І віддати себе було єдиною можливістю запобігти, аби не втратити себе. Тепер я була настільки більшою, що вже не бачила себе. Такою великою, як пейзаж удалині. Я була вдалині. Але мене можна було помітити в моїх найдалекіших горах і найвіддаленіших річках: синхронна інша реальність уже не лякала мене, і в найвіддаленішому своєму кінці я нарешті могла усміхатися навіть не усміхаючись. Нарешті я вийшла за межі своєї чутливості.

Світ був незалежним від мене — це була певність, до якої я прийшла: світ незалежний від мене, і я не розумію, що говорю, ніколи! Ніколи відтепер я вже не розумітиму, про що кажу. Бо як мені говорити так, щоб слово не брехало за мене? Як я зможу говорити інакше, крім як несміливо, ось так: життя існує, якщо є я, та я не розумію, що кажу. Тому я обожнюю.