Тоді раптом мені вдалося згадати її обличчя, але, звісно, як я могла забути? Я знову уявила її тихе чорне обличчя, її цілком непрозору шкіру, що, здається, була одним із її способів зберігати мовчання; уявила надзвичайно красиво окреслені брови, її тонкі, тендітні риси, що проступали ледь помітно крізь тьмяну чорноту шкіри.

Її риси — я зрозуміла й не зраділа — були рисами королеви. А також постава: видовжене, струнке, міцне, гладке тіло, майже без плоті, відсутність грудей і стегон. А її одяг? Не дивно, що я поводила себе, ніби не помічала її: під маленьким фартухом вона завжди носила щось темно-коричневе або чорне, що робило усю її темною і невидимою — я здригнулася, виявивши, що досі не розуміла, що ця жінка була невидимою. Жанаїр мала лише зовнішні форми, риси, що проглядалися в її зовнішності, були такими тонкими, що практично не існували: вона була сплющена, немов барельєф, закріплений на дошці.

І, невідворотно, через те, якою вона була, такою вона і мене бачила? абстрагувавшись від усього несуттєвого в моєму тілі, як у зображенні на стіні, споглядаючи лише мої контури. Однак, що цікаво, фігура на стіні нагадувала мені когось: мене саму. Через вимушену присутність, що її Жанаїр залишила по собі в кімнаті мого будинку, я помітила, що три кутасті фігури зомбі дійсно втримали мене від того, щоб зайти у кімнату, немов там досі ще хтось живе.

Я зупинилася біля дверей.

Ще й тому, що несподівана простота кімнати мене збентежила: річ у тому, що я не розуміла, із чого починати прибирання, і чи взагалі потрібно було це робити.

Я із жахом вдивлялася в оголеність мінарету:

з ліжка забрали простирадло — й оголився запилений матрац із широкими, вицвілими плямами, ніби від поту або водянистої крові: застарілі, бліді плями. Волокна кінської гриви подекуди простромлювали тканину, що згнила, а то й пересохла, і стриміли у повітрі.

Біля стіни стояли три валізи, розташовані у такому ідеальному симетричному порядку, що я досі їх не помічала, адже вони ніяк не вплинули на порожнечу кімнати. На них і на майже затертій мітці «Г. Х.» уже осіла тиха хмара пилу.

А ще в кімнаті була вузька шафа: вона мала лиш одні дверцята мого зросту. Деревина, що постійно всихала на сонці, полущилася на тріщини й уламки. Та Жанаїр, схоже, взагалі не зачиняла вікно? Вона насолоджувалася краєвидом, що відкривався з «пентхауса», навіть більше за мене.

Кімната настільки разюче відрізнялася від решти квартири, що це було немов вийти з мого власного дому і постукати до іншого. Кімната була протилежністю тому, що я створила в своєму будинку, протилежністю витонченій красі, що зародилася в ньому завдяки моєму таланту порядкувати і таланту жити, протилежністю моїй безтурботній іронії, солодкій і неупередженій: це було нехтування моїми лапкáми, лапками, що робили із мене цитату мене самої. Кімната була портретом порожнього шлунка.

І там нічого не було зроблено мною. В решту будинку сонце проникало ззовні, м’який промінь за м’яким променем, бавлячись посеред поєднання легких і важких штор. Проте тут, здавалося, сонце не проникало ззовні досередини: немов це місце належало сонцю, закріпленому й нерухомому у непохитності свого світла, немов навіть уночі кімната не стуляла очей. Усе тут було пошматованими нервами, кінцівки яких усохли і перетворились на дроти. Я налаштувалася на прибирання брудних речей, однак така порожнеча мене збентежила.

У цей момент я зауважила свою роздратованість. Кімната завдавала мені фізичного дискомфорту, ніби в повітрі застиг звук руху сухого вугілля на сухому вапні. Нечутний шум кімнати був схожий на голку, що рухається платівкою, коли припиняється музика. Невиразне шипіння було матерією, що утворювала цю тишу. Поєднання вугілля і цвяхів, вугілля і цвяхи, тихий, стриманий гнів на ту жінку, що була уособленням тиші, ніби уособленням громадянки іншої країни, африканської королеви. І вона поселилася в моєму домі, іноземка, байдужий ворог.

Я запитувала себе, чи дійсно Жанаїр мене ненавиділа, або насправді це була я, що, навіть не помічаючи, ненавиділа її. Так само, як і тепер я з роздратуванням виявила, що кімната не просто дратує мене: я ненавиджу її, ту кабінку, в якій були самі лише поверхні; її нутрощі обгоріли. Я оглядала все навколо з огидою і відчаєм.

Доки не примусила себе отямитися й зробити зусилля: все це треба було змінити просто сьогодні.

Перше, що я зробила б — це викинула б кілька речей звідси в коридор. А потім я б залила порожню кімнату водою, відро за відром, щоб сухе повітря увібрало її в себе, і, врешті, я б змивала пил, доки в цій пустелі не з’явиться волога, руйнуючи мінарет, що височів над небокраєм дахів. Тоді я б залила водою шафу, щоб вона захлинулася і потонула в ній до самого рота — тоді я нарешті побачила б, як гниє дерево. Незрозуміла лють, що зійшла на мене вкрай природно, охопила мене: я прагнула там щось убити.

А тоді, тоді я накрила б цей сухий солом’яний матрац м’яким, випраним, холодним простирадлом з моїми власними ініціалами на ньому, замість того, що його Жанаїр, мабуть, кинула у прання.

Проте насамперед я б зіскребла ту зернисту сухість деревного вугілля, затираючи собаку лезом ножа, витираючи оголену долоню чоловіка, знищуючи замалу для тіла голову тієї голої жінки. А потім я б лила ще і ще воду, щоб вона стікала струмками по затертій стіні.

Ніби вже тримаючи фотографію кімнати після того, як я перетворила б її на свою і на себе, я зітхнула з полегшенням.

Потім я увійшла.

Як би це пояснити, крім того, що відбувалося щось, чого я не розуміла. Чого насправді хотіла та жінка, що була мною? Що відбувалося з Г. Х. на шкірі валіз?

Нічого, нічого, просто мої нерви тепер були натягнуті — мої нерви, що до того були у спокої, або принаймні приведені до пуття? Чи моє мовчання справді було мовчанням, чи гучним голосом, який замовк?

Як тобі пояснити: раптом увесь той світ, що був мною, почав здригатися від втоми, я вже не витримувала нести на плечах — що? — і піддалася напрузі, яка завжди була в мені, хоч я й не знала. Я також ще не знала, та то були вже перші ознаки обвалу підземних вапнякових печер, що руйнувались під вагою нашарувань археологічних шарів, і вага першого обвалу змусила кутики мого рота опуститися, а руки — впасти. Що відбувалося зі мною? Мені не вдасться це осягнути, та має бути хтось, кому вдасться. І саме всередині себе я маю створити того, хто зрозуміє.

Річ у тому, що, вже коли я увійшла до кімнати, мені все ще здавалося, наче й нікуди не входила. Вже перебуваючи всередині, я немов досі була десь назовні. Наче вона була недостатньо простора, щоб умістити мене, і полишила шматки мене в коридорі, в найбільшому відторгненні, що я колись відчувала: я не поміщалася.

Водночас, дивлячись на низьке небо побіленої стелі, я відчувала, що задихалася через ув’язнення й обмеження. Я вже відчувала, що скучила за домом. Я змусила себе згадати, що ця кімната також належала мені і була частиною мого будинку: адже я не виходила з нього, не піднімалася і не спускалася, а просто увійшла до кімнати. Хіба що існував спосіб провалитися у прірву горизонтально, ніби будівля дещо випнулася, і мною жбурляло, доки я не досягла крайньої точки, ковзаючи, від дверей до дверей.

Збентежена павутинням порожнеч усередині, я знову забула про графік прибирання, що його собі придумала, і не знала тепер напевне, з чого почати. У кімнаті не було точки, яку можна було б назвати її початком, і так само не було точки, яку можна було б назвати кінцем. Її одноманітність робила її безкрайньою.

Я оглянула шафу, підняла очі до щілини в стелі, намагаючись отримати хоч якусь владу над цією величезною порожнечею. Сміливіше, хоча без жодної інтимності, я провела пальцями по гусячій шкірі матраца.

Я оживилася від ідеї: цю шафу, після того, як її добряче оросити водою, коли її волокна набрякнуть, я могла б навощити, щоб надати трохи блиску, а також змастила б її воском ізсередини, адже там, мабуть, усе ще більше всохло.