Ти, видко, щоночі дудлиш кумис,
Бо й слова твої пахнуть, наче кумис,
Що мій брат ходив учора шукати,
Бо хтось краде у нього кумис.
Отак! Згаданий брат вже мало не падає зі сміху, а хлопчині-супернику й геть непереливки.
— Ну, це надовго. — Джакип Кулан спішується і розминає коліна. — Он він сидить.
Дуже старий акин — мандрівний казахський співак — сидить із чашкою кумису, куняє біля багаття.
— Ти впевнений, що він…
— Заспіває. Він проїхав усю країну. А як не заспіває, то зрадить своєму ремеслу.
Вони сідають долі, і їм подають чашки з вибродженим кобилячим молоком, по шматку ягнятини, по лепёшке і жмені суниць… Хлопець і дівчина й далі воюють голосами, а Чичерін раптом розуміє, що незабаром сюди хтось придибає і почне записувати це Новим Тюркським Алфавітом, який він допомагав створити… отак усе й забудеться.
Час від часу він кидає погляд на старого акина, що тільки вдає, ніби спить. Насправді він випромінює настанови для співаків. Доброту. Вона відчувається безпомильно, як тепло від жаринок.
Повільно, по черзі, ображені пари стають добрішими, кумеднішими. Що могло вилитися у сільський апокаліпсис, перетворюється на комічну супряж, наче у пари водевільних комедіантів. Вони аж зі шкури пнуться, аби потішити слухачів. Дівчина має останнє слово:
Здається, чула я щось про весілля?
А тут було уже наше весілля —
Оце коло теплих пісень,
Веселих і буйних, як і кожне весілля…
І все ж ти мені подобаєшся, хоч і маєш кілька тарганів… Перегодя гулянка набирає розмаху. Горланять п’яні, гомонять жінки, малі діти дріботять то в юрту, то з юрти, а вітер посилюється. Тоді мандрівний співак починає ладнати свою домбру, і повертається азійська тиша.
— Ти все схопиш? — питає Джакип Кулан.
— Застенографую, — відповідає Чичерін, і його [g] трохи глотальне.
І прийшов я з краю світу.
І прийшов я із легень вітру,
Страхітливі бачив речі,
Навіть Джамбул їх не оспіває.
Зі страхом великим у серці
Розітну найміцнійший метал.
У давніх оповістках говориться
Про часи ще до Коркита,
Що ширґай добув із дерева гідно,
Кобиз перший і першу пісню, —
І говориться, що земля далека
Є місцем Киргизького Світла…
У тій країні не знають слів,
А очі світять, як свічки вночі,
Обличчя Бога ховалося
За високою маскою неба —
Біля високої скелі в пустелі,
Коли останні дні наставали.
Якби та земля була не така далека,
Якби слова там знали й казали,
То Бог став би там золотим видінням,
Або ж у книжці аркушем паперовим,
Але сяє Він Киргизьким Світлом,
І якось інакше Його не видно.
Його гласу ревіння — глухота одразу,
Блиск Його світла — сліпота несусвітня.
Стрясається земля пустелі,
А на лик Його не поглянути.
І людина сама не своя,
Як побачила Киргизьке Світло.
І кажу вам я, що бачив Його
У далекій країні, від пітьми давнішій,
Куди навіть Аллах заглядає нечасто негрішний.
Як бачите, борода моя з криги,
Ходжу я лишень з патерицею,
Але світло це перетворить нас на дітей.
Скільки отак пройду, не знати,
Як дитя вчитись наново ходити мушу.
А мої слова лягають у ваші вуха,
Як безглузді звуки немовляти,
Киргизьке Світло забрало мої очі,
Тепер землю відчуваю, як те немовля.
Мчати верхи на північ шість днів,
Степом сухим і проваллями, як смерть, сірими.
А тоді — по камінній пустелі,
Аж до гори, верхівка якої біла юрта,
І якщо проминув все безпечно,
Місце чорної скелі знайде вас стиха.
А якщо ви так і не народитесь,
То лишайтесь біля вогню свого теплого,
То лишайтесь із дружинами у своїх юртах,
І Світло так ніколи вас і не знайде,
І серце ваше стане з роками важчим,
А очі заплющаться, тільки засни.
— Гаразд, — каже Чичерін. — Сідаймо на коней і їдьмо, товаришу. — Знову рушають у дорогу, позаду догорають багаття, відлунюють звуки струнної музики, сільської гулянки, але зрештою все поглинув вітер.
А далі — ущелинами. Далеко на північ, в останньому сонячному промінні мерехтить біла верхівка гори. А тут, унизу, вже тінистий вечір.
Чичерін сягне Киргизького Світла, але не власного народження. Він не акин, і його серце ніколи не було готове. Побачить Його він на світанку, тоді проведе дванадцять годин горілиць у пустелі, на кілометровій глибині під спиною лежить у задушливому камінному сні доісторичне місто, більше за Вавилон, а тінь височезної скелі, що сходилася на верхівці гострим наконечником, танцює із заходу на схід, за Чичеріним доглядає Джакип Кулан, дбайливий, немов дитя біля ляльки, на шиях коней обох висихають мережива піни. Але одного чудового дня так само, як гори, і як молодих жінок-вигнанок у їхній закоханості й невинності, як вранішні землетруси і гонихмарні вітри, як чистки, як війну, як мільйони і мільйони душ, що йшли за ним, він не зможе Його пригадати.
Але у Зоні, заховавшись у глибині літа, чекає Ракета. І притягне його так само…
□□□□□□□
Минулого тижня десь у Британському секторі Слотроп — дурень дурнем — напився води з декоративного ставочка у Тиргартені і, відповідно, заслаб, хоча будь-який берлінець у ці дні знає, що воду перед питтям слід прокип’ятити. Інша річ, що замість чаю можуть заварити мало не будь-що, наприклад, цибулини тюльпанів, і це не надто корисно — ходять чутки, що осердя тюльпана — смертельна отрута. Але все одно заварюють. Колись Слотроп, або ж Ракетмен, як знатимуть його незабаром, гадав, що зуміє застерегти від подібних речей, хотів ощасливити місцевих американською просвітою, але втратив надію, намагаючись пробитися крізь завісу європейської скорботи: він здирав шар за шаром, але під ним завжди виявлявся ще один, непроникний…
І ось він сидить під літньою зеленню дерев, серед квітів, чимало з них лежать на землі або ж розтоптані і пошматовані, дрібна пилюка зі стежок для кінних прогулянок здіймається у сонячних променях сама собою — привиди коней і досі ранками гарцюють у мирному парку. Всю ніч Слотроп не спав, його страшенно мучить спрага, тож він лягає на живіт і хлебче воду — старий безпритульний вершник на водопої… Телепень. Блювота, судоми, бігунка — та хто він такий, щоб проповідувати про тюльпанові цибулини? Слотропу вдається доповзти до порожнього погреба через дорогу від зруйнованої церкви, він згортається калачиком і проводить наступні дні у гарячці, тремтінні, випорскуванні пекучого, як кислота, рідкого лайна — розгублений, наодинці з владним кулаком негідника-фашиста, що викручує йому тельбухи, ja — бутеш тепер срати, ja? Йой, бодай би ще хоч одненький раз побачити Беркшир. Мамочко, матусю! Війні гаплик, то чого ж мені не можна повернутися додому? Наллін, жовтець «Золотої зірки» осяває відблиском її підборіддя, вона силувано усміхається і не відповідає…
