Квартира є моїм віддзеркаленням. Вона розміщена на горішньому поверсі, що вважається елегантним. Люди з мого оточення надають перевагу проживанню у так званому «пентхаусі». Це більше ніж елегантно. Це справжнє задоволення: звідти ти пануєш над містом. Коли ця елегантність стане вульгарною, я, навіть не знаючи навіщо, вдамся до іншої елегантності? Можливо. У квартирі, як і в мені, панують сутінки і вологе світло, тут нема разючості: одна кімната підводить до іншої. З їдальні я могла побачити суміш тіней перед вітальнею. Усе тут є витонченою, іронічною та дотепною копією життя, якого ніколи ніде не було: мій дім — це суто художній твір.
Насправді ж усе тут нагадує про життя, якого я б не потребувала, якби воно було справжнім. Тоді до чого це все? Дійсно, я б цього не зрозуміла, проте мені подобається копія, і я її розумію. Копія завжди красива. Навколомистецьке і мистецьке середовище, в якому живу, мало б, однак, змусити мене зневажати копії: проте, здається, я завжди віддавала перевагу пародії, вона мене влаштовувала. Відслідковування життя, напевно, давало мені — чи й досі дає? наскільки порушилася гармонія мого минулого? — відслідковування життя, напевно, давало мені впевненість саме в тому, що це життя не було моїм: воно не було моєю відповідальністю.
Легке й тотальне задоволення — яке, здається, було тією тінню, де я живу чи жила — могло з’явитися від того, що світ ніколи не був мною і не належав мені: я могла насолоджуватися ним. Так само, як і чоловіків я не привласнювала, завдяки чому могла захоплюватися ними і щиро любити їх, як люблять без егоїзму, як люблять ідею. Оскільки вони не були моїми, я ніколи не мучила їх.
Як люблять ідею. Підступна елегантність мого дому спричинена тим, що тут усе в лапках. Якщо говорити чесно про справжню власницю, я цитую світ, цитувала його, оскільки ні він, ні я мені не належали. Чи краса, своєрідна краса, була моєю метою так само, як і для решти світу? Я жила в красі?
Щодо мене, без правди і без брехні, — як у той момент, коли вчора зранку сиділа за сніданком — щодо мене, то я завжди тримала одні лапки ліворуч і ще одні праворуч від себе. Якось «ніби це була не я» було ширше за те, ніж якби була — неіснуюче життя охопило всю мене і зачарувало, немов винахід. Лише на фотографії також виявилося дещо, недосяжне для мене: коли проявили негатив, через цей знімок виявили також мою ектоплазму. Чи є фотографія потретом занепаду, браку, відсутності?
Хоча сама я весь час була не просто чистою і правильною, я була красивою копією. Втім, мабуть, це і робить мене щедрою і красивою. Досвідченому чоловікові достатньо одного погляду, щоб оцінити щедрість і привабливість жінки, зрозуміти, що вона не завдає клопоту, що не гризе чоловіка: жінка, яка усміхається і сміється. Я поважаю задоволення інших, і своє власне задоволення я споживаю делікатно, нудьга насичує і делікатно з’їдає мене, солодка нудьга медового місяця.
Це моє зображення в лапках мене задовольняло, і не лише поверхнево. Я була образом того, ким я не була, й образ мого «небуття» наповнював усю мене: один із найсильніших способів бути — це бути запереченням. Оскільки я не знала як це, «не бути» стало моїм найбільшим наближенням до істини: принаймні, у мене була зворотна сторона: принаймні, у мене було «не», у мене була власна протилежність. Я не знала, що для мене добре, тож із певним передчасним завзяттям проживала те, що було для мене погано.
Таким чином, живучи власне «погано», переживала іншу сторону того, чого я навіть не могла б наважитись хотіти або спробувати. Так само, як і ті, хто на власний ризик веде «розпусне» любовне життя й принаймні має протилежне тому, чого не знає, не може і не хоче: життя черниці. Лише тепер розумію, що у мене вже все було, хоча й навпаки: я присвятила себе кожнісінькій деталі «не». Не втілюючись у деталях, я довела собі що... що я існую.
Такий спосіб «небуття» був набагато приємнішим, набагато чистішим: бо, без зайвої іронії, я жінка духу. І духовного тіла. Я сиділа за столиком, загорнувшись у свій білий халат, зі своїм чистим, гарної форми обличчям і звичайним тілом. Я випромінювала той особливий різновид доброти, що з’являється від потурання власним задоволенням і задоволенням інших. Я делікатно споживала своє і делікатно витирала губи серветкою. Ця Г. Х. на шкірі валіз, а це була я; виходить, це я? Ні. Відтепер я розраховую на те, що найважче, із чим доведеться мати справу моєму марнославству — це моє власне судження про себе: я матиму повноцінний вигляд людини, що зазнала невдачі, і тільки я знатиму, чи потрібна була ця невдача.
І тільки я знатиму, чи потрібна була ця невдача.
Врешті я, ця жінка, підвелася з-за журнального столика. Відсутність покоївки того дня дала мені змогу присвятити себе тому різновиду роботи, якого я прагнула: прибиранню. Мені завжди подобалося наводити лад. Мабуть, це було моїм єдиним справжнім покликанням. Впорядковуючи речі, я творю і розмірковую водночас. Проте завдяки розумно вкладеним коштам, я поступово нажила достатньо грошей, що стало на заваді цьому моєму покликанню: якби через статок і культурний чинник я не належала до того класу, до якого належу, то отримала б роботу покоївки в будинку багатіїв, де є потреба у впорядкуванні великої кількості речей. Впорядковування — це дослідження найкращої форми. Якби я була покоївкою, то б навіть не потребувала аматорських занять скульптурою: якщо власними руками я могла великою мірою впорядковувати. Впорядковувати форму?
Вічно заборонене задоволення від облаштування будинку наростало в мені такою мірою, що, навіть сидячи за столом, я вже починала отримувати задоволення від самого планування. Я окинула поглядом квартиру: із чого почати?
А також для того, щоб потім, о сьомій годині, наче сьомого дня, я була б вільна для того, щоб відпочити і провести решту дня у спокої. Майже безрадісному спокої, що дало б мені непогану рівновагу: завдяки годинам, проведеним за скульптурою, я навчилася майже безрадісному спокою. Минулого тижня я забагато розважалася, забагато ходила на вечірки і мала забагато всього, чого хотіла, і тепер воліла провести день саме так, на що він і мав перетворитися: тягучий, хороший і порожній. Я б розтягнула його настільки, наскільки можливо.
Напевно, я почала би прибирання з кінця квартири: кімната покоївки мала бути неприбрана, виконуючи одразу подвійну функцію спальні і сховища для ганчір’я, старих валіз, газет, пакувального паперу та непотрібних мотузок. Я би прибрала її й підготувала для нової покоївки. Потім, із того кінця квартири, я б повільно «підіймалася» горизонтально в протилежний кінець, до вітальні, де — немов я сама була кінцевою точкою прибирання і ранку — я б читала газету, відпочиваючи на дивані, і, певно, заснула б. Якби не задзвонив телефон.
Поміркувавши над цим ретельно, я вирішила зняти слухавку з гачка, щоб мене уже ніхто не потурбував.
Як мені тепер пояснити, що вже тоді я почала бачити щось, що виявилося очевидним аж потім? Сама того не знаючи, я тоді була у передпокої кімнати. Я вже починала бачити, та ще не знала; я бачила від самого народження і не знала, не знала.
Дай мені свою таємничу руку, тому що життя болить мені, і я не знаю, як говорити далі — реальність занадто крихка, лише реальність крихка, а моя нереальність і моя уява міцніші.
Вирішивши навести лад у кімнаті покоївки, я перетнула кухню, що веде до покоїв прислуги. В кінці цього простору — передпокій, де розташована кімната. Однак перед тим, як увійти, я прихилилася до стіни, щоб докурити сигарету.
Я подивилася вниз: внизу тринадцять поверхів. Я не знала, що все це вже було частиною того, що мало статися. Тисячу разів до того, ймовірно, починалися якісь порухи, та потім вони губилися. Цього разу все завершиться, а я цього не передбачала.
Я оглянула інтер’єр, углиб квартир, відносно яких моя квартира також здавалася заглибленням. Зовні моя будівля була білою, гладкою як мармур, поверхнею. Та у внутрішній частині панував скошений безлад із рам, вікон, тросів, почорнілих від дощу, вікон, що шкірилися до вікон, ротів, що заглядали до ротів. Своєю випуклістю моя будівля нагадувала завод. Мініатюра величної панорами ущелин і каньйонів: видихаючи дим звідти, немов з вершини гори, я споглядала краєвид, мабуть, із таким само безвиразним обличчям, як і на моїх фотографіях.
