І все ж, попри диявольські муки, Пойнтсмен наразі роздобуде лише восьминога — так, гігантського морського диявола, наче з фільму жахів, на ймення Григорій: сірого, слизького, невгамовного, він спроквола здригається у саморобному загоні біля пристані Ік-Реґіс… страшенний вітер того дня з Каналу, Пойнтсмен у плетеному шоломі, доктор Поркевич у шинелі, комір піднятий, хутряна шапка натягнута на вуха, їхній подих відгонить стухлою рибою, і на біса Пойнтсмену потрібна ця тварюка?

А відповідь уже зростає сама собою, от вона, ота безлика бластула, вона згортається, видозмінюється…

І ось що Спектро серед іншого мовив тої ночі — так, це було тоді:

— Мене лиш цікавить, чи думав би ти так само, якби навколо не тинялися собаки? Якби всі твої піддослідні повсякчас були люди?

— Ну, тоді ти мусиш запропонувати мені когось натомість — це взагалі серйозно? — велетенського восьминога. — Медики уважно дивляться одне на одного.

— Цікаво, що ти робитимеш.

— І мені цікаво.

— Та бери восьминога. — А чи він хоче сказати: «забудь про Слотропа»? Напружена мить.

Аж тут Пойнтсмен вибухає своїм знаменитим реготом, що став у великій пригоді в його професії, де надто часто пан або пропав.

— Мені завжди кажуть брати тварин. — Це він до того, що багато років тому один колега — вже небіжчик — сказав, що Пойнтсмен стане людянішим, теплішим, якщо заведе собаку — за межами лабораторії. Бог свідок, Пойнтсмен спробував, мав спрингер-спанієля на ймення Ґлостер, доволі мила тварина, але ця спроба тривала менше місяця. Пойнтсменові увірвався терпець, коли собака не змогла реверсувати власну поведінку. Могла відчиняти двері дощу й весняній мошкарі, а зачиняти не вміла… перекидала відро для сміття, блювала на підлогу, а прибирати не вміла… ну чи може бодай хтось витримати таке створіння?

— Восьминоги, — вкрадливо каже Спектро, — гарно піддаються хірургії. Вони здатні пережити масоване видалення мозкових тканин. Їхній безумовний рефлекс на жертву дуже надійний: покажи їм краба: ХАП! мацак випустить — і готово, отруїть жертву і вже має чим повечеряти. І ще, Пойнтсмене, вони не гавкають.

— О, але… Ні… резервуари, помпи, фільтри, особливий раціон… може, в Кембриджі це нормально, у тих хлопців, але ж у нас усі такі жмикрути, тут потрібен клятий наступ фон Рундштедта[72], щонайменше… Відділ політичної пропаганди нічого не фінансуватиме, якщо це не виправдає себе у тактичному сенсі, негайно — минулого тижня, розумієш, або й швидше. Ні, восьминоги — то надто складно, навіть Пудинг їх не купить, навіть застаріла манія величі власного персоною.

— Їх можна навчити геть усьому.

— Спектро, ти ж не диявол. — Придивляючись ближче. — Правда? Ти сам знаєш, нам усе налаштували під звукові подразники, і сама суть оцього казусу Слотропа повинна бути слуховою, та й реверсування слуховим… Свого часу я бачив, друже, кілька восьминогових мізків, і гадаєш, не помітив їхніх величезних і добре розвинених зорових часток? Га? Ти намагаєшся втелющити мені візуальний організм. І що там бачити, коли ці бісові тварюки падають?

— Світіння.

— Га?

— Вогняна червона куля. Падає, як метеор.

— Маячня.

— Ґвенгідві недавно бачив, уночі, над Дептфордом.

— Ось чого я хочу, — Пойнтсмен схиляється до центру освітленого кола, його біле обличчя вразливіше за голос, шепоче над палаючим вістрям підшкірної голки, що стійма завмерла на столі, — мені треба насправді не собаку, не восьминога, а якого-небудь твого Лиса. Хай йому біс! Одного, маленького, Лиса!

Щось скрадається містом Дима, згрібає ручиськами дівчаток — струнких, чудових, гладеньких, наче ляльки. Їхні жалібні зойки… жалібні і сумні зойки… обличчя однієї з них раптом дуже близько і ницьма! на уважні очі опускаються кремові повіки з густими віями, гучно хляпають. У голові Джесіки гуркоче довгий відгомін свинцевих противаг, і повіки розчахуються. Вона спливає саме, щоб почути, як по слідах вибуху здуває останні відголоски, суворі й пронизливі, зимовий звук… Роджер також на мить прокидається, бурмоче щось наче «сране божевілля…» і знову поринає в сон.

Вона потягується, маленька рука наосліп намацує годинник, що цокає, потертий плюшевий живіт панди Майкла, порожню молочну пляшку з червоними квітами молочаю із саду, що за милю звідси по дорозі, — рука тягнеться туди, де мають бути сигарети, але їх нема. Тепер, наполовину вилізши з-під ковдри, Джесіка зависає поміж двох світів, атлетично-пружною білизною в холодній кімнаті. Ох, ну… залишає Роджера у теплій норі, тремтить і рухається — шух-шухшух — у зернистій пітьмі по зимово-тугих дошках підлоги, для босої ноги ковзьких, наче крига.

Сигарети — осьде вони, на підлозі вітальні, лишилися між подушками перед каміном. Розпалюючи одну, жмурячись проти диму одним оком, Джесіка прибирає кімнату, складає його штани, вішає сорочку. Відтак підходить до вікна, відтуляє штору світломаскування, крізь паморозь вікна намагається розгледіти, що там зовні, на снігу, змереженому слідами лисиць, кроликів, давно загублених собак і зимових птахів — але не людей. Порожні снігові русла ведуть до діброви і містечка, назви якого вони й досі не знають. Чашечкою долоні Джесіка обачливо прикриває сигарету, щоб прикрити вогник, хоча затемнення скасували багато тижнів тому і воно лишилося в іншому часі й світі. Ночами на північ і південь мчать пізні вантажівки, літаки рояться у небі і течуть на схід, у мовчазний безмір.

Хіба не можна було обійтися готелями, бланками ЕПН[73], змиритися з обшуками, коли приходили, щоб знайти фотокамери і біноклі? Цей будиночок, містечко, з’єднання арок Роджера та Джесіки такі вразливі перед німецькою зброєю, перед британськими наказами… небезпека тут загалом не відчувається, але Джесіка таки хоче, аби поруч мешкали інші, щоб тут справді було селище — її селище. Прожектори нехай собі освітлюють ніч, та й загороджувальні аеростати можна залишити, тлусті й доброзичливі, світанок — усе, навіть далекі вибухи, можуть залишатися, якщо тільки просто так… якщо нікому не доведеться помирати… хіба не можна, щоб так було? Тільки хвилювання, звук і світло, влітку наближається гроза (жити у світі, де хвилюватимешся лиш через це…), лишень приязний гуркіт грому?

Джесіка виринула з глибин задуми на поверхню, зауважила, що дивиться у ніч, застигла у білому, вільному, з підкладними плечиками, атласно-вишуканому в потрібних місцях. Поки щось не впаде досить близько, аби їх потривожити, тут цілком безпечно — їхні сріблясто-блакитні хащі після смерку тягнуться аж до хмар, торкаючись чи обмітаючи їх, буро-зелені маси в одностроях, надвечір’я, камінь, спрямовані в далину очі, конвої на фронт, до високого призначення, яке, на диво, має обмаль спільного з ними двома ось тут… хіба ти не знаєш, що йде війна, телепню? так, але — ось тут Джесіка в ношеній сестриній піжамі, Роджер спить голяка, а війна де?

Аж поки вона їх не торкнеться. Аж поки що-небудь не впаде. «Хрущ» дасть їм час добігти до сховища, а ракета вдарить раніше, ніж її почують. Можливо, біблійна, так, моторошна, як стара північна казка, але не Війна, не велична битва добра і зла, про яку щодня розповідає радіо. І жодної причини, ну, просто не продовжувати…

Роджер намагався розтлумачити їй статистику V-бомб, різницю між розподілом на карті Англії з висоти лету ангелів, і їхніми шансами, як це виглядає звідси, знизу. Джесіка майже зрозуміла, до неї дійшло Пуассонове рівняння, але пов’язати одне з одним їй не вдалося, вона не змогла зіставити свою вимучену спокійну буденність з голими цифрами і ні те, ні інше не випускати з уваги. Мозаїка розсипається.

— А чому твоє рівняння лише для ангелів, Роджере? Чом тут, унизу, ми ні на що не здатні? Хіба не буває рівняння для нас, аби ми змогли відшукати надійніше місце?