А має він на це поважну причину — підводний човен щойно з’явився на радарі корабля BMC США «Джон Е. Бедесс» (усміхнися, човнику!) у вигляді «скунса», себто нерозпізнаного об’єкта, і «Бедесс», у якого спрацював післявоєнний рефлекс, граючи м’язами, щодуху пустився до них з флангу. Цього вечора просто ідеальна радіолокаційна видимість, зелене відлуння «дрібнозернисте, як шкіра немовляти», підтверджує «Павук» Спірос, себто Теланґіекстазіс, оператор РЛС 2-го класу. Видно аж до Азорських островів. На морі м’який флуоресцентний літній вечір. Але що це таке на екрані, рухається так борзенько, мах за махом, ламана крапля світла від першого імпульсу, крихітне, але однозначне, й повзе до нерухомого центру екрана, все ближче…

— Полундраполундраполундра! — гучно і перелякано репетує хтось у телефони гідролокаційної станції, а це означає, що наближається ворожа торпеда. Брязкотить кавове причандалля, по скляній поверхні прокладача курсу ковзають лінійки і циркулі, бо старі ночви нахиляються і роблять маневр ухилення, застарілий ще за адміністрації Куліджа.

Блідий слід, що залишає по собі «Der Aal», іде перпендикулярно до відчайдушного борсання «Бедесса», кудись у район мідель-шпангоута, аж раптом втручається наркотик «онейрин» у вигляді гідрохлориду. Плине він із кавника у їдальні «Джона Е. Бедесса». Шибеникуватий матрос Бодін — а хто ж іще? — удобрив сьогоднішню гущу величезною дозою славнозвісного п’янкого дурману Ласло Джемфа, роздобутого під час нещодавнього візиту до Берліна.

Часова модуляція стала однією з перших відкритих дослідниками властивостей онейрину. «Вона відчувається, — пише Шецлін, — суб’єктивно… е-е-е… ну, гаразд. Скажемо так. Це як вставити шмат срібної губки просто у мозок!» Ось чому в сьогоднішньому нічному розслабоні два фатальні курси хоча й перетинаються, але тільки у просторі, не у часі. У часі й близько не перетинаються, хе-хе. Белаустеґі пустив торпеду в темно-іржаву, давно покинуту посудину, яку носить вітром і течією, вночі вона страшенно нагадує череп — вісника металічної порожнечі, тінь, що жахала і не таких позитивістів. А ціль на екрані радара «Бедесса» візуально розпізнали як труп, мертвяка темного кольору, імовірно, з Північної Африки, й обслуга кормової тридюймової гармати міноносця витратила пів години, гатила по ньому, розбиваючи на шмаття, поки сірий військовий корабель ішов на безпечній відстані, остерігаючись чуми.

То яке ж море ми перепливли, на дно якого моря опускалися по тривозі вже не раз, сповнені адреналіну, а насправді спіймані у пастку, затуркані епістемологіями загроз, що роблять із вас параноїка, запханого у сталевий горщик, перетворюють на неїстівне місиво у суповому наборі слів, зіпсутого повітря субмарини? Знадобилася справа Дрейфуса, щоб вигулькнули і взялися до справи сіоністи, а вас що вижене із супових баняків? Чи це вже сталося? Так вплинув сьогоднішній напад і порятунок? А чи рушите ви до Пустища, заснуєте там поселення і чекатимете на появу свого Режисера?

Під високою вербою біля каналу, у джипі, в тіні сидить Чичерін зі своїм водієм, Джабаєвим, юним казахом, дружбаном-наркоманом з усіяним прищами обличчям і завжди понурою пикою. Волосся він зачісує на манір американського шансоньє Френка Сінатри, а наразі несхвально поглядає на скибку гашишу і дорікає Чичеріну:

— Знаєте, тра було більше взяти.

— Я взяв стільки, скільки варта його свобода, — пояснює Чичерін. — Де люлька, ну?

— Звідки ви знаєте, чого вона варта? Я що думаю, думаю, що від Зони вам у голові замакітрилося. — Джабаєв скоріш нерозлучний приятель, а не водій, і має певний імунітет, а тому піддає сумніву чичерінську мудрість.

— Послухай, село, ти розшифровку читав? Той хлопець — ніхто, одинак. Потрапив у халепу. Нехай собі бігає Зоною і думає, що вільний, хоча ліпше було б його таки десь причинити. Він уявлення не має, що воно таке, ота його свобода, а чого вона вартує — і поготів, тому ціну встановив я, хоча це від самого початку не мало значення.

— Страх як авторитарно, — глумливо пирхає юний Джабаєв. — Де сірники?

Але шкода, бо Чичеріну Слотроп сподобався. Чичерін розуміє, що в будь-якому нормальному історичному періоді вони б легко зійшлися. Люди, що вбираються у химерні костюми, мають savoir-vivre[405], вже не кажучи про розлад особистості, яким він захоплюється. Ще в дитинстві у Ленінграді мама пошила йому костюм для дитячої вистави. Чичерін був вовком, і тієї миті, коли перед дзеркалом біля ікони одягнув голову, упізнав себе. Він був вовком.

Амітал натрію краєчком зачіпає мозок Чичеріна, наче це його власне похмілля. Глибоко, глибоко — глибше за політику, секс або дитячі страхи… падіння у ядерну чорноту… Чорнота струменить крізь усю розшифровку, постійно чорний колір. Слотроп жодного разу не назвав Енціана на ім’я, нічого не казав і про Шварцкомандо, але про «Шварцґерет» таки згадав. А ще, коли його пробивало на німецьку, парував «шварц-» із досить дивними іменниками. Чорножінка, Чорноракета, Чорномрія… Нові слова, схоже, виникали несвідомо, але чи існує якийсь єдиний корінь, що залягає глибше, ніж копали, з котрого Слотропові Чорнослова тільки видавалося, що квітують окремішньо? А чи він через мову заразився німецькою манією іменування, нарізаючи Творіння дедалі тонше, аналізуючи, ще безнадійніше відокремлюючи іменувача від іменованого, аж до залучення комбінаторики, з’єднуючи воєдино усталені іменники, аби отримати нові, безкінечна божевільно спотворена гра хіміка, чиї молекули були словами…

Просто людина-загадка. Коли Ґелі Триппінґ уперше повідомила, що він у Зоні, Чичеріну стало цікаво хіба настільки, щоб часом на нього поглядати, як і на десятки інших. Єдиною дивною річчю — і з плином часу вона ставала дедалі дивнішою — було те, що Слотроп, видається, діяв сам. На сьогодні він не вніс у список, не позначив, не виявив і не реквізував жодного шматка обладнання А-4, жодних даних про цей об’єкт. Він нічого нікому не доповідав: ані в ГСРО, ані в ПОРЗ, ані в БОВПС, ані у ТР[406], ані у жодну подібну структуру — взагалі у жодне з відомств Союзників, але він один з Вірних — шакали вже наполегливо нишпорять маршрутом вивезення батарей А-4 з Гук-ван-Голланда через усю Нижню Саксонію, прочани йдуть дорогами дива, кожен шмат і кусень — священна реліквія, будь-який уривок документації — вірш Писання.

Але Слотропа не цікавить звичайне обладнання. Він вичікує, береже себе для чогось унікального. Для Чорноракети? Для 00000? Енціан шукає її та загадковий «Шварцґерет». Дуже навіть імовірно, що Слотропа веде це його Чорноявище, він відгукується на його потреби, хоча й приховані від нього, і продовжуватиме цикл за циклом повертатися до Енціана, аж поки місія буде виконана, частини знайдуться, а обладнання відшукається. Це чуття — паперу нічого подібного Чичерін би не довірив. В оперативному розумінні він тут одинак, як і Слотроп, доповідає — коли і якщо — спеціальному комітетові Маленкова у Раді Народних Комісарів (доручення ЦАГІ служить лише прикриттям). Але Слотроп — його хлопака, за ним простежать, і простежать як слід. Якщо загублять — знову знайдуть. Дуже зле, що його не вдається переконати допомогти схопити Енціана, але Чичерін не такий дурень, щоб думати, наче всіх американців можна експлуатувати так само легко, як майора Марві з його рефлексами на чорне…

Дуже шкода. Чичерін зі Слотропом могли б разом покурити гашишу, порівняти враження від Ґелі та інших дівчат із руїн. Він би заспівав американцю пісень, яких його навчила мама: київські колискові, зоряне світло, закохані, білий цвіт, солов’ї…

— Коли наступного разу наскочимо на цього англійця, — Джабаєв здивовано дивиться на свої руки на кермі, — чи американця, чи хто він там є, дізнайтеся, де він дістав це лайно.

— Запиши десь, — наказує Чичерін, і вони починають несамовито реготати просто під деревом.