Г. Х., мушу сказати, прожила немало, з нею сталося багато подій. Можливо, я надто поспішала прожити все, що мала, щоб мені вистачило часу... жити без подій? жити. Я рано виконала зобов’язання своїх почуттів, я рано й раптово пізнала болі і радощі, щоб швидко звільнитися від принаймні моєї людської долі? і звільнити себе для пошуків своєї трагедії.

Десь була моя трагедія. Де була моя справжня доля? та, що не всього-на-всього сюжет мого життя. Трагедія — найвеличніша з пригод — ніколи не станеться зі мною. Все, що я знала — це моя особиста доля. І все, чого я прагнула.

Я поширюю навколо спокій, який з’являється певною мірою від усвідомлення того, що означає бути Г. Х., принаймні на валізах. Також я набула досвіду для свого так званого внутрішнього життя без зайвих міркувань: ставлюся до себе так, як ставляться до мене інші, я така, якою мене бачать інші. Коли я була сама, не скочувалася донизу, а ставала лише на одну позначку меншою за ту, якою була з іншими, і це завжди було моєю здоровою природністю. І в тому особлива краса. Отже, безодню можна було побачити тільки в моїх портретах? безодня.

Безодня ніщоти. Лише це велике і порожнє ніщо: безодня.

Я поводжуся так, як ті, про кого кажуть «вона знайшла себе». Заняття скульптурою протягом невизначеного часу з перервами також дарували мені минуле і сьогодення, що давало змогу іншим «вмістити» мене: про мене говорять як про ту, хто створює скульптури, які можна було б вважати непоганими, якби в них не було стільки аматорства. Такий суспільний статус має велике значення для жінки, тож для себе і для інших я перебуваю посередині — поміж чоловіками і жінками, в соціальному контексті. Що дає мені змогу набагато вільніше відчути себе жінкою, бо й сама я не надто переймалася тим, як нею бути.

Що стосується мого так званого інтимного життя, то, можливо, це також спорадичні заняття скульптурою надали йому легкого відтінку передкульмінації: можливо, через ту особливу увагу, яку привертає навіть бездарне мистецтво. Або через те, що у мене був досвід терпляче виснажувати матеріал, доки він поступово не перетворювався на іманентну скульптуру; або тому, що такою була (знову ж таки, через скульптуру) вимушена об’єктивна реальність мати справу з тим, що вже не було мною.

Усе це надало мені легкого відтінку передкульмінації людини, яка знає: якщо прислухатися уважно до об’єктів, то вони певною мірою стануть її частиною, та водночас залишаться тим, чим були. Можливо, саме цю тінь передкульмінації я бачила на усміхненому обличчі привида, чиїм словом є безвиразне мовчання, всі портрети всіх людей — це портрети Мони Лізи.

І це все, що я можу сказати про себе? Що я «щира»? Так, відносно. Я не брешу, щоб створювати неправдиві істини. Але занадто часто використовую істину як привід. Привід, щоб збрехати? Я могла б розповідати собі речі, що лестили б мені, а також додати розповідь про обмеженість. Та треба бути обережною, щоб не сплутати вади з істиною. Я боюся того, до чого мене може привести щирість: моєї так званої шляхетності, яку я оминаю, мого так званого паскудства, яке теж оминаю. Що щирішою я була, то більше мені хотілося лестити собі якиюсь випадковою шляхетністю, а особливо — випадковим паскудством. Єдине, до чого щирість не спонукає мене — це вихвалятися своєю дріб’язковістю. Це я оминаю також, і не лише через те, що не прощаю собі чогось, я пробачала собі все, значне і вагоме. Дріб’язковість я теж оминаю, тому що для мене сповідь, навіть болісна, часто прирівнюється до марнославства.

Не те щоб я хотіла очиститися від марнославства, але мені потрібно, щоб не було поля для маневру. Аби я розвивалася. Чи уникати марнославства — це найгірші лестощі самій собі? Ні, думаю, мені потрібно дивитися, не переймаючись, якого кольору в мене очі, мені потрібно відсторонитися від себе самої, аби бачити.

І це все, ким я була? Коли я відчиняю двері несподіваному гостеві, я бачу в обличчі людини, що дивиться на мене, те, що вона угледіла в мені м’яку передкульмінацію. Те, що вони вбирають з мене, потім вертається до мене ж й утворює атмосферу того, ім’я чому — я. Можливо, передкульмінація досі була моїм існуванням. Інше — невідоме і безіменне — моє існування, що було ледь глибоким, воно, мабуть, давало мені впевненість людини, яка завжди тримає чайник на кухні на слабкому вогні: хай там що б сталося, у мене завжди буде кип’яток під рукою.

Проте вода так і не закипає. Мені ніколи не хотілося вдаватися до насильства, я просто нагрівала воду так, щоб вона ніколи не закипала і не проливалася. Ні, я не знала насильства. Я народилася без призначення, моя природа нічого не вимагала від мене, і рука моя завжди лишалася достатньо легкою, щоб не нав’язувати мені не ту роль. Я не нав’язувала собі роль, я організовувала себе, аби бути зрозумілою для себе самої, й не змогла б змиритися з тим, що не знайшла свого імені в каталозі. Якщо у мене і було питання, то воно звучало не як «хто я є?», а натомість «серед кого я є?» Моє коло замкнулося: те, чим я жила тепер, вже мало передумови, щоб у підсумку я могла себе зрозуміти. За моїм життям наглядало око. Я, мабуть, називала це око «правдою», іноді «мораллю», іноді «людським законом», іноді «Богом», іноді собою. Я переважно проводила своє життя у задзеркаллі. Я втратила своє походження вже через дві хвилини після народження.

За крок від кульмінації, за крок до перевороту, за крок до того, що називається коханням. За крок до того, що було моїм життям — що я не перетворювала на життя через якийсь сильний магніт, що відштовхує; а також через бажання порядку. В житті безлад є ознакою поганого смаку. І навіть я не знала, чи хотіла би перетворити цей латентний крок на реальний. Заради насолоди гармонійним порядком, заради жадібного і завжди далекосяжного бажання втримати та не проґавити — мені не потрібні були ні кульмінація, ні переворот, а тим паче той стан, що передує закоханості, що настільки щасливіший за саме кохання. Чи мені достатньо було вже обіцянки? Мені достатньо було однієї лиш обіцянки.

Хтозна, можливо, таке ставлення чи його відсутність також зумовлені тим, що я ніколи не мала ні чоловіка, ні дітей, не потребувала, як-то кажуть, нести чи розривати кайдани: я постійно була вільною. В цьому мені також допомогла моя легка натура: я їм, п’ю і сплю з легкістю. А також, звісно, своєю свободою я завдячую фінансовій незалежності.

Гадаю, що отримала навичку думати лише в процесі роботи над скульптурою, бо я навчилася думати лише руками в момент, коли працювала ними. Також від непостійних занять скульптурою я набула звички отримувати задоволення, до якого і так була схильна від природи: мої очі так майстерно вправлялися із формою речей, що я пізнавала щоразу більше задоволення, і врешті до цього призвичаїлася. Навіть не належачи собі повною мірою, я вже могла вправлятися будь із чим: ось як учора, біля столика, коли для того, щоб зліпити круглі кульки хліба, все, що мені було потрібно — це пучки моїх пальців і мʼякуш хліба. Щоб мати те, що я мала, мені не потрібні були ні страждання, ні талант. Те, що я мала, не було здобутком, це було даром.

А що стосується чоловіків і жінок, то ким була я? Я завжди з трепетом захоплювалася чоловічими звичками і здібностями, і я також отримувала задоволення бути жіночною навіть без зайвої потреби, жіночність також була мені дарована. Я мала легкість дару, та не мала благоговіння до покликання, так?

Я зупинилася біля столу, мала вдосталь часу, тож роззиралася довкола, поки мої пальці перебирали кульки хліба. Світ був місцем, що слугувало мені для життя: у світі я могла приліпити одну маленьку кульку хліба до іншої, достатньо було просто помістити їх поряд і потім стиснути, навіть не докладаючи зусиль, настільки, щоб одна поверхня з’єдналася з іншою, і, таким чином, я із задоволенням будувала цікаву піраміду, яка була мені до вподоби: прямокутний трикутник із круглих форм, одна форма, що створена із протижежних їй форм. Якщо це мало для мене сенс, м’якуші хліба і мої пальці, напевне, це розуміли.