— Ага, он воно як, а я не знав. — Ракетні майданчики? Рука Провидіння ковзає серед зірок і показує Слотропові дулю.

— Поки їх не було, Б’янку залишили з нами у Бидґощі. Іноді страшенне стерво, але загалом мила дівчина. Я ніколи не грала з нею в гру з татом, навіть сумніваюся, що у неї взагалі був тато. Партеногенез, чиста Маргерита, якщо слово «чиста» тут доречне.

Вечірній костюм як на нього шитий. Стефанія веде Слотропа сходами, з палуби на палубу, зрештою вони виходять нагору. «Анубіс» пливе підзоряним сільським краєвидом, час від часу обрій розривають обриси вітряків, копиць сіна, якихось хлівів, висаджених на пагорбі лісосмуг — од вітру… Є судна, на яких у мріях можна легко здолати страхітливі пороги, пливти проти течії… наша жага — їх мотор і вітер…

— Антоній. — Вона підводить Слотропа до велетенської постаті в однострої польського кавалериста і з частоколом зубів маніяка.

— Американець? — трясе Слотропову руку. — Браво. Ви майже довершуєте колекцію, тепер маємо на борту всі нації — навіть японець є. Колишній офіцер зв’язку з Берліна, якому не вдалося виїхати через Росію. Бар на наступній палубі. Все, що ходить навколо, — притискає до себе Стефанію, — крім неї, законна здобич.

Слотроп йому салютує, розуміє, що вони хочуть залишитися наодинці, і шукає трап, який приведе його до бару. Бар завішаний святковими гірляндами із квітів та лампочок, переповнений елегантно вбраними гістьми, які щойно під акомпанемент оркестру почали виспівувати ось таку жваву пісню:

Так і є, у рятувальних шлюпках стогнуть пари, над Слотроповою головою просто у тенті заснув п’яниця, огрядні панії у білих рукавичках і з рожевими магноліями у волоссі витанцьовують, торкаючись черевцями партнерів, і перемовляються лужицькою. Руки лізуть під атласні сукні, смагляві офіціанти з безневинними очима нарізають кола із тацями, на яких легко знайти будь-які речовини і належні причандали. Оркестр грає попурі американських фокстротів, барон де Маллакастра підсипає зловісний порошок у віскі з содовою та льодом мадам Штуп. Така сама дурня коїлася в Рауля де ля Перлімпінпіна, і, наскільки Слотроп на цьому знається, це та ж сама забава.

Краєм ока він поглядає на Маргериту з донькою, але навколо них зібралася настільки щільна юрма учасників оргії, що доводиться триматись віддалік. Він усвідомлює, що легко западає, легше, ніж годилось би, на гарненьких дівчаток, тому і це бере до уваги, бо ж Б’янка — просто неймовірно гарна: років так із одинадцять-дванадцять, смаглява, миле личко, на ній червона шифонова сукенка, шовкові панчохи і туфельки на високих підборах, волосся на голові зібране у вигадливу і бездоганну зачіску, переплетене низкою перлів, щоб вигідніше підкреслити маятник кришталевих сережок у маленьких мочках… пробі, рятуйте. Ну за віщо йому таке? — повсякчас… Він уже бачить некролог у журналі «Тайм»: «Помер Ракетмен, і тридцяти не було, у Зоні, від хіті».

Жінка, що намагалася перетяти Слотропу шлях різницьким тесаком, тепер сидить на кнехті, тримає в руці півлітрівку якогось трунку, що вже протік і затемнив орхідею, яка її прикрашає. Розповідає байку про Маргериту. Її волосся завите або ж укладене таким чином, що зачіска нагадує м’ясну вирізку. Дуже доречно підносять Слотропів напій — номінально ірландське віскі з водою, і він підходить послухати.

— …її Нептун доведений до відчаю. А чий не доведений? — запитаєте ви. Ох. Ну, як у будь-якого мешканця цієї планети. А Ґрета жила переважно на Нептуні — її відчай безпосередніший, чистіший, чіткіший за той, що вражає нас. Тут.

Вона знайшла онейрин того дня, коли підвела її опора в Англії, звичайна мішанка з хлородином. Біля Темзи, коли шафранове світло плинуло по небу настільки повільно, що й не розпізнаєш — мідної барви, кольору засмаглої шкіри й духмяного персика, наче квіт відлітав у хмарах усе далі й далі, тут він згасав, а там відновлювався, — коли таке сталося зі світлом дня, він пав. Багатогодинне падіння, не настільки недоладне, як Люциферове, але з настільки ж передбачуваною траєкторією. Ґреті судилося знайти онейрин. Кожен сюжет має підпис. Деякі підписи Божі, деякі маскуються під них. Дуже вишукана підробка. Хай там що, але завжди постає неминуча дріб’язковість, як у фальшивого чека. Тільки складніше. Члени мають імена, як і Архангели. Більш-менш звичайні, дані людьми імена, чий захист можна зламати, а самі імена пізнати. Але ті імена вже не магічні. Ось у чому ключ, ось у чому різниця. Вимовлені вголос, навіть з чистим магічним наміром, вони не спрацьовують…

Отже, він відпав од їхньої благодаті. І більше ніякого тобі хлородину. Тож їй зустрівся V-Mann Вімпе на вулиці в Берліні, під маркізою[476] театру, її чуйні лампочки споглядали їхню зустріч, мальовничо вишикувані статисти, свідки суворих історичних побачень. Отак вона і прийшла до онейрину, й обличчя її згорьованої рідної планети тієї ж миті змінилося.

Онейрин Джемф іміполекс А-4…

— Ця тупа сука, — зауважує голос поряд зі Слотроповим ліктем, — розповідає щораз гірше й гірше.

— Прошу? — Слотроп озирається і бачить Міклоша Танатца: велика борода, брови розлітаються, наче кінчики яструбиних крил, сьорбає абсент із сувенірного кухля, на якому в кольорах, які карнавальні вогні на палубі роблять ще моторошнішими, усміхнена кістлява Смерть от-от заскочить двох коханців у ліжку.

Він легко дозволяє перевести мову на Ракету.

— Особисто я вважаю А-4, — кидає Танатц, — таким собі немовлям Ісусом, яке різні комісії Іродів марно намагалися знищити ще маленьким, ті ж таки пруссаки. Дехто з них і понині у глибині душі вважає артилерію небезпечним нововведенням. Якби ви там були… вже першої хвилини побачили б, ви скорилися б її… вона насправді мала харизму Макса Вебера… радісна — і глибоко ірраціональна — сила, яку державній бюрократії нізащо не упослідити, супроти якої нікому не встояти… вони чинили їй опір, але все ж дозволили їй відбутися. Ми собі навіть уявити не можемо, що хтось вибере собі таку роль. Але їхня кількість щороку зростає.

А що турне з ракетниками генерала Каммлера? — саме те, про що так хворобливо прагне — а чи прагне? — дізнатися Слотроп.

— Ну, довелося мені бувати у Нордгаузені, аякже, дещо навіть бачив. Але закінченої А-4 не бачив ніколи. Видно, ого-го-го була штукенція, правда?

Танатц простягає кухоль по свіжу порцію напою. Офіціант незворушно пускає по ложечці цівку води, щоб скаламутити абсент до стану молочної зелені, — у цей час Танатц погладжує його сідниці, — а тоді йде собі геть. Хто його зна, може, Танатц так розмірковував над відповіддю.