— Аякже, мене кинуть до таких, як ви, — неприязно відповідає лицар. Хоча важко сказати, хто кого провокує, бо Милосердний Еванс заводить пісню, ох, і хріновий з нього співак, не робить, так би мовити, честі своєму народові…

— Навіть не знаю, чи мені тут сподобається, — Пірат, у якого починають виникати неприємні підозри, нервово озирається.

— Найгірше — це сором, — каже йому сер Стівен. — Його треба пережити. Наступний крок — скажу як старий служака, хоча і дійшов тільки сюди, — здолати сором у собі. Зараз я працюю над вправою «Природа Свободи», розумієте, розмірковую над тим, чи бодай якісь мої дії були насправді моїми, а чи завше я робив те, що Їм хотілося, аби я робив… незалежно від того, у що я вірю, бачте… Мені для роздумів підкинули давню проблему — Радіокерування-Вживлене-У-Голову-При-Народженні, гадаю, щось на зразок коана. Це доводить мене до божевілля, справжнісінька клініка. Я схильний вважати, що саме в цьому вся і заковика. І хто знає, що буде далі? Боже-Боженьку, того я не дізнаюся, безперечно, поки не впораюся з цією… Не хочу у вас так, з порога, відбивати бажання…

— Ні-ні, мене інше цікавило… ваше товариство — це що, тепер моя Група, чи як там? Мене сюди направили?

— Так. І ви вже розумієте чому?

— Боюся, що так. — Попри все, зрештою, люди вбивають одне одного, і Пірат завжди був одним із них. — Я ще сподівався… ох, по-дурному, але сподівався на якесь милосердя… але я був у цілодобовому кінотеатрі за рогом Ґаллаго-М’юз, на перехресті із зайвою вулицею, ну, тією, що не завжди помічаєш, бо прокладена під дуже несподіваним кутом… мені доводилося не надто приємно гаяти час, якийсь отруєний, металічний був час… смерділо чимсь кислим, наче коноплі палили… мені хотілося десь посидіти, а їм байдуже, хто ти насправді, що їси, скільки спиш або з ким… з ким зустрічаєшся…

— Прентісе, та все нормально, — це Сент-Жюст Ґроссаут, якого інші кличуть «Сем Джус», коли хочуть заткнути, і часом стається так, що ніщо не рятує, крім відвертого хуліганства.

— Я… просто не можу… маю на увазі, якщо це правда, тоді, — смішок, який так боляче пробивається з горлянки, — тоді я надарма перекинувся, хіба не так? Маю на увазі, якщо насправді не перекинувся…

Поголос дійшов до нього під час перегляду урядового кіножурналу. ВІД ПЛАЩА-ТА-КИНДЖАЛА ДО ВАС-ТУТ-НЕ-ЛЕЖАЛО — мерехтіла блискітками назва до всіх душ, що оклигували і зібралися провести ще одну довгу ніч у кіно без розкладу сеансів — план невеличкого натовпу, який витріщається в запорошену вітрину десь на задвірках Іст-Енду, крім тамтешніх мешканців ніхто про них і не знає… позаду повзе догори, наче альпійський луг, перехняблений вибухом бальний паркет руїни, але він хиткий, ідеш, наче по сітці батута, досередини хиляться потиньковані колони, нагорі перехнябилася мідна клітка ліфта. А просто перед ними за потрощеними залишками скляної вітрини звивається напівголе, вошиве, волохате створіння, частково людиноподібне, страшенно бліде, роздирає виразки на обличчі і животі, пускає собі кров, дере і шкрябає чорними від багна нігтями.

— Щодня на Смітфілдському ринку Люцифер Амп дає вистави. І це не дивно — чимало демобілізованих матросів і солдатів стали на службу суспільству, аби хоч якось зводити кінці з кінцями. Незвичайним у цьому є те, що містер Амп служив оперативником у Відділі Особливих Операцій…

— Як не дивно, нічогенька забава, — коли камера переходить до великого плану означеної особи, — вже за тиждень розібрався, що до чого…

— Тепер маєте відчуття приналежності, не як раніше, коли тільки прийшли, а чи… вас досі не прийняли?

— Вони… ага, люди, ну, люди чудові. Просто прегарні. Ні, тут жодних проблем.

Якоїсь миті з катедри за Піратовими плечима долітає запах спиртного і тепле дихання, а тоді Пірата попліскують по плечу.

— Чуєте? «Служив». Ото розкіш. Ніхто ще не йшов із Фірми живим, жодного разу за всі часи — і ніхто ніколи не піде. — Вимова людини з вищого світу, до якого Пірат залюбки міг би прагнути у безтямній юності. Коли він зважився озирнутися, гостя вже не було.

— Вважайте це каліцтвом, Прентісе, як будь-що, як ампутована нога або малярія… з цим можна жити… якось обходяться, звикають…

— Бути под…

— Та все гаразд. Бути?..

— Бути подвійним агентом? «Обходитися»? — придивляється до інших, вираховує. Здається, тут кожен щонайменше подвійний агент.

— Так… ви тепер тут, з нами, — шепоче Семмі. — Приберіть з дороги сором і шмарклі, юначе, терпіти таке надто довго ми не звикли.

— Це тінь, — вигукує Пірат, — це довічна робота в тіні.

— А подумайте про свобо-ду, — каже Милосердний Еванс. — Я навіть сам собі не можу довіряти, хіба ні? Чи ж буває людина вільнішою, ніж коли її може продати будь-хто? Навіть вона сама, розумієте?

— Я такого не хочу…

— У вас нема вибору, — відповідає Додсон-Трак. — Фірма чудово знає, що ви прийшли саме сюди, і тепер вони очікують докладного рапорту. Або на добровільних засадах, або на інших.

— Але я б ні за які… Я б ніколи їм не сказав… — А ось їхні для нього усмішки, навмисне жорстокі, щоб він хоч трохи отямився. — Ви що, ви мені справді не довіряєте?

— Ні, звичайно ж, — каже Семмі. — А от ви, тільки чесно, повірили б комусь із нас?

— Звичайно, ні, — шепоче Пірат. Тут уже зачіпають його особисте, нічиє інше. Але навіть на цей перехід Вони легко можуть вплинути, як на перехід будь-якого клієнта. Зовсім неочікувано Пірат таки пускає сльозу. Дивно, він ще ніколи не плакав так на людях, але тепер розуміє, де опинився. Зрештою, доведеться-таки помирати у забутті, не допомігши жодній душі: без кохання, без пошанівку, довічно без довіри, довіку без виправдання — лишитися внизу із Претерітами, його бідолашна честь утрачена, вже не віднайдеш, не викупиш.

Він плаче за людьми, місцями, речами, залишеними позаду: за Скорпією Моссмун, що живе у Сент-Джонз-Вуді серед нотних зошитів і нових рецептів із невеликою зграєю ваймаранерів, чию расову чистоту вона збереже за будь-яку ціну, зі своїм чоловіком Клайвом, що показується лише вряди-годи. Скорпія живе за кілька хвилин поїздки на метро, але для Пірата втрачена назавжди, і повернути назад неможливо ні для кого з них… за людьми, яких доводилося зраджувати, виконуючи обов’язки перед Фірмою, за англійцями й іноземцями, за надзвичайно наївним Іоном, за Ґонґілакісом, за Дівчиною-Мавпочкою та сутенерами у Римі, за Брюсом, який згорів… за ночами у партизанських горах, коли він був одним-єдиним із запахом живих дерев, по вуха закоханий у незаперечну красу ночі… за призабутою дівчиною на ім’я Вірджинія з Мідленду та їхньою ненародженою дитиною… за покійною мамою і вмираючим татом, за безневинними та дурнями, які йому наразі довіряють, за бідними личками, приреченими, немов собаки, що так доброзичливо дивилися з-за дротяних загорож і міських собачих притулків… плаче за майбутнім, яке він уже бачить, бо саме від цього так безнадійно і холодно. Його переводитимуть з одного душевного піднесення до іншого, він стоятиме на зібраннях Обраних і засвідчуватиме випробовування нової Космічної Бомби… «Ну, — розумне старе обличчя простягає йому окуляри з чорними лінзами, — ось і ваша Бомба…» — відтак повертається і бачить її густий жовтий вибух внизу на пляжі за багато ліг тихоокеанських хвиль… торкається знаменитих найманих убивць, так, направду доторкається до їхніх рук і лиць… і одного дня збагне, як давно, ще на початку гри, уклали угоду щодо його власного життя. Ніхто не знає точно, коли завдадуть удару — щоранку, до відкриття ринків, ще навіть до молочників, Вони вносять зміни і вирішують, чого буде достатньо цього дня. Щоранку ім’я Пірата буде у списку, а одного ранку воно опиниться майже нагорі. Він намагається сміливо глянути цьому факту у вічі, хоча його переповнює жах настільки чистий, настільки холодний, аж якусь хвилю йому здається, що зараз він зомліє. Потім, трохи очунявши, набравшись мужності перед наступною операцією, він гадає, що вже позбувся сорому, як і казав сер Стівен, так, сором він здолав, але тепер стає страшно, тривожно не за щось там, а за власний зад, свій дорогоцінний, приречений, власний зад…