Я прочинила вузькі дверцята шафи, доки між ними не з’явилася щілина, і темінь виринула зсередини, наче подих. Я спробувала прочинити її ще трохи, проте двері вдарилися об ніжку ліжка, що стала на заваді. Я якомога глибше просунула обличчя у щілину в дверях. І, немов темрява всередині шпигувала за мною, деякий час ми так і шпигували одна за одною, без можливості подивитися одна на одну. Я не бачила нічого, лише відчувала гарячий і сухий запах, немов запах живої курки. Та, відсунувши ліжко трохи ближче до вікна, я змогла прочинити двері ще на кілька сантиметрів.

І тоді, перш ніж я встигла це зрозуміти, моє серце посивіло, як сивіє волосся.

І тоді, перш ніж я встигла це зрозуміти, моє серце посивіло, як сивіє волосся.

Просто навпроти обличчя, яке я встромила у отвір, дуже близько до моїх очей, у напівтемряві ворушився дебелий тарган. Мій крик був таким приглушеним, що лише через контраст із тишею я зрозуміла, що насправді і не кричала. Крик і далі бився у мене в грудях.

Нічого, нічого не сталося — я одразу спробувала вгамувати свій переляк. Просто я не очікувала, що в будинку, в якому було проведено ретельну дезінфекцію, через мою огиду до тарганів, я не очікувала, що цю кімнату оминули. Ні, нічого не сталося. Це був тарган, що повільно рухався до щілини.

З огляду на його повільність і розміри, це був дуже старий тарган. Через свій архаїчний страх тарганів я навчилася навіть здалеку вгадувати їхній вік і загрозу; навіть ніколи не маючи справи з тарганами, я знала про процеси їх життєдіяльності.

Просто відкриття раптового життя посеред оголеності кімнати вразило мене, ніби я раптом виявила, що мертва кімната насправді була небезплідною. Усе всередині неї всохло — а тарган лишився. Тарган настільки старий, що існував там споконвіку. У мене завжди викликав огиду до тарганів той факт, що вони були древні, та якимось чином досі існують. Знати, що вони існували на Землі навіть до появи перших динозаврів та існують досьогодні, знати, що перша людина, що виникла на планеті, знайшла їх, бачила, як вони розмножуються і повзають, знати, що вони були свідками утворення великих родовищ нафти та вугілля у світі, були під час великої еволюції і під час великого танення льодовиків — тихий супротив. Я знала, що таргани можуть прожити без їжі і води понад місяць. І що вони можуть навіть дерево перетворити на корисну і поживну речовину. І навіть якщо на них наступити, вони повільно оговтаються, розправляться і рухатимуться далі. Навіть коли їх заморозити, вони розтануть і просуватимуться вперед... Триста п’ятдесят мільйонів років по тому вони переродилися без змін. Коли світ був майже спустошений, вони все одно поволі пересувалися по ньому.

Як і тут, у голій, обпаленій кімнаті, вірулентна цятка: крапля матерії у чистій пробірці.

Я підозріло оглянула кімнату. Отже, тут є тарган. Або таргани. Де? Напевно, за валізами. Один? два? скільки? За нерухомою тишею валіз могла бути ціла хмара тарганів. Один нерухомий тарган на іншому? Нашарування тарганів, що раптом нагадало мені про те, як у дитинстві, піднявши матрац, на якому спала, я виявила чорноту сотень і сотень постільних блощиць, що скупчилися одна на одній.

Згадка про ту бідність у дитинстві, з блощицями, патьоками, тарганами і щурами — це було немов згадка про доісторичне минуле, коли я жила з першими істотами на Землі.

«Тарган? Багато? Але скільки?!» — запитувала я розгнівано. Я оглянула голу кімнату. Жодного звуку, жодного знаку: але скільки? Жодного звуку, та все ж я відчувала емфатичну вібрацію, що виникала від тертя тиші об тишу. Лють охопила мене. Я не просто не любила тарганів: я не хотіла їх. Крім того, вони — це мініатюрна версія величезного створіння. Ворожість наростала.

Це не я відторгнула кімнату, як мені здалося на мить. Кімната з її прихованим тарганом відторгнула мене. Спочатку мене відштовхнула оголеність, затята, немов міраж; проте це був не міраж омріяного оазису, це був міраж пустелі. Потім мене знерухомило суворе повідомлення на стіні: фігури з простягнутими долонями були одними із чергових охоронців біля входу в саркофаг. І тепер ось я зрозуміла, що тарган і Жанаїр були справжніми мешканцями кімнати. Ні, я б тут нічого не рухала — якщо з тарганами, то ні. Нова покоївка присвятить свій перший робочий день цьому запиленому порожньому храму.

Навіть враховуючи величезну спеку, хвиля дрижаків прокотилася по мені: я поквапилася вийти із цього палаючого пекла.

Це було моє перше фізичне вираження жаху, завдяки якому я з подивом усвідомила, що мені страшно. А потім це вкинуло мене у ще більший страх: намагаючись вибратися, я зашпорталася між ніжкою ліжка і шафою. Вірогідність зостатися у цій кімнаті посеред тиші змусила моє тіло здригнутися від глибокої огиди: спіткнутися посеред моєї спроби втечі означало, що я вже програла цю боротьбу — чи, можливо, це був спосіб, в який «вони», ті, що в саркофазі, не давали мені піти? Вони заважали мені вийти, й у такий зовсім простий спосіб: вони дали мені повну свободу, адже знали, що я вже не змогла б вийти, не спіткнувшись і не впавши.

Не те щоб я потрапила в пастку: радше мене загнали в кут. Так загнали, немов вони зупинили мене єдиним простим жестом, показавши на мене пальцем, вказуючи на мене і на місце.

Відчуття місця вже було мені знайоме. Ще дитиною я несподівано усвідомила, що лежу в ліжку, яке насправді стоїть і в місті, яке існує на Землі, а вона — у Світі. Так само, як у дитинстві, зараз чітко усвідомлювала, що я однісінька в будинку, що він височіє у вільному польоті в повітрі, та що в цьому будинку були невидимі таргани.

Раніше, коли я потрапляла в глухий кут, я виростала. Цього разу, потрапивши в такий кут, я стиснулася — стиснулася посеред кімнати до такої міри, що розміри місця, яке я займала, втиснулися у відстань від ніжки ліжка до дверей шафи.

Принаймні, відчуття місця тепер прийшло до мене не вночі, як у дитинстві, бо вже мала би бути десята година ранку.

І, несподівано, одинадцята година ранку, що мала настати тепер, здалася мені сповненою жаху: ніби часу, як і місця, можна було торкнутися, і мені захотілося втекти, немов вистрибнути із годинника, тож я почала похапцем вибиратися.

Але щоб вибратися з кутка, в який я затиснула себе через напіввідчинені двері шафи, треба було б спочатку зачинити двері, що притискали мене до підніжжя ліжка: я застигла там, без змоги вільно вийти, засліплена сонцем, що зараз обпалювало волосся у мене на потилиці, у сухій печі, що називалася десята година ранку.

Моя швидка рука зробила рух у бік дверей шафи, щоб зачинити їх і звільнити собі прохід, та раптом відсахнулася.

Адже всередині шафи ворушився тарган.

Я мовчала. Моє дихання було легким, поверхневим. Тепер мене поглинуло почуття безнадії. І я вже знала, хоч це й безглуздо, що у мене був шанс вибратися звідти — лише якщо я зіштовхнуся лобом із безглуздою реальністю того, що там невідворотно щось є. Я знала, що мушу визнати небезпеку, в якій перебуваю, хоч і розуміла, що це божевілля — вважати, ніби небезпеки не існує взагалі. Проте, мусила вірити в себе — все своє життя я була в небезпеці, як і всі інші, — але тепер вибратися означало прийняти несамовите зобов’язання знати про це.

Залишаючись у своїй обителі між дверима шафи та підніжжям ліжка, я не зробила навіть найменшого руху ногами, щоб вибратися: натомість я притислася спиною, бо тарган міг раптом наскочити на мене в секунду, не зважаючи на свою повільність — я вже бачила тарганів, які вміли літати: крилата фауна.

Я застигла нерухомо, несамовито розраховуючи. Я була насторожі, повністю насторожі. У мені виникло почуття великої надії і — несподіване смирення: це тому, що в цьому уважному очікуванні я впізнала всі свої попередні очікування, впізнала ту увагу, яку також переживала раніше, увагу, яка ніколи мене не полишала і яка в останньому обдумуванні може стати тим, чого в моєму житті найбільше — хтозна, може, та увага була, власне, моїм життям. Так само і тарган: яке єдине почуття є у таргана? Увага до життя, що нерозривна з тілом. Щодо мене, то усе, що я переживала до того, що було нерозривне зі мною, мабуть, ніколи б не відняло уваги, яка радше, ніж просто увага до життя, була власне процесом життя у мені.