Тоді я зрозуміла, що жити, хай там що — найбільше добро стосовно інших. Усе, що ти маєш робити — жити, а це саме собою приведе до більшого добра. Той, хто живе повною мірою, живе для інших, той, хто живе власною всеосяжністю, віддає дар, навіть якщо його життя проходить у мовчанні келії. Життя — це такий дар, що тисячі людей матимуть користь від кожного прожитого дня.

— Чи тобі болить, що доброта Божа — інертно безмежна і безмежно інертна? Але те, чого я раніше хотіла як дива, те, що я називала «дивом», було насправді бажанням припинення і перерви, бажанням аномального: я називала дивом саме момент, в який справжнє, безмежне диво діяння переривається. Але Божественна безстороння доброта таки є більш привабливою, ніж якби вона не була безсторонньою: це просто іти й отримати, просити й отримати.

І про дива також можна просити й отримати їх, адже безперервність має проміжки, які не переривають її, диво — це нота між двома музичними нотами, це число між числом один і числом два. Це просто потребувати і мати. А Віра — то знати, що можна піти і з’їсти диво. Голод — ось що таке віра і з чого вона складається, і потреба — це моя гарантія того, що мені вона завжди буде дана. Потреба — це мій провідник.

Ні. Мені не потрібна була сміливість, щоб з’їсти нутрощі таргана. Адже мені бракувало смирення святих: я наділила акт споживання відчуттям «максимуму». Однак життя поділяється на властивості і види, і закон диктує, що таргана може полюбити і з’їсти лише інший тарган; і що жінка, в момент її кохання до чоловіка, ця жінка живе із власним видом. Я зрозуміла, що я щойно зробила те, що співмірне з поїданням нутрощів таргана — адже закон велить, що я маю жити із плоттю людини, а не таргана.

Я зрозуміла, що, поклавши нутрощі таргана собі до рота, я не розкриваю себе так, як оголюють своє єство святі, а радше, так я знову прагнула величі. Величне легше любити.

І тепер я не беру твою руку в свою. Тепер я даю свою руку тобі.

Тепер мені потрібна твоя рука не для того, щоб не боятися, а для того, щоб не боявся ти. Я знаю, що віра в усе на початку буде для тебе відчуттям великої самотності. Але настане момент, коли ти даси мені свою руку, вже не через самотність, а так, як я зараз даю свою: з любові. Як і я, ти не боятимешся доєднатися до надзвичайної енергії благодаті Бога. Самотність — це всього-на-всього людська доля.

І самотність — це не нужденність. Не нужденність залишає людину саму, зовсім саму. О, нужденність не ізолює людину, речі потребують речей: достатньо подивитися, як ходить курча, щоб побачити, що його доля визначена нужденністю, його доля — возз’єднатися, як краплі ртуті возз’єднуються з іншими краплями ртуті, навіть якщо воно, як і кожна крапля ртуті, має повноцінне і завершене існування всередині себе.

О, любове моя, не бійся нужденності: це наше вище призначення. Любов набагато фатальніша, ніж я собі думала, любов притаманна людям так само, як сама скрута, і потреба нагадує нам, що вона знову повернеться. Бракує лиш coup de grâce[12] — що називається пристрастю.

Бракує лиш coup de grâce — що називається пристрастю.

Те, що я відчуваю зараз — це радість. Через живого таргана розумію: я так само — жива. Бути живим — це дуже висока планка, це те, до чого я прийшла лише зараз. Це такий високий і хиткий баланс, що я знаю: не зможу втримувати цей баланс довго — грація пристрасті коротка.

Можливо, бути людиною, як ми, — це лише особлива чутливість, яку ми називаємо «людяністю». О, я також боюся втратити її. Досі називала «життям» мою чутливість до життя. Але бути живою — то дещо інше.

Бути живою — це груба випромінювальна байдужість. Бути живою — недосяжно для найтоншої чутливості. Бути живою — це нелюдське; найглибша медитація — така порожня, що усмішка видихається, немов виходить з матерії. І я поводитимуся більш делікатно, тож мій стан набуде стабільності. Чи говорю я про смерть? чи я кажу про те, що буде після смерті? Не знаю. Я відчуваю, що «нелюдське» — це велика реальність і що це не означає «позбавлене людського», зовсім навпаки: нелюдське — це саме осердя випромінювальної інертної любові в електромагнітних хвилях.

Якщо моє життя стане живим, то те, що сьогодні я називаю чутливістю, не існуватиме — воно вже називатиметься байдужістю. Але я досі не можу навчитися цьому способу існування. Це ніби через сотні тисяч років ми нарешті перестанемо бути тим, що ми думаємо і відчуваємо: ми матимемо щось, що більше схоже на «спосіб», ніж на ідею. Ми будемо живою матерією, яка проявляє себе безпосередньо, не зважаючи на слова, виходячи за межі завжди гротескного мислення.

І я не пересуватимусь «від думки до думки», та натомість від способу до способу. Ми будемо позбавленими людського — як найвище досягнення людини. Існування — це існування за межами людського. Бути людиною недостатньо, бути людиною — це обмеження. На нас чекає невідоме, та я відчуваю, що те невідоме — це тоталізація, що буде справжньою гуманізацією того, чого ми прагнемо. Чи я говорю про смерть? ні, про життя. Це не стан блаженства, це стан взаємодії.

О, не думай, що мене не нудить від усього цього, власне, мені від цього так нудно, що я стаю нетерплячою. Але це нагадує рай, в якому, я навіть не уявляю, що б робила, адже можу уявити лише себе, те, що думаю і відчуваю, два атрибути буття, тож не можу уявити, що я просто існую, нехтуючи рештою. Просто бути — це дало б мені величезну нужденність того, що можна зробити.

Водночас я була трохи недовірлива.

Річ у тому, що, як і раніше, я боялася наблизитися до того, що могло закінчитися відчаєм, тепер мала підозру, що я знову перейшла межі...

Невже я перебільшувала вагу речей саме для того, щоб вийти за межі таргана і шматка заліза, і шматка скла?

Я так не думаю.

Тому що я не применшувала надію до простого співставлення між витвором і підробкою, та не заперечувала, що є на що сподіватися. Я також не зреклася обітниці: просто дуже силувано відчувала, як надія і обітниця щоразу справджуються. І це було жахливо, я завжди боялася бути враженою усвідомленням, завжди думала, що усвідомлення — це кінець, і я не розраховувала на ситуацію, в якій потреба постійно перероджувалася б.

А ще через те, що боялася, тому що я не витримувала простої слави, її перетворення на одну із чеснот. Але знаю — знаю, — що є проживання слави, в якому життя має найчистіший смак небуття, і що у славі я відчуваю її порожнечу. Коли усвідомлюєш життя, ставиш питання: чи це все, що було? І відповідь: це не просто все, що було, це саме те, що було.

Але мені досі потрібно бути обережною, щоб не робити із цього щось більше, ніж воно є, адже тоді воно вже не буде тим, що зараз. Суть — це гостра нестерпність. Я мушу «очиститися» набагато більшою мірою, просто щоб не прагнути хотіти наростання подій. Раніше очищення себе для мене означало жорстокість проти того, що я називала красою, і проти того, що називала «я», не знаючи, що «я» насправді було моїм розростанням.

Але тепер, попри мій найбільший подив, я нарешті рухаюся протилежним шляхом. Шляхом руйнування того, що збудувала, я рухаюся до деперсоналізації.

Я жадібна до світу, я визначилася зі своїми бажаннями, сьогодні ввечері танцюватиму і їстиму, одягну не синю сукню, а чорно-білу. Але водночас, мені нічого не потрібно. Мені не потрібно навіть, щоб існували дерева. Тепер я знаю про спосіб, в який можна обходитися без усього — і також без любові природи навколо, речей. Спосіб, який працює без мене. Хоча, що стосується моїх бажань, моїх пристрастей, самої можливості торкатися дерева — вони залишаються для мене такою ж потребою, як щоденна їжа.

Деперсоналізація як позбавлення від непотрібної особистості — втрата всього, що можна втратити, досі продовжуючи існувати. Потроху забирати в себе, з таким обережним зусиллям, щоб не відчувати болю, забираючи у себе, ніби скидаючи власну шкіру, характеристики. Все, що мене характеризує — це лише спосіб, в який мене найлегше побачити іншим людям і, в кінцевому підсумку, так найпростіше для мене ж побачити себе очима інших. Як у той момент, коли я побачила, що тарган — це тарган, що втілює усіх тарганів, тож я так само хочу знайти в собі жінку, яка вмістила б усіх жінок.