, а не стратегію, одержимий захистом своїх стрибунів — Шпрінґера і Шпрінґера, — воліє втратити будь-що інше, думає не далі, ніж на хід уперед, якщо взагалі думає, чергує довгі летаргічні вагання з ідіотськими спалахами метушні, які змушують Пьоклера супитися, але не хвилюватися. Перед тим, як от-от втратити королеву:

— То ка-а-жете, вас звати Пьоклер?

Раз — і чолов’яга вже тримає «люґер» завбільшки з будинок, спритний хлопець, — а дуло дивиться просто на Слотропову голову. Якусь мить Слотроп у своєму кабанячому костюмі думає, що Пьоклер вважає, буцімто він, Слотроп, клеїв дурня зі Свинкою Фрідою, і тепер настав час для весілля під дулом пістолета, себто «люґера», по суті, фразу тобі вручаю я своє корито він лиш надумав, потім усвідомлює, що насправді каже Пьоклер:

— Вам ліпше піти. Ще кілька ходів, і край.

— А може, я бодай щось про себе розкажу, — швидко вибовкує цюрихську інформацію про Пьоклера, російсько-американо-герерський пошук «Шварцґерета», а тим часом метикує, так би мовити, паралельно: а якщо оберст Енціан не мав слушності щодо натуралізації у Зоні, — виникають різні думки, всілякі нав’язливі ідеї і дещо, е-е-е, еротичні уявлення про Долю, правда ж, Слотропе? що скажеш? простежуючи назад маршрут, яким привела його Фріда, намагається пригадати роздоріжжя, де вони могли звернути в інший бік…

— «Шварцґерет». — Пьоклер хитає головою. — Не знаю, що то було. Ніколи аж настільки тим не цікавився. І це все, що вам потрібно?

Слотроп розмірковує. Крізь вікно у їхні філіжанки з кавою просоталося сонячне світло, і тепер вгору, до стелі, стрибають непосидющі еліпси блакитного світла.

— Не знаю. Хіба що я особисто трохи пов’язаний з «Imipolex G»…

— Це ароматичний поліімід, — Пьоклер знову ховає пістолет за пазуху.

— Розкажіть, — просить Слотроп.

Ще не встиг він розповісти про свою Ільзе та її літні відвідини, як Слотропу вже годі, бо його наче знову хапають за потилицю і тицяють у мертву плоть Б’янки… Ільзе, породжена сріблистим і пасивним образом Ґрети Ердманн, Б’янка, зачата під час зйомок тієї ж сцени, що була в думках Пьоклера, коли він випускав фатальний заряд сперми, — чи ж могли вони не стати тим самим дитям?

Вона досі з вами, хоча тепер її складніше побачити, майже невидиму, як склянку сірого лимонаду в сутінках кімнати… але ж вона тут, прохолодна, кислотна й солодка, очікує, щоб її проковтнули, щоб доторкнутися до найглибших ваших клітин, зануртувати серед ваших найсумніших мрій.