— Але Народ тебе ніколи не полюбить, — шепоче вона, — або мене. Буде їм добре чи погано, ми завжди лишатимемося для них поганими. Ти розумієш, хто ми?

Він криво всміхається, як людина, що вперше розігрує якусь виставу. Розуміючи, що після цього руху вже не зупинитися, що це настільки ж безповоротно, як узяти пістолет, він підводить обличчя і дивиться вгору крізь далекі нашарування, milieux[528] злочинних душ, відворотні рекламні кольори від аквамарину до бежевого — безрадісні, як сонце у день, коли хочеться дощу, на брязкітливу діяльність і суєту рівнів, вони тягнуться далі за ті, які цієї миті можуть бачити Пірат або Катьє, він підносить довге, гріховне, назавжди скам’яніле обличчя до ілюзії неба, до реальності тиску і тягаря згори, до твердості й абсолютної жорстокості, коли ж вона ховає обличчя у зручній западині між його плечем і грудьми, на її обличчі — мир і жах, з яким вдається досягти перемир’я, і поки захід сонця триває — такий захід, що ненадовго надає спорудам світлої сіризни, спопелілої світляної полови, мекає поверх їхніх обводів у дивному, схожому на полум’я ковальського горна, палахкотінні на заході; тривога перехожих, що через маленьку вітрину споглядають кепсько освітленого ювеліра, який за роботою біля вогню не звертає на них уваги, а вони злякані, бо видається, наче світло цього разу може піти назавжди, а ще більше, бо негаразди зі світлом — це справа загальна, всі інші на вулиці теж це бачили… потроху сутеніє, оркестр у залі, якщо дослухатися, грає мелодію стриману та сувору… і ось таки зажевріли свічники… у печах сьогодні доходить-допікається Телятина по-флорентійському, напої за рахунок Закладу, а п’яні співають у гамаках:

І вони танцюють, хоча раніше Пірат цього не вмів, ну, щоб варто було про це згадувати… вони рухаються і відчувають зв’язок майже з усіма іншими, і хай ніколи не почуватимуться до кінця розкутими, це все ж не стояти по стійці «вільно»… вони розчиняються у гонитві й вихорі танцювальної Претеріції, а їхні обличчя, симпатичні кумедні обличчя, які вони вбрали на бал, блякнуть, як блякне невинність, суворо кокетуючи і намагаючись бути доброю…

У горловинах вузьких gassen загусає туман, у повітрі витає запах солоної води. Бруковані вулиці мокрі після нічного дощу. Слотроп прокидається у вигорілій слюсарній майстерні під етажеркою з ключами від загублених замків. Зашпортуючись, виходить надвір, знаходить помпу між цегельними стінами і стулчастими вікнами, з яких ніхто не дивиться, засовує голову під трубу і качає воду — поливає голову, поки не вирішує, що досить. Рудий кіт з нявчанням випрошує сніданок, переслідує його від дверей до дверей.

— Вибачай, друже. — Скидається на те, що сніданок не світить їм обом.

Слотроп підсмикує чичерінські штани й іде з міста, залишаючи безверхі вежі та подзьобані зеленню мідні бані, високі фронтони і червону черепицю плавати в тумані, їде на порожній підводі з жінкою-фірманом. Рудуватий чубчик коня розвівається і підстрибує, туман осідає десь позаду.

Цей ранок, мабуть, схожий на ранок, який бачили вікінги, коли пливли цією величезною старицею на південь, аж до самої Візантії, і вся Східна Європа була для них відкритим морем: сірими та зеленими хвилями накочуються поля… ставки й озера без видимих меж… вигляд живої людини на тлі океанічного неба, навіть військової, тішить, як вітрило по довгих днях морського переходу…

Народи переселяються. Великий безкордонний потік. Вигнані поляками Volksdeutsch[529] з-за Одера прямують до табору в Ростоку, поляки тікають від люблінського режиму, інші повертаються додому, очі сторін під час зустрічі ховаються за вилицями, очі значно старші за причину переселення. Естонці, латиші, литовці знову рушають у похід на північ, ветха вовна у темних клунках, черевики зношені, співати надто важко, розмови безцільні, німці з Судет і Східної Пруссії курсують між Берліном і таборами переселенців у Мекленбурзі, чехи та словаки, хорвати і серби, тоски і ґеґи, македонці, мадяри, волохи, черкеси, сефарди, болгари перемішані й вихлюпуються через вінця Імперського котла, зіштовхуються, труться одні об одних довгі милі, а потім ковзають далі, занімілі, байдужі до всіх імпульсів, окрім найглибших, мінливість надто глибоко під збитими ногами, щоб мати якісь обриси, зі смугастого табірного одягу стирчать білі кістляві зап’ястя і щиколотки, хода в злежаній пилюці легка, наче у водоплавного птаха, каравани циган, вісі та чеки ламаються, коні падають, родини кидають вози на узбіччі, щоб інші могли перебути в них ніч або день над білими від спеки автобанами, поїзди напхані так, що з вагонів звисають пасажири, стукотять понад головою, тиснуться набік, пропускаючи військові ешелони, понурі від болю білогвардійці прямують на захід, колишні військовополонені казахи крокують на схід, ветерани вермахту з інших земель старої Німеччини такі ж чужі у Пруссії, як і цигани, несуть старі ранці, загортаються у вцілілі армійські ковдри, на кожній куртці на рівні грудей нашито блідо-зелений трикутник землероба, підскакує, плине, вечорової пори виглядає полум’ям свічки в якійсь релігійній процесії, — сьогодні тримають курс наче на Ганновер, дорогою збиратимуть картоплю: вони вже місяць ганяються за неіснуючими картопляними полями…

— Розорили, — поряд, спираючись на довгу скіпку від залізничної шпали замість ціпка, кульгає колишній сурмач, його інструмент, неправдоподібно новий і блискучий, теліпається на плечі, — спустошили SS, Bruder[530], ja, всенькі картопляні поля, курва, а нащо? Задля спирту. Не пити, ні, для ракет. А ту бульбочку ми тепер могли б з’їсти, а спирт могли б випити. Просто в голову не лізе.

— Що, ракети?

— Ні! Що SS картоплю збирали! — роззирається, сподіваючись на ха-ха. Але ніхто не зважає на теревені такої не надто поважної особи. Вони — піхота, вміють покуняти на марші, у належний ранковий час викотяться з узбіччя на дорогу — нечутно виварений гарячими ночами осад миттєвостей дорожньої алхімії, довгі розтріпані вихори: костюми у тонку смужку з намальованими на спині хрестами, подерті флотські й армійські мундири, білі тюрбани, непарні шкарпетки або взагалі ніяких, сукні в клітинку, грубі хустки з немовлятами всередині, жінки у дірявих на колінах армійських штанях, покусані блохами брехливі собаки бігають зграями, на тачках купи дрібних меблів з обдертим шпоном, саморобні шухляди, які вже нема куди засунути, трофейні кури, живі та мертві, духові інструменти і скрипки в обшарпаних чорних футлярах, покривала, гармонії, високі підлогові годинники, скриньки з інструментами для столярки, годинникарства, кушнірства, хірургії, картини з рожевими доньками у білих сукеночках, з кровоточивими святими, помаранчево-рожевими і фіолетовими заходами сонця на морі, оберемки злежаних боа із намистинками очей, усміхнені ляльки з несамовито червоними вустами, альґеєрівські солдатики заввишки дюйм із четвертю, всі до єдиного у кремових, золотих і блакитних кольорах, жмені сторічних агатів, вимочених у меду, який тішив ще прадідівські язики, нині вже давно спорохнявілі, а потім у сірчаній кислоті задля обвуглених смужок — від брунатного до чорного впоперек кожного камінця, безсмертні фортепіанні концерти, пробиті на нотних котушках Vorsetzer[531], чорна білизна зі стрічками, столове срібло, прикрашене квітами та виноградом, гранчасті карафки зі свинцевого скла, модернові філіжанки у вигляді тюльпанів, разки бурштинових пацьорок… популяція суне лугом — накульгує, крокує, човгає, волочиться, тягне уламки ладу, європейського і буржуазного, зруйнованого назавжди, про що вони наразі не відають.