Так, але Технології лиш відгукуються (цей аргумент, упертий і серйозний, як метод Ґаусса, часто наводили молоді Шварцкомандо), «Дуже добре радити ловити чудовисько за хвіст, але як ти гадаєш, чи мали б ми Ракету, якби хтось, хтось цілком конкретний — з іменем і членом — не надумав закинути тонну аматолу на 300 миль і підірвати нею квартал з мирними городянами? Тепер уперед, пиши слово «технологія» з великої літери, обожнюй її, якщо від цього почуватимешся менш відповідальним — але це ставить тебе, брате, в один ряд з байдужими євнухами, що стежать за гаремом нашої вкраденої землі для занімілих і безрадісних стояків людських правителів, еліти, яка зараз там, де не має права бути…»

Мусимо шукати джерела енергії та мережі поширення, про які нам ніхто не розповідав, маршрути сили, яких наші вчителі чи то не уявляли, чи то їх заохочували уникати… маємо знайти вимірювальні прилади, чиї шкали невідомі світу, намалювати власні схеми, фіксувати реакцію, налагоджувати зв’язки, зменшувати кількість помилок, намагатися пізнати достеменну функцію… навестися за непередбачуваними даними? Тут, на поверхні, бітум, гідрогенізація, синтез завжди були фальшивими, фіктивними функціями, що приховували реальну, планетарну місію, таку, либонь, що розгортається впродовж століть… і цей розвалений завод, що сподівався на нових Каббалістів і нових алхіміків, які віднайдуть Ключ, навчать містерій усіх інших…

А якщо це не «Jamf Ölfabriken Werke»? а якщо це заводи Круппа в Ессені, а раптом це «Blohm & Voss» простісінько тут, у Гамбурзі, або ще якась вдавана «руїна» — вже в іншому місті? В іншій країні? АЙЙЙАААААААА!

Але це вже стимулятори, так, Енціан цими днями хрумав залишки списаного нацистського первітину, достоту як попкорн у кіно, і допіру велика частина нафтопереробки — названої, між іншим, на честь знаменитого відкривача онейрину, — лишалася позаду, й Енціан, заглиблений в якийсь інший параноїдальний жах, говорить і говорить, хоча вітер і двигуни викидають його з розмови.

Щось на зразок піаніно Гоуґі Кармайкла[517] лунає на тлі ось такого

Минулої ночі Енціан записав у щоденнику: «Останнім часом Рот використовують надто часто. Надто мало від цього користі на виході. Захист. О Боже, Боже. Схоже, до мене таки підбираються. Благаю Тебе, я не хочу такої проповіді… Я знаю, як лунає мій голос — чув багато років тому у Пенемюнде на записі у Вайссмана… хром і бакеліт… надто високий, зверхній, Berliner Schnauze[518]… як же їх, мабуть, пересмикує, коли я починаю говорити…

Я міг би піти завтра. Я знаю, як то — бути самотнім. Це мене лякає менше, ніж вони. Вони беруть і беруть, але ніколи не користуються узятим. Що, на їхню думку, можна взяти у мене? Їм не потрібне моє старшинство, не потрібна моя любов, не потрібна моя інформація, як і моя робота, або енергія, або те, чим я володію… та нічим я не володію. Грошей більше не маю — тут їх не бачили вже багато місяців, ні, річ не в грошах… сигарети? Сигарет завжди обмаль…

Якщо покину їх, то куди піду?»

Знову серед цистерн, у вечірній вітер, юзом на синтетичному пустищі, його низькопробній чорноті… Крістіанів мотор час від часу збивається з ритму, він якийсь нерішучий і от-от заглухне. Миттєве рішення: якщо зламається, нехай іде пішки, менше клопоту, якщо Павло там, а якщо нема, підбери Крістіана на зворотному шляху і простеж, щоб машину відремонтували… робити все по-простому — ознака великого вождя, Енціане.

Але Крістіан не ламається, та й Павел наче там. Ну, «там» не в тому розумінні, яке Енціан у своєму теперішньому стані сприйматиме всерйоз. Але все ж таки присутній, і з дивовижним набором друзів, які, видається, з’являються щоразу, коли він приходить нюхати «Льойнабензин», — такі, як, о, Моховик, щонайяскравіше зелений, скоріш палаючий, ніж флуоресцентний, а цього вечора сором’язливо никає край поля, час від часу крутиться, як дитя… або, скажімо, Водяний Велетень — гість заввишки з милю, цілковито складається з проточної води, полюбляє танцювати, закручується від талії, а руки вільно колихаються у високості. Коли люди Омбінді забрали Марію шукати лікаря в Гамбурзі, залунали голоси — голоси Грибкових Пігмеїв, що плодяться у цистернах на Межі між пальним і водяною подушкою, почали турчати: «Павел! Omunene! Чому не хочеш повернутися до нас, чому не хочеш з нами побачитися? Нам так тебе бракує. Чому тебе так довго не було?» Їм на Межі дуже несолодко, змагаються з клітинною аристократією — бактеріями, що курсують своєю світляною державою, наближаються до стіни вуглеводнів, кожен по свою частку Господніх дарів — залишають відходи, зелений шепіт, дивергентне нестабільне белькотіння, слиз, що з плином днів густішає, стає отруйнішим. Це пігмейське буття у скупченні тисяч подібних страшенно пригнічує, сотень тисяч, життя по той бік усього сущого. Кажете, по той бік? Що ви маєте на увазі? По який бік? Маєте на увазі — в бензині? (Скупчені Пігмеї, грайливо, під якийсь добре відомий свінговий риф:) Ні-ні, ні, ні! — То, отже, у воді? (С. П.:) Ні-ні, ні, ні! — Ну, тоді, будь ласка, вже кажіть, поки я в трусах, та не іржіть! Маємо на увазі, пояснюють Пігмеї, збираючи крихітні голівки у симетричний візерунок цвітної капусти і гуртуючись у м’яку тоскну капелу, як діти навколо багаття з Бінґом Кросбі у бейсболці (ці Leunahalluzinationen[519] відомі здатністю наганяти острах навіть моторошніший за культурний шок, тут маємо справу з мета-шоком, білі трисигмові обличчя в ритуалі, чия таємниця глибша за північне сяйво над Калагарі…), маємо на увазі, по інший бік геть усього, всього бактеріально-вуглеводнево-видільного циклу. Звідси ми і бачимо Межу. Це довга веселка переважно кольору індиго, якщо це чимсь тобі допоможе, — індиго і трохи зелені, ірландська така (Бінґ, диригуючи, підносить ці маленькі ірландські личка з промитими мізками зворушливим крещендо у відблисках багаття) в зеленині… газоліні… всередині… субмарині… вщухає, бо допіру Павел вже рушив до нафтопереробного заводу, забудь про ці два з половиною тижні добровільного катування, люди Омбінді полюють на нього біля бойлерних труб у скловаті, і чоловіки, і жінки намагаються його погладити, тиснуть з обох боків на Питання Самогубств у Племені, Енціан скаржиться, надто захопився Ракетою, надто затявся у ворожнечі з росіянами, щоб думати ще про когось, крім себе… а Павел намагався стояти осторонь, подалі від подиху Мукуру, намагався бути хорошою людиною…

Моховик ворушиться. Підповз на тривожно близьку відстань, відколи Павел дивився на нього попереднього разу. Раптовий наплив гладкого вишневого на схилі гори праворуч (там були гори? Звідки там гори?), і він одразу розуміє, без омани і сподівань, що ковзнув у Північ, вдихнув подих пращура й опинився у цій жахливій землі, а мав би знати, що все саме так і буде, крок за кроком усі останні роки, нічого не можна відвернути (а що таке відвернути? навіть не знаю, куди починати звертати… не знаю навіть, як рухатися…), надто пізно, запізнився на багато миль і перемін.