Наш капітан, фрау Ґнаб, прямує до Ґрайфсвальдер-Боддена, хоче прочесати протоки в пошуках здобичі. За годину (великі плани старої зловмисниці супроводжує комічне соло на фаготі, вона цмулить з каністри якусь лоботомічно-жахливу картопляну брагу, рукавом втирає рота, відригує) безплідних пошуків наші сучасні пірати знову виходять у море й ідуть повз східне узбережжя острова.

Накрапає дрібний дощик. Отто натягує дощовик і дістає термос із гарячим супом. Небом сунуть хмари, десятки відтінків сірого. Великі розмиті купи каміння, круті скелі, струмки у глибоких ущелинах, зелених і сірих, та ще білі крейдяні шпилі під дощем, і все плине повз — Stubbenkammer[521], Королівський Трон і праворуч, нарешті, мис Аркона, де об підніжжя скель розбиваються хвилі, а вгорі над білокорими стовбурами гойдаються крони дерев… Давні слов’яни спорудили тут святилище Світовида — бога війни та родючості. Старий Світовид займався своїми справами під цілою низкою псевдонімів! Триголовий Триглав, п’ятиголовий Поревіт, СЕМИликий Руґевіт! Розкажіть це своєму шефу, коли зайде мова про «одна голова — добре»! Отже, Аркона повільно плине з правого борту…

— Он вони, — вигукує Отто з даху рубки. Аж ген-ген, далеко-далеко з-за Віссоу-Клінкена (бліда вапняна відмичка, якою Провидіння намагається сьогодні відчинити світлицю Слотропового серця), ледь видний під дощем, похитується невеличкий білий привид кораблика…

— Візьми напрямок, — фрау Ґнаб хапається за штурвал і твердо впирається ногами в палубу. — Потрібен зустрічний курс! — Отто присідає біля пелоруса, тремтить.

— Тримайте, Слотропе.

«Люґер»? Коробка з патронами?

— Що за…

— Сьогодні вранці отримав разом з яйцями.

— Ви нічого такого не казали…

— Він може трохи розхвилюватися, але він реаліст. Ми з вашою любою Ґретою знали його ще з часів Варшави.

— Шпрінґере, скажіть, Шпрінґере, що це за судно? — Шпрінґер передає йому бінокль. Витонченими золотими літерами понад золотим шакалом на примарно білому носі — вже знайома назва. — Га… аразд. — Намагається крізь дощ глянути Шпрінґеру у вічі, — ви знали, що я був на борту. І тепер мене підставляєте, так?

— Коли це ви були на борту?

— Та годі вам…

— Слухайте… за пакетом сьогодні мав піти Нерріш. Не ви. Про вас ми навіть не знали. Вам що, у всьому ввижається змова? Росіян я не контролюю, і його я не здавав…

— А з безневинністю ви сьогодні не перебрали?

— Досить гризтися, дýрні! — репетує до них фрау Ґнаб. — Готовність!

«Анубіс» гойдається від носа до корми лінивою примарою, і поки вони зближуються, чіткішим не стає. Шпрінґер бере з рубки гучномовець і реве на все горло:

— Доброго дня, Прокаловскі, прошу дозволу піднятися на борт.

У відповідь — постріл. Шпрінґер падає на палубу, дощовик жовтим язиком ляскає на його спині, а гучномовець дивиться вгору, ловить розтрубом дощ.

— Доведеться без дозволу… — Помахом руки підкликає Слотропа: — Готуйся перестрибнути на борт. — До фрау Ґнаб: — Беремо на абордаж.

— Чудово, тільки, — досить одного погляду на злісний оскал, що спалахує на обличчі матусі Отто, і вже зрозуміло, що сьогодні вона вийшла в море не за гроші, — коли мені їх, той… таранити?

У морі сам на сам з «Анубісом». Слотроп починає неприємно пітніти. Золоте скелясте узбережжя Рюґена — тло всього дійства — здіймається й опадає під натиском шквалу. Цонґґґ — ще один постріл б’є у корпус.

— На таран, — велить Стрибун. А буря розійшлася не на жарт. Звеселіла фрау Ґнаб мугикає щось крізь зуби, крутить штурвал — шпиці мерехтять, ніс розвертається і цілиться у мідель-шпангоут. Налітає блідий борт «Анубіса» — невже фрау хоче його прохромити, як паперовий барабан? За ілюмінаторами видно обличчя, куховарка біля камбуза чистить картоплю, а на мокрій від дощу палубі спить якийсь п’яний у сурдуті й ковзає в такт похитуванню судна… ах — ja, ja, величезна синя квітчаста миска з накришеною картоплею у неї під ліктем, ілюмінатор, відлиті з чавуну квіти на спіралі лози пофарбовані білим, з-під раковини легкий запах капусти і ганчір’я для миття посуду, вузлик фартушка туго і затишно зав’язаний на спині, і ягнятка біля ніг, ox, ja, маленька, он іде маленька — ах — он іде оніде МАЛЕНЬКА — АХХХ…

ОТТО! Б’є своїм суденцем в «Анубіс», богоненависне, оглушливе Отто…

— До бою! — Шпрінґер на ногах. Проколовскі відвертає і додає ходу. Фрау Ґнаб знову наздоганяє яхту з правого борту, йде у кільватері. Отто подає абордажні гаки, що віддавна на ганзейській службі, залізні, зі слідами ударів, але на вигляд цілком годящі, а Мутті тим часом дає повний уперед. На «Анубісі» під навіси повиходили пари — подивитися на розвагу, показують пальцями, сміються, весело вимахують руками. Дівчата з голими грудьми, з яких скрапують краплі дощу, посилають поцілунки рукою, а оркестр грає Ґай-Ломбардове аранжування «Бігаю між краплями дощу».

Слизьким трапом підіймається просолений, флібустьєрський Слотроп, тягне за собою абордажний гак, попускає линву і не зводить з Отто очей — розкрутити, кинути, як ласо, ррраз — і по всьому. Шпрінґер з Отто на баку і на кормі також закидають гаки, тягнуть до себе, поки судна вдаряються, відскакують, знову б’ються… але «Анубіс», ніжнобілий, уповільнив хід, потягнувся, дозволив… Отто протягує канат через передній клюз і навколо різьбленого поруччя яхти — біжить на корму, тенісні туфлі чвакають, лишають ребристі сліди, їх змиває дощем, кріпить канат і там. Реве щойно створена ріка, біла і несамовита, тече назад поміж двома суднами. Шпрінґер уже на головній палубі яхти, Слотроп запихає «люґер» за ремінь штанів і кидається слідом.

Класичним гангстерським кивком Шпрінґер вказує головою на місток. Слотроп продирається крізь простягнуті руки, привітання ламаною російською й алкогольні випари до трапа лівого борту — лізе, поволі пробирається на місток. Прокаловскі сидить собі на капітанському стільці і палить Шпрінґерову ami[522], зсунувши кашкет на потилицю, а сам Шпрінґер саме підходить до кульмінаційного моменту німецького сортирного анекдоту зі свого розмаїтого репертуару.

— Якого біса, Ґергардте, — Прокаловскі крутить великим пальцем. — Червона Армія теж на тебе працює?

— Ще раз добридень, Антонію. — Три срібні зірки на його погонах привітно блискають, але марно.

— Я вас не знаю. — До Стрибуна: — Гаразд. У машинному відділенні. По правому борту, внизу, за генератором, — і це означає, що Слотроп має піти.

Унизу біля трапа він зустрічається зі Стефанією, та саме йде коридором.

— Привіт. Шкода, що так ось зустрічаємося.

— Привіт, я Стефанія, — швидко зачиняє віконниці своєї усмішки і йде далі, — на палубі угорі є випивка, пригощайтеся, — і вийшла під дощ. Що?

Слотроп спускається у люк, пробирається до технічних приміщень. Десь над ним відбивають три склянки, повільно, дещо приглушено, з легким відлунням. Уже пізно… пізно. До Слотропа доходить, куди він потрапив.

Щойно його нога ступила на палубу, всюди гасне світло. Вентиляція загуділа і стихла. Машинне відділення на рівень нижче. Невже йому доведеться робити все у темряві?

— Я не зможу, — пошепки.

— Зможете, — відповідає голос над самим вухом. Слотроп відчуває на собі чиєсь дихання. Зі знанням справи йому заціджують у карк. У цілковитій темряві блимає світло. Ліва Слотропова рука німіє. — Другу я вам лишу, — каже голос, — щоб спуститися в машинне відділення.

— Зачекайте… — Щось таке, ніби носак бальної туфлі, виникає невідь звідки, на секунду зависає, гладить м’який низ його підборіддя, а тоді луп — і різким ударом защіпає Слотропові зуби на язику.

Страшенний біль. Присмак крові. Піт заливає очі.

— Ану, ходу. — Слотроп вагається, і його ззаду щипають за шию. Як же боляче… тримається за трап, осліплений, починає плакати… аж тут згадує про «люґер», але не встигає до нього дотягтися, як прилітає несамовитий удар десь між стегном і промежиною. Пістолет гримотить по сталевій палубі. Слотроп уклякає на одне коліно, обмацує палубу, і тут на його пальці легко наступає туфля. — Цією рукою вам ще триматися за поручень, пам’ятаєте? Пам’ятаєте? — Туфля зникає, проте лиш для того, щоб копнути під пахву. — Підводьтеся, підводьтеся.