Не знаю, скільки мене протримали. Спала, прокидалася. Чоловіки з’являлися і зникали, час утратив сенс. Одного ранку я опинилася поза межами заводу, гола, під дощем. Там нічогісінько не росло. Щось розкинулося навколо величезним віялом, тяглося на багато миль. Якесь смолисте пустище. До пускового майданчика довелося йти пішки. Звідти всі пішли. Танатц лишив записку, просив, щоб я спробувала дістатися Свінемюнде. На майданчику, видно, щось трапилося. На галявині залягла тиша, я таку чула тільки раз, у Мексиці. Того року я була в Америці, ми зайшли далеко у джунглі, вийшли на камінні сходи, вкриті ліанами, лишайником, віковою гнилизною. Інші полізли нагору, але я не змогла, як і тоді з Танатцом у сосновому лісі. Відчула тишу, що чекала нагорі. Не на них, на мене чекала… моя особиста тиша…

На містку «Анубіса» буря гучно торсає лапою шибки, могутні мокрі ляпаси навмання вилітають із пітьми хляп! живу істоту можна виявити хіба за відлунням, треба бути повним психом — або принаймні польським кавалеристом, — щоб так стояти за настільки сумнівною тонкою переділкою і героїчно спостерігати за кожним ударом. За Прокаловскі стрілка креноміра хилиться то в один, то в інший бік разом із похитуванням судна: маятник уві сні. Грозове світло зробило складки його обличчя чорними, чорними, як очі, як шапка, так туго й хвацько натягнута навскоси через борозни його чола. Плями світла, чистого, глибокого, на горішній панелі радіостанції… воно м’яко сіється зі скла курсового покажчика… вихлюпується крізь ілюмінатори у білу річку. Незбагненно, але день чомусь триває довше, ніж належить, смеркається вже кілька годин. У снастях замерехтіли вогні святого Ельма, буря шарпає канати і троси, хмарна ніч стає гучною і білою, здригається у спазмах. Прокаловскі курить сигару і вивчає карту Одер-Гафф.

Навколо стільки світла. А чи російські чатові спостерігають за ними з берега, під дощем? Чи позначений цей відтинок переходу восковим олівцем, X за іншим X, через поле російського пластику, де всередині павутина вибілює німецькі вікна, біля яких нікому не треба стояти, де фосфорна трава йде брижами у контрольному осцилографі, а невловимий пропуск між зубцями шестерень, який відчуваєш через верньєр, і є різницею між влучанням і промахом… Вацлаве, а чи той імпульс на екрані справді судно? У зоні тепер просто безліч обманок — стоячі хвилі, великі безпілотні птахи, настільки широко відомі, що мають серед операторів власні ймення. Загублені повітряні кулі, плавучі залишки з інших театрів воєнних дій (нафтові бочки з Бразилії, ящики з-під віскі із трафаретними написами «Форт-Ламі»), спостерігачі з інших галактик, часом — дим, високе альбедо — а справжні цілі трапляються вкрай рідко. З цією плутаниною складно впоратися новому поповненню та запізнілим призовникам, тільки стара гвардія ще спроможна відчувати: на вахтах Витривалості, у зеленому дрожі сигналу того, що спершу здавалася вічним, вони почали оцінювати розсіювання… набули візуальної вдачі.

Які шанси, що «Анубіс» дійшов до гирла? Розклад порушено, що нині вельми модно, навіть неминуче — мав пройти повз Свінемюнде кілька тижнів тому, але Вісла для білого судна була недоступною. Якийсь час росіяни навіть тримали на судні вартового, аж поки Анубісові дами не заморочили хлопцям голову достатньо, щоб вдалося віддати кінці, — так розпочалося довге повернення польськими шляхами, заливними північними лугами, їм навздогін летіли радіограми, якогось дня відкритим текстом, а вже наступного — кодом, початковий безлад, сум’яття між мовчанкою ката і Зоряним Часом. Нині є міжнародні міркування на користь «Анубіса», і є аргументи супроти нього, тож суперечка триває, надто туманна, аби зібратися в одне ціле, та ще й накази змінюються щогодини.

Хитаючись і вздовж, і з боку на бік, «Анубіс» просувається на північ. На овиді мерехтить блискавиця, а грім нагадує військовим на борту про ураганний вогонь перед битвою, і вони вже не знають, чи вдалося їм ті битви пережити, а чи вони просто марять, можуть прокинутися і вмерти… Горішні палуби виблискують голизною і слизотою. Шпігати забило сміття після вечірки, з отворів на камбузі під дощ сотається густий застояний дим. Салон уже готовий до бакари, а в кочегарці показують порнографію. От-от почнеться друга собача вахта. Білий корабель просідає, як вогник щойно засвіченої у вечірню годину гасової лампи.

Баком і кормою швендяють гультяї, вечірній одяг прикрашено блискітками блювотиння. Дами порозлягалися під дощем, соски стирчать і випинаються під промоклим на дощі шовком. По палубі човгають із «Драміном» і бікарбонатом на тацях стюарди. Блювотна аристократія зависла на горішніх леєрах, а ось униз трапом на головну палубу спускається Слотроп, б’ється то в той, то в той фалреп і почувається доволі кепсько. Десь поділася Б’янка. Двічі обійшов усі закапелки, але її так і не знайшов, як не знайшов і причини, чому вранці пішов від неї.

Це має значення, але наскільки? Тепер, коли Маргерита виплакалася про останні дні з Блікеро біля безструнної ліри над печальним проваллям гальюну, йому, як належиться, тепер добре відомо, що саме «S-Gerät», зрештою, його і переслідує, оцей «S-Gerät» і бліда полімерна всюдисущість Ласло Джемфа. А як він шукач і шуканий, то що ж, тоді він і принада, і принаджуваний. Питання іміполексу хтось прищепив йому ще в казино «Герман Ґерінґ» з надією на те, що воно буйно розцвіте іміполектикою із власним потенціалом у Зоні — але Вони були певні, що Слотроп на таке клюне. Схоже, їм відомо про певні під-Слотропові потреби, а йому ні, це принижує його перед самим собою, але тепер постає навіть дражливіше питання: То що ж саме мені позаріз потрібно?

Ще місяць тому, перепочивши день-два, він би відшукав дорогу назад — до вересневого дня, до твердого і пружного, наче галузка лозошукача, прутня у штанях, який намагається всім показати, що десь у небі щось таке є. Чуття на ракети — це дар, і він його мав, страждав від нього, намагався заповнити своє тіло дзвінкою хтивістю до самісіньких пор і фолікул… увійти, сповнитися… піти на лови… показатися… закричати… без надії на пощаду відкрити руки рот сідниці очі ніздрі цьому прагненню з небес, блідіших, ніж вицвілий комерційний Ісус…

Але тепер за Слотропом розчахнувся простір, супроти якого не підеш, а мости, якими можна було повернутися, впали вже назавжди. Йому стає дедалі простіше зраджувати тих, хто йому вірив, зобов’язання видаються вже не настільки й обов’язковими. По суті, відбувається загальна втрата емоційності, онімілість, через яку варто було б стривожитися, але так не хочеться…

І не можеться…

У корабельному приймачі тріскотять російські передачі, а статика налітає, наче дощова пелена. На березі з’являються вогники. Прокаловскі клацає головним вимикачем, і все світло на «Анубісі» згасає, лиш часом спалахуватимуть і маятимуть білим серед снастей, на виступах антен, щогл і штагів вогні святого Ельма.

Сповитий бурею білий корабель линутиме повз велику руїну Штеттина у цілковитій тиші. З лівого борту дощ на мить ущухне, і з’являться останні розламані стріли підйомників та обвуглені склади, настільки мокрі й лискучі, що, здається, їх відчуваєш носом, і край безлюдної трясовини, яка тхнутиме цілком виразно. А тоді берег знову стане невидимим, ніби у відкритому морі, Одер-Гафф навколо «Анубіса» розляжеться на всю свою широчінь. Сьогодні вночі патрульні катери не курсуватимуть. З пітьми налетять баранці й розбиватимуться об ніс судна, і з пащі золотого шакала струменітиме морське шумовиння… Граф Вафна тинятиметься на кормі у самій лише білій краватці з повними жменями червоних, білих і блакитних фішок, які зі стукотом порснуть на палубу, тому грошей за них він так і не отримає… Графиня Бібескю марить на палубі Бухарестом чотирирічної давнини, січневим терором, «Залізною гвардією», що по радіо верещить «Хай живе смерть», тілами євреїв і ліваків, повішених на гаках міських різниць, з них скрапує на дошки підлоги, що смердять м’ясом і шкурами, її ж груди у цей час ссе шести-семирічний хлопчик в оксамитовому костюмчику Фонтлероя[495], їхнє мокре волосся і стогони зливаються воєдино, вони зникнуть у раптовому вибуху шумовиння над носом корабля… і панчохи підуть стрілками, шовкові сукні поверх віскозних спідниць побрижаться… стояки опадуть без попередження, кістяні ґудзики здригнуться від жаху… знов увімкнуть ліхтарі, і палуба стане сліпучим дзеркалом… і вже невдовзі Слотропу видасться, буцім він її бачить, він подумає, що знайшов Б’янку — темні вії міцно стулені, обличчям тече дощ — він побачить, як вона впаде на ковзкій палубі саме тої миті, коли «Анубіс» різко поверне у бік порту, і навіть за таких обставин — на такій відстані — кинеться за нею, не вагаючись, і собі ковзне, коли вона зникне під вапняно-білими леєрами, а він похитнеться, намагаючись зробити крок назад, але майже одразу відчує удар по нирках і стрімголов вилетить за борт, і по всьому, прощавай, «Анубісе» і твій вантаж крикливих фашистів, уже нема кораблика, нема навіть чорного неба, бо дощ періщить швидкими голками по його падаючих очах, а сам він летить навіть без вигуку «рятуйте!», лиш якесь смиренне і сльозливе от курва, а сльози мало що змінять у до білого збатоженій колотнечі, що видає себе сьогодні за Одер-Гафф…