Невидимка. Що довше він рухається, то легше в таке повірити. Десь перед святом Купала між північчю і першою годиною йому в чоботи насипалося насіння папороті, тож він тепер хлопець невидимий, броненосне підмінене дитя, маленький друг Провидіння. Вони переймаються тими формами небезпеки, яких їх навчила війна — примарами, яких вони — принаймні багато хто з них — приречені носити із собою до кінця життя, а Слотропу до того байдуже, бо він не входить до переліку загроз. Вони досі в колишньому географічному просторі, малюють кордони і роздають завдання, а єдині істоти, що здатні проникнути у їхній простір, давно спіймані та знерухомлені у коміксах. Вони так вважають. Про Ракетмена їм нічого не відомо, вони мають звичку його оминати, тому він лишається сам-один, непомітний увечері завдяки оксамиту й оленячій шкурі, а якби його й побачили, Слотропів образ одразу витісняється у закамарки мозку, де і лишається у вигнанні разом з іншими нічними створіннями…
Знову поворот праворуч, де заходить сонце, а ще доведеться здолати широчезний автобан. Дехто з німців не вертається додому десять чи й двадцять років, бо опинився не по той бік автобану під час його прокладання. Знервований, із налитими свинцем ногами, Слотроп підповзає до насипу, прислухається до пилососного гудіння над головою. Кожен водій вважає, що контролює свою тарадайку, кожен упевнений, що має власний пункт призначення, але Слотроп знає трохи більше. Водії сьогодні вирушили в дорогу тому, що їм потрібно, щоб водії були саме там і утворили смертоносний бар’єр. Скрізь самі зірвиголови, Фріци фон Опелі[387] геть усюди, обіцяють Слотропові веселенький спринт — нутряно гарчать у бік славнозвісної S-кривої, де маніяки у білих шоломах і темних сонцезахисних окулярах чаклували над своєю обтічною машинерією, що мчала довкола куп цегли вискучим юзом (захоплені очі полковників у парадній формі, дами полковників у фетрових капелюхах на кшталт Ґарбо, всі у безпеці на білих вежах, і сьогоденна пригода відбувається за їхньої участі, кожен чекає на піднесення із глибин старого доброго насильства…).
Слотроп витягує руки з-під плаща, пропускає дзижчання стрункого «порше» — і кидається вперед, задні габаритні вогні відбиваються на тій його нозі, яка нижче за течією, а фари армійської вантажівки, що мчить на шаленій швидкості, луплять світлом у ту, що вище, і так угвинчуються в грот однієї очниці, що там усе розпадається шматочками блакитного пазла. Він біжить, звертає набік, репетує «Hauptstufe!» — це бойовий клич Ракетмена, підносить обидві руки і віяло шовкової підкладки кольору морської хвилі, чує вищання гальм, біжить далі, перекочується, сягає роздільної смуги, а тоді прожогом кидається у кущі, коли вантажівку заносить, і вона зупиняється. Лунають голоси. Слотроп має нагоду віддихатися і розмотати плащ на шиї. Нарешті вантажівка знову рушає. Південна частина АФУС сьогодні не така жвава, тож її він перебігає без пригод, потім насипом донизу і знову вгору схилом — у гай. Ого! Одним кидком через широчезний автобан!
Ну, Бодіне, твоя карта дуже точна, якщо не брати до уваги однієї дрібнички, яку ти, е-е-е, як би то сказати, забув згадати — цікаво чому… Виявляється, що близько ста п’ятдесяти будинків у Нойбабельсберзі реквізували й обгородили як ділянку для делегацій союзників на Потсдамській конференції, і Веселий Морський Вовк заховав свою дур точно посередині. Колючий дріт, прожектори, сирени, вартові, що забули, як усміхатися. Дякувати Всевишньому, себто Зойре Буммеру, за цю спеціальну перепустку. На трафаретних вказівниках зі стрілками значиться: «АДМІРАЛТЕЙСТВО», «МЗС», «ДЕРЖДЕП», «НАЧШТАБІВ»… Усеньке кубло освітлене, наче голлівудська прем’єра. Безперервно вештаються юрми цивільних у костюмах, вечірніх сукнях, смокінгах, виходять і сідають у лімузини «БМВ» з прапорцями всіх держав біля вітрового скла. Видрукуваними на роторі листівками обклеєне каміння, заліплені канави. У будках вартових — гори конфіскованих фотоапаратів.
Тут наче звикли до незвичайних речей, реквізиту, ніхто не переймається шоломом, плащем або маскою. Відбуваються нерозбірливі телефонні розмови, стенання плечима, іноді звучить невиразне запитання, але Макса Шлепціґа пропускають. Проїжджає гурт американських газетярів у відкритому екскурсійному автобусі, кожен тримає по пляшці визволеного мозельського, пропонують підкинути. Незабаром починається суперечка щодо його особи. Дехто думає, що він Дон Амічі, а дехто — що Олівер Гарді[388]. Знаменитість? Що за дурня?
— Годі вам, — каже Слотроп, — просто не впізнали мене в такому вигляді. — Я Еррол Флінн. — Не всі вірять, але кілька автографів він усе ж дає. Прощаючись зі знаменитістю, акули пера обговорюють кандидатуру на Місс Рейнґольд-1946[389]. Найгучніше обстоюють кандидатуру Дороті Гарт, але прихильників Джілл Дарнлі значно більше. Для Слотропа все це незрозумілі теревені — минуть ще місяці, поки він натрапить на рекламу пива з усіма шістьма красунями і спіймає себе на думці, що вболіває за дівчину на ім’я Гелен Рійкерт: блондинку із голландським прізвищем, яка чимось йому декого нагадуватиме…
Будинок № 2 на Кайзерштрассе зведено у стилі «Високопрусського хамлюги», пофарбовано у блювотно-брунатний колір, від якого не рятує навіть крижане освітлення. Охороняється він ретельніше за інші будинки. І чого б це, дивується Слотроп. Бачить трафаретний знак із назвою.
«Ой, ні. Тільки не це. Не морочте голову». Добру хвилю стоїть посеред вулиці, тремтить і подумки лає матроса Бодіна найпослідущішими словами: мамулою, покидьком, агентом смерті. А на вивісці значиться: «БІЛИЙ ДІМ». Бодін вивів його простісінько на франтуватого незнайомця в окулярах, котрий саме вийшов поглянути на вранішню Фрідріхштрассе — на обличчя, яке безмовно розчинилось і змінилося на те, якого Слотроп ніколи не бачив і тепер ніколи вже не побачить.
Вартові з гвинтівками напереваги непорушні, як і він. Складки плаща, освітлені дуговими лампами, перетворилися на прадавню бронзу. За віллою шумить вода. Зсередини долинає музика, перекриває всі інші звуки. Розважаються. Не дивно, що він настільки легко сюди потрапив. Очікують на мага, пізнього гостя? Розкіш, слава. Можна забігти досередини, впасти комусь до ніг і попрохати амністії, отримати довічний контракт із радіомережею, а-а може навіть і з кіностудією! Таким і має бути милосердя, правильно? Обертається, недбало так, і вшивається зі світла, шукаючи спуск до води.
Темніє берег Ґрибніц-Зее, осяяний зорями, заплетений дротами, пожвавлений манівцями патрулів. Вогні Потсдама позбивалися докупи і розбіглися, мерехтять за чорною водою. Слотропові доводиться кілька разів заходити у воду по саму дупу, щоб обминути дріт, і чекати, коли вартові зберуться довкола цигарки в кінці маршруту, а тоді, мокрий як хлющ, він робить ривок, лопотить плащем до самої вілли. Бодінів гашиш захований біля стіни під корчем ялівцю. Слотроп сідає навпочіпки і длубається у землі руками.
А всередині аж гуде. Дівчата співають «Не сиди під яблунею», і якщо це й не сестри Ендрюс[390], то цілком могли б ними бути. їм акомпанує танцювальний оркестр з величезною групою язичкових. Регіт, дзенькіт скла, різномовні балачки — звичайний вечір буднього дня на великій Конференції. Зіллячко загорнуте у фольгу і вкладене у запліснявілий речмішок. Пахне направду добре. А най тебе качка копне, чого було не прихопити люльки?
Але насправді так навіть ліпше. Над Слотропом, на рівні його очей, тераса і шпалери з персиковими деревцями у молочному цвіті. Поки він припадає до землі і видобуває торбу, відчиняються височезні балконні двері, хтось виходить на терасу подихати свіжим повітрям. Слотроп завмирає, вмикає самонавіювання: я невидимий, невидимий… Кроки наближаються, і той хтось нахиляється над поруччям — можливо, прозвучить трохи дивно, але це Міккі Руні[391]. Слотроп його впізнає відразу: веснянкуватий шибайголова, тривимірний, син судді Гарді власною особою, у плоті, в смокінгу і з мармизою «у-мене-не-всі-вдома». Міккі Руні витріщається на Ракетмена, той сидить з повним мішком гашишу, така собі мокра примара у плащі та шоломі. Слотропів ніс на рівні лискучих черевиків Міккі Руні, тож він підводить погляд на освітлену кімнату позаду — бачить когось схожого на Черчілля, численних дамочок у чорних сукнях з такими декольте, що навіть під цим кутом цицьок можна побачити більше, ніж у братів Мінскі[392]… і може, може, йому вдасться побачити президента Трумена. Він упевнений, що бачить Міккі Руні, хоча сам Міккі Руні, хай би куди він пішов опісля, зітре зі своєї свідомості той факт, що колись бачив Слотропа. Миттєвість навдивовижу екстраординарна. Слотроп відчуває, що має щось сказати, але мовні центри зраджують його якнайпідступнішим чином. «Йой, таж ви Міккі Руні!» видається недоречним, і вони стоять геть нерухомі, навколо них буяє ніч вікторії, а сильні світу цього у жовтій електричній залі плетуть інтриги супроти необізнаних.
