РАТБОУН: Такого просто бути не може, ну ніяк, правда?

САКАЛЛ: Хуу, хуу! Аякже, може, торгчок ти дурний, забахато зжер тохо кектусу, що тргафився дрогою. Тра бульо спргобуваті тої файної трафки, шчо і я, хіба недобрге я тобі кажю…

РАТБОУН (з роздратованою Знудженою Усмішкою): Благаю — мені тільки єврейської мамці не вистачало. І так знаю, що справжнє, а що ні.

(Карлик тим часом змінює одна по одній пози крутого хлопця і вимахує цілим оберемком величезних кольтів).

САКАЛЛ: Кохде так бахато їздиш доргогами — ти знаєш, якими доргогами, хіба ні, пляксивий бояхусе, — як я їшджу, то вітргазу відргізниш спргавшнього карлікового шергифа від халютсинатсій.

РАТБОУН: Я навіть не знав, що такі бувають. Ти, видно, скрізь по Території бачив карликових шерифів, бо в іншому разі не зміг би вигадати таку категорію. А-ачи як? Знаєш, ти досить вправний, аби утнути і не таке.

САКАЛЛ: Забуф сказати: «Старгий ти пашкуда».

РАТБОУН: Старий ти паскуда.

Обоє регочуть, виймають револьвери й обмінюються кількома жартівливими пострілами. Розгніваний Карлик метушиться туди-сюди, розкидає верескливі вестернізми з німецьким акцентом на кшталт: «Це містечко затісне для нас двох!»

САКАЛЛ: Ну шо, мі оба його бачім. Значіт, справжній.

РАТБОУН: У нашому світі, друже, спільні галюцинації після косяка — не диво.

САКАЛЛ: Хто кажі, шчо це спільна галюцинація? Гуу, гуу! Якбі то буля галютсінатсія — а я не кажю, шчо це є галютсінатсія, — то це від кактуса-пейот. Або, може, від дурману смергдючохо…

Така захоплива бесіда триває півтори години. Жодної монтажної склейки, Карлик весь час украй активний, реагує на численні вишукані, а іноді блискучі й уїдливі фрази в їхній розмові. Час від часу коні серуть у пилюку. Незрозуміло лишень, чи усвідомлює Карлик, що обговорюють його реальність, — ще одна майстерна двозначність. Нарешті Ратбоун із Сакаллом доходять спільної думки, що єдиним способом владнати суперечку є убити Карлика, який здогадується про їхній намір і з лементом дає драла вулицею. Сакалл регоче настільки нестримно, що падає з коня у ясла, а глядача радують останнім великим планом усмішки Ратбоуна — усмішки дуже непевної. Пісня фінального затемнення:

І короткий епілог, у якому Осбі намагається пояснити, що, безперечно, у сюжет треба якось вплести елемент «Скнарості», щоб виправдати назву, але стрічка закінчується посеред «е-е…»

Катьє спантеличена, але на посланнях вона знається. Імовірно, якийсь таємний друг у «Білій візитації» — мабуть, сам Сільвернейл, не надто відданий Пойнтсменові та почту, — навмисно підклав кі-нопробу Осбі Філа саме сюди, де вони були певні, що вона її знайде. Дівчина перемотує і знову переглядає стрічку. Осбі дивиться простісінько у камеру, просто на неї, жодної тобі безглуздої наркоманської дурні, він грає. Помилки нема, це і є послання, і його код вона незабаром розгадає. Припустімо, Бейзил Ратбоун уособлює Осбі, С. З. Сакалл може бути містером Пойнтсменом, а карликовий шериф — темним огромом Схеми, загорнутим в один невеличкий пакуночок: зменшена, видима мішень. Пойнтсмен стверджує, що вона нереальна, але Осбі знає ліпше. Пойнтсмен опиняється у смердючих яслах, а змова/Карлик — переляканий, у пилюці. Пророцтво. Підказка. Вона повертається до своєї відчиненої камери, складає речі до сумки і виходить з «Білої візитації» повз нестрижені декоративні живоплоти, що відростають до природного стану, повз божевільних із мирних часів, вони повернулися і спокійно вигріваються на осонні. Колись під Шевенінґеном із такою ж надією на втечу вона йшла дюнами повз водогінні споруди, квартали нових багатоквартирних будинків, що замінили знесені нетрі, в опалубці ще бетон не висох — линула беззахисною тінню, так давно, на побачення з Піратом біля вітряка «Ангел». Де він тепер? Невже досі у Челсі? Чи він взагалі ще живий?

У будь-якому разі, Осбі вдома, жує спайс, курить траву, нюхає коку. Залишки воєнних запасів. Один грандіозний спалах. Не спав уже три дні. Він променисто всміхається до Катьє, сонце первісних барв б’є з його голови, він розмахує голкою — щойно з вени, — зубами затягує трубку, величезну, як саксофон, нацуплює на голову мисливську шапку, яка не здатна притлумити його сяєво.

— Шерлок Голмс. Бейзил Ратбоун. Я мала рацію, — задихана, бухає сумку долі з глухим стуком.

Аура пульсує, скромно кланяється. Він і сталь, він і сириця, він і піт.

— Добре, добре. Син Франкенштейна там теж є. Мені б хотілося, щоб ми говорили прямо, але…

— Де Прентіс?

— Пішов шукати транспорт. — Веде її до задньої кімнати, обладнаної телефонами, корковою дошкою з пришпиленими нотатками, столами з картами, розкладами, «Вступом до сучасної мови гереро», історіями корпорацій, котушками звукозаписного дроту. — Наразі тут не дуже чисто, але справи просуваються, лялю, справи просуваються.

Чи ж це те, про що вона думає? Скільки разів пробуджена і відкинута, бо не варто сподіватися, аж так сильно сподіватися? З погляду діалектики, рано чи пізно має виникнути протидія… Катьє, мабуть, ніколи не була достатньо політичною, ніколи не була достатньо впевненою, щоб мати віру, що постане… що постане навіть з усією владою на іншому боці, що постане насправді…

Осбі витягнув складані стільці, тицяє чималу пачку мімеографічних копій.

— Дещо з цього тобі варто знати. Не хочемо тебе квапити, але ясла вже чекають.

І щойно його модуляції протекли крізь кімнати прегарними (і якийсь час досить бентежними) експозиціями бугенвілійно-персикової червоності, здається, що Осбі на мить стабілізується у такого собі не вповні від світу сього героя втраченої вікторіанської дитячої книжки, бо на соту версію того самого запитання відповідає:

— Просто у Парламенті Життя настає час поділу. Ми тепер у коридорах, які самі й обрали, і рухаємося до Трибуни…

І хто б подумав, що тут стільки людей? У цій неспокійній споруді вони безперервно з’являються, збираються групами, заглиблені у роздуми, ходять поодинці або розглядають картини, книжки, експонати. Здається, що це якийсь дуже різнобічний багаторівневий музей, а нові крила відростають, як жива тканина, — хоча, якщо все це і розростається до якоїсь кінцевої форми, то ізсередини цього не бачать. У деякі зали заходиш на свій страх і ризик, біля входів стоять вартові й дуже чітко дають це зрозуміти. Рух коридорами відбувається без тертя, ковтальний і швидкий, часто нестримний, як на ідеальних роликових ковзанах. Частини довгих галерей відкриті морю. Є кав’ярні, де можна посидіти і подивитися на захід чи схід сонця — залежно від розкладу змін і нарад. Повз котяться фантастичні візочки з печивом, величезні, як меблеві фургони, — туди треба зайти, перебрати все на незліченних полицях, і на кожній наступній наїдки глейкіші й солодші, ніж на попередній… неподалік стоять кухарі з черпачками для морозива напоготові, чекають лиш слова від цукрофільного відвідувача, щоб швиденько виліпити «запечену Аляску» будь-якого розміру і з будь-яким смаком, а тоді спритно запхати її до печі… є човники з пахлави, натоптані баварськими вершками, накриті завитками гіркувато-солодкого шоколаду, кришеним мигдалем, вишеньками завбільшки з м’ячик для настільного тенісу, попкорн у плавленому зефірі та маслі, а ще тисячі сортів вершкових помадок — від лакриці до божественності, які розпліскують на пласких камінних столах. Є іриски, їх тягнуть вручну, іноді вони витягуються поза кути, вилазять з вікон, а тоді в інший коридор — я перепрошую, шановний, не потримаєте хвильку? Красно дякую, — і жартун уже накивав п’ятами, кинувши Пірата Прентіса, той — новенький і досі дуже всім цим здивований, тримається за один кінець карамельного клубка, а другий може бути невідь-де… ну, він може піти за тою ниткою… просуватиметься далі з іронічним виразом обличчя, змотуючи ярди іриски, час від часу кладучи шматочок до рота — м-м, арахісове масло і меляса, — аж виявляється, що ця стежка у лабіринті — Маршрут номер Один там, де він проходить крізь серце Провидіння, прокладена так навмисно, щоб влаштувати для новачка екскурсію містом. Цей ірисковий фокус, здається, тут досить звичайний спосіб зорієнтуватися, бо Пірат час від часу перетинає шлях інших новачків… іноді доводиться попітніти, щоб розплутати пасма ірисок, що також було заплановано як добрий спонтанний спосіб знайомства новачків між собою. Екскурсія виводить Пірата у відкритий двір, де навколо одного з делегатів від Ердшвайнгьоле зібрався невеличкий натовп, галасує-сперечається з рекламним виконавчим директором — про що ж іще, як не про Питання Єресі, що вже стало камінцем у черевикові цього Зібрання, а може стати навіть каменем, через котрий воно перечепиться. Повз ідуть вуличні артисти: акробати-самоучки роблять просто неймовірні сальто на тротуарі — здається, слизькому і небезпечно твердому, хори казу видувають попурі Ґілберта і Саллівана, хлопчик і дівчинка танцюють не уздовж вулиці, а вгору-вниз, звичайно ж, на якихось великих сходах, де треба перечекати у черзі…