Я бачила, що то все виражало: нічого воно не виражало. І я уважно вбирала те ніщо, вбирала його тим, що було в глибині моїх очей на фотографіях; лише тепер розумію, що постійно ловила той приглушений сигнал. Я вдивлялася вглиб простору. Усе це було бездушним багатством, що нагадувало багатство самої природи: тут теж можна було вивчати уран і звідси також текла нафта.

Я бачила те, що могла відчути лише згодом: тобто лише згодом відчула глибоку відсутність сенсу. Лише згодом я зрозуміла: те, що здається відсутністю сенсу — це і є сенс. Кожна мить «відсутності сенсу» — це саме та лякаюча впевненість у тому, що там є сенс і що я не тільки не можу його осягнути, але й не хочу, бо не маю гарантій. Відсутність сенсу вразила б мене тільки потім. Чи завжди усвідомлення безглуздості було моїм способом заперечення відчуття сенсу? Поза моєю участю.

Те, що я бачила в цьому жахливому механічному інтер’єрі, який був внутрішньою частиною моєї будівлі, те, що я бачила, було змайстрованими речами, напрочуд прикладними і для практичної мети.

Але щось від загальної, жахливої природи — що пізніше я відчую на собі — щось від фатальної природи фатально відтвориться в руках сотні практичних робітників, які працювали над водопровідними та каналізаційними трубами, не знаючи, що вони зводили ці єгипетські руїни, на які я тепер дивилася очима з моїх пляжних фотографій. Лише пізніше я дізналася, що бачила; лише пізніше, побачивши таємницю, я впізнала її й зрозуміла, що вже бачила її раніше.

Я кинула запалену цигарку донизу і відступила, безсоромно сподіваючись, що жоден із сусідів не запідозрить мене у цьому вчинку, бо робити таке заборонив консьєрж.

Потім я обережно висунула голову і подивилася: я не могла навіть здогадатися, куди впала цигарка. Безодня мовчки поглинула її. Чи я думала в той момент? Принаймні, я думала ні про що. Або, може, про випадок, в якому сусід бачив, як я робила той заборонений жест, що зовсім не пасував культурній особі, якою мене уявляли, і це змусило мене посміхнутися.

Потім я попрямувала у темний коридор, що вів до покоїв прислуги.

Потім я попрямувала у темний коридор, що вів до покоїв прислуги.

У коридорі в кінці квартири поглядали одне на одне двоє невиразних дверей: службовий вихід і кімната покоївки. Нетрі мого дому. Я прочинила двері до купи газет і темного нагромадження мотлоху і бруду.

Втім, коли я відчинила двері, мої очі примружилися від реверберації і фізичного задоволення.

Бо очікувала, що там темінь, яка збиває з пантелику, натомість кімната являла собою чотирикутник білого світла: мої очі примружились, захищаючись.

Близько шести місяців — стільки часу зі мною жила покоївка — моя нога не ступала туди, і мій подив спричинило те, що я зайшла в абсолютно чисту кімнату.

Я очікувала побачити темряву, підготувалася до того, щоб навстіж відкрити вікно і впустити до затхлої темряви свіже повітря. Чого я не очікувала, то це того, що покоївка, нічого мені не сказавши, привела кімнату до ладу на свій розсуд, і зі зухвалістю господині, позбавила її функції сховища.

Я тепер споглядала з порога кімнату, де панував спокійний порожній порядок. Покоївка без попередження створила в моєму прохолодному, затишному і вологому будинку суху порожнечу. Тепер це була чистісінька і світла кімната, немов одна з тих, які можна вгледіти в божевільні, звідки прибирають небезпечні предмети.

Тепер тут через порожнечу зосереджувалися реверберація плит, цементних терас, розпрямлених антен усіх сусідніх будинків і відблиски тисячі вікон сусідніх будівель. Кімната, здавалося, розміщена на цілий рівень вище за саму квартиру.

Як мінарет. Таким було моє перше враження: мінарет, що пливе над безмежністю простору. Тієї миті це враження викликало в мені лише фізичний дискомфорт.

Кімната не була правильним чотирикутником: два її кути були трохи ширшими. І хоча так насправді і є, мені вона видалася такою, немов мій зір спотворює її. Вона мала вигляд зображеного на папері чотирикутника: такого, яким я його й уявляла — вже деформованим через його лінії перспективи. Усталення похибки зору, наочність оптичної ілюзії. Не зовсім правильні кути наводили на думку про крихкість його основи, ніби мінарет не був вбудований у квартиру або будинок.

З порога я бачила, як застигле сонячне проміння розрізало посередині чорну тінь стелі і третину підлоги чіткою лінією. Після цих шести місяців постійне сонце оптично викривило соснову шафу та оголило побілені стіни, ще більше їх відбіливши.

І саме на одній зі стін, здивовано відступивши, я побачила несподіваний мурал.

На побіленій стіні біля дверей — тому я досі його не помічала — майже в натуральну величину вугіллям були окреслені постаті оголеного чоловіка, оголеної жінки і собаки, навіть голішої, ніж собаки зазвичай. На тілах не було зображень того, що відкриває оголеність, оголеність проявлялася лише у відсутності будь-якого покриття: це були контури порожньої оголеності. Лінії були грубі, наведені відламаним кінцем деревного вугілля. На деяких ділянках лінії подвоювалися, перетворюючи одну риску на тремтливий контур іншої. Сухе тремтіння сухого вугілля.

Жорсткість ліній підкреслювала гігантські і приголомшливі фігури на стіні, що здавалися трьома роботами. Навіть собака мав вираз сором’язливого божевілля того, чиї рухи не відбуваються з власної волі. Незграбність надто сильного натиску лінії зробила із собаки тверду, скам’янілу річ, занурену більшою мірою в себе, ніж у стіну.

Коли перше збентеження від виявлення прихованого у власному будинку муралу минуло, я уважніше, цього разу із веселим подивом, придивилася до трьох самотніх фігур на стіні. Спрощено промальовані ноги не сягали лінії підлоги, маленькі голови не сягали лінії стелі, і це, разом із дурнуватою твердістю ліній, надавало трьом самотнім фігурам вигляду мумій. Вони виникали, ніби поступово просочувалися із внутрішньої сторони стіни, повільно виринали знизу, аж поки не виступили краплями на поверхні грубого вапна.

Жодна фігура не поєднувалася з іншою, і ці троє не утворювали групу: кожна фігура дивилася просто перед собою, ніби ніколи не озиралася, ніколи не бачила інших і не знала про їх існування поряд.

Я збентежено усміхнулася, намагалася усміхнутися: адже кожна фігура там, на стіні, стояла так само, як я, що застигла у дверях кімнати. Малюнок не був прикрашанням: то було послання.

Згадка про покоївку, що пішла, нахлинула на мене. Я намагалася пригадати її обличчя, та з подивом зрозуміла, що не можу — вона настільки витіснила мене з мого дому, ніби зачинивши переді мною двері і залишивши осторонь від власного житла. Згадка про її обличчя вислизала від мене, мабуть, це була тимчасова прогалина.

А от її ім’я — звісно, звісно, я нарешті згадала: ­Жанаїр. І, дивлячись на ієратичний малюнок, я раптом зрозуміла, що Жанаїр ненавиділа мене. Я дивилася на фігури чоловіка і жінки, які тримали долоні своїх енергійних рук безборонно відкритими й які тепер видавалися мені залишеними Жанаїр як грубе повідомлення в момент, коли я прочиню двері.

Моя ніяковість була дещо кумедною: просто раніше мені не спадало на думку, що в мовчанні Жанаїр міг бути докір моєму життю, яке вона про себе могла називати чимось на кшталт «так живуть люди»? Що вона думала про мене?

Я подивилася на мурал, на якому, певно, було моє зображення... Я, Чоловік. А щодо собаки — це був епітет, який вона знайшла для мене? Протягом багатьох років мене судили лише мої ровесники і моє власне оточення, яке, у підсумку, було обране мною і для мене. Жанаїр була першою людиною, що прийшла дійсно іззовні, чиї погляди я саме тепер усвідомила.

Раптом, цього разу дійсно зніяковіло, я нарешті дозволила собі відчути, що через власне нехтування і незацікавленість протягом шести місяців я не давала проникнути в себе — мовчазній ненависті цієї жінки. Мене здивувало те, що це була певним чином вивільнена ненависть, найгірша ненависть: байдужість. Не така ненависть, що робила мене особливою, а радше відсутність милосердя. Ні, навіть не ненависть.