Деперсоналізація як велика об’єктивізація себе самої. Найбільша екстеріоризація[13], якої можна досягти. Кожен, кого заторкнула деперсоналізація, впізнає іншого у будь-якому вигляді: перший крок стосовно іншого — це впізнати в собі людину, що втілює усіх людей. Кожна жінка — це жінка, яка вміщує в собі усіх жінок, кожен чоловік — це чоловік-уособлення усіх чоловіків, і кожен із них міг постати там, де судять людський рід. Але тільки в іманентності, оскільки лише деякі досягають того рівня самоусвідомлення, щоб упізнати себе в інших. І тоді, у простому факті їх існування, вони виявлять наше спільне.

Те, чим живеш — і через те, що воно не має імені, його промовляє лише німота, — це те, до чого наближаюся через велику кількість можливостей стати іншою. Не тому, що потім я можу віднайти ім’я імен і перетворити те, чого не можна відчути, на щось зрозуміле — але тому, що я позначаю невідчутне як невідчутне, і тоді подих відновлюється знову, як вогник свічки.

Поступова дегероїзація[14] себе — це справжня робота, яка здійснюється під видимою роботою, життя — це таємна місія. Справжнє життя настільки таємниче, що навіть мені, яка помирає від нього, не можна довірити пароль, я помираю, не знаючи від чого. А таємниця полягає в тому, що лише якщо місія буде виконана, я побачу, дуже раптово, що народилася із цією місією, і що все життя — це таємна місія.

Дегероїзація мене самої підриває мою будівлю під землею, це поза моєю волею, немов непочутий поклик. Доки нарешті мені не відкриється, що моє життя в мені не має мого імені.

Я також не маю імені, і це і є моє ім’я. І оскільки моя деперсоналізація сягає моменту позбавлення мене імені, я відгукуюся щоразу, коли хтось каже: «я».

Дегероїзація — це велика невдача життя. Не кожен може її зазнати, адже це потребує важкої роботи, спочатку треба болісно підійматися нагору, щоб досягти висоти, з якої можна впасти — я можу досягти лише деперсоналізації німоти, якщо спочатку я створила свій власний голос. Мої цивілізації були необхідні мені, щоб я могла звестися вгору, щоб сягнути піку, з якого можна було б спуститися. Саме через втрату голосу людина вперше чує власну німоту, а також німоту інших, і німоту речей, і приймає її як найдостовірнішу мову. Лише тоді приймається людська природа, приймається з її дивовижними тортурами, де біль — це те, чим ми є, а не те, що трапляється з нами. І наш стан приймається як єдиноможливий, оскільки існує лише він, і більш нічого. І оскільки його проживання — це наша пристрасть. Стан людини — це страждання Хрис­тові.

О, але щоб досягти німоти, потрібні такі великі зусилля голосу. Мій голос — це шлях, через який я шукатиму реальність; реальність до моєї мови існує як невисловлювана думка, але волею долі мені потрібно було знати, про що мислить думка. Реальність передує голосу, який шукає її, як земля передує дереву, як світ передує людині, як море передує вигляду моря, життя передує любові, матерія тіла передує тілу, і, своєю чергою, одного дня мова передуватиме владі тиші.

Я маю до тієї міри, до якої називаю речі — і це розкіш володіння мовою. Але я маю набагато більше, до тієї міри, що я не можу означити. Реальність — це сировина, мова — це засіб, в який я її шукаю — і тепер я її не знаходжу. І саме через те, що шукаю і не знаходжу її, народжується те, чого я не знала, й я одразу впізнаю це. Мова — це моє людське зусилля. Волею долі я маю шукати і волею долі із цих пошуків повертаюся з порожніми руками. Але я повертаюся з невимовним. Невимовне може бути дано мені лише через фіаско моєї мови. Лише коли конструкція буде зруйнована, я отримаю те, що вона не змогла охопити.

І марно намагатися скоротити шлях і прагнути знайти, вже знаючи, що голос мало про що говорить, починаючи вже з деперсоналізації. Тому що існує шлях, а траєкторія — це не лише спосіб іти далі. Ми самі — траєкторія. Що стосується життя, обігнати час — неможливо. Хресна дорога — це не збивання зі шляху, це єдиний шлях, туди можна дістатися лише пройшовши ним і через нього. Наполегливість — це наші зусилля, визнання поразки — це нагорода. Цього можна досягти лише тоді, коли відчуєш змогу створювати і, не зважаючи на потяг до влади, волітимеш скоритися. Скоритися — ось що має бути вибором. Впокоритися — це найсвятіший вибір у житті. Скоритися — це мить істини для людини. І лише в цьому славність мого стану.

Скоритися — це одкровення.

Скоритися — це одкровення.

Я скоряюся і маю стати людською особистістю — лише в найгіршому моєму стані це вважається за мою долю. Буття вимагає від мене великої жертви — бути слабкою, я скоряюся, і ось, у моїй слабкій руці вміщається весь світ. Я скоряюся, і моїй людській убогості відкривається єдина радість, яку мені дано, людська радість. Я знаю це і здригаюся — життя вражає мене так сильно, життя не дає мені заснути.

Я досягаю висоти, з якої можу впасти, я обираю, я тремчу, і я скоряюся, і нарешті, віддавшись своєму падінню, позбавлена особистості, без власного голосу, врешті, без мене — ось воно: все, чого я не маю — моє. Я скоряюся, і що меншою я стаю, то більш живою, що більше я втрачаю своє ім’я, тим більше маю імен, моя єдина таємна місія — це мій стан, я скоряюся, і чим більше я несвідома про пароль, тим більше я даю таємниці здійснитися, чим менше знаю, тим більша солодкість безодні моєї долі. Тому я обожнюю.

Я сиділа, тихо склавши руки на колінах, і відчувала ніжну, сором’язливу радість. Це було майже ніщо, як тоді, коли вітерець колихає стебло травинки. Це було майже ніщо, але я бачила найменший порух моєї сором’язливості. Не знаю, але я підходила до чогось зі сумним ідолопоклонством і з делікатністю того, хто боїться. Я наблизилася до найсильнішої речі, що коли-небудь траплялась зі мною.

Сильніша за надію, сильніша за любов?

Я наблизилася до того, що я думала, було... певністю. Можливо, так воно називається. Або, це не має значення: назва могла би бути й іншою.

Я відчувала, як моє спітніле обличчя всміхалося. А можливо, воно не всміхалося, не знаю. Я вірила.

У себе? у світ? у Бога? в таргана? Не знаю. Мабуть, віра не конче означає вірити у щось або в когось. Можливо, тепер я знала, що мені ніколи не зрівнятися із самим життям, однак моє життя врівень із життям. Я ніколи не досягну свого першопочатку, але він таки існував. Я боязко дозволила солодкому відчуттю охопити мене, і воно бентежило мене, та не стримувало.

О Боже, я відчувала себе охрещеною світом. Я запхала матерію таргана до рота; нарешті, я здійснила найменший вчинок.

Не найвеличніший вчинок, як я думала до того, не героїзм і не святість. Але, нарешті, найменший вчинок, якого мені завжди бракувало. Я ніколи не була здатна на найменший вчинок. І найменшим вчинком я дегероїзувала себе. Я, що жила посеред шляху, нарешті зробила перший крок до його початку.

Нарешті, нарешті моя оболонка була зруйнована, і тепер я не маю обмежень. Мене нема і я є водночас. У всій повноті того, чим я не була, я була. Тим, чим я не є, я є. Усе буде в мені, якщо мене не буде; адже «я» — це всього-на-всього одна із миттєвих судом світу. Моє життя має не просто людський сенс, воно набагато більше — воно настільки більше, що відносно людського сенсу воно вже не має сенсу. Із загального світопорядку, що більший за мене, я досі помічала лише фрагменти. Але тепер я була набагато меншою за людину — і я здійснила б свою винятково людську долю, лише якби скорилася, що й робила, скорилась тому, що вже не є мною, тому, що вже є нелюдським.

І віддаючи себе з упевненістю належності до невідомого. Бо я можу молитися лише тому, чого не знаю. І можу любити лише невідомі прояви речей, й я можу доєднатися лише до того, чого не знаю. Лише це по-справжньому означає віддати себе.