У цей момент тарган почав вилазити назовні.

У цей момент тарган почав вилазити назовні.

Спочатку — сигнальне тремтіння антен.

Потім за тими сухими пасмами почало неохоче пролазити тіло. Поки майже все воно не вийшло з отвору шафи.

Він був коричневий, нерішучий, наче переносив у собі непомірну вагу. Тепер його було майже всього видно.

Я раптом заплющила очі. Ховаючи очі, я приховувала від таргана хитромудру ідею, що мене охопила — моє серце билося майже як від радості. Бо раптом відчула, що маю ресурси, я ніколи раніше не використовувала свої ресурси — і тепер уся прихована сила нарешті пульсувала в мені, і мною опанувала велич: велич мужності, ніби сам страх нарешті перетворився на мужність. За кілька хвилин до цього я поверхнево подумала, що мої почуття складалися лише з огиди й обурення, та тепер усвідомила, хоч ніколи цього не знала: сталося таке, що я відчула величезний страх, набагато більший за мене саму.

Величезний страх охопив мене. Зазирнувши всередину себе, немов сліпий, що покладається на власну увагу, я вперше відчула, як мною керують інстинкти. І я здригнулася від надзвичайної радості, ніби нарешті звернула увагу на велич руйнівного інстинкту, абсолютного і нескінченно солодкого — наче я нарешті відчула всередині себе цю велич, що була більшою за мене. Я вперше відчула, як сп’яніла від ненависті, такої ясної, ніби фонтан, сп’яніла від бажання, виправданого або ні, — убити.

Усе життя насторожі — я не воювала п’ятнадцять століть, я не убивала п’ятнадцять століть, я не помирала п’ятнадцять століть — ціле життя загнаної в кут уваги тепер згуртувалося в мені і залунало, як німий дзвін, чиїх вібрацій я не мала потреби чути, адже впізнала їх. Ніби вперше в житті я відчувала себе врівень з Природою.

Ненависть охопила мене, і, оскільки вона була такою, що я цілком могла контролювати себе, вона стала абсолютною могутністю. Доти я ніколи не була володаркою над власними силами — силами, яких я не розуміла і не хотіла розуміти, проте життя в мені втримало їх, щоб одного дня ця незнана, щаслива і несвідома матерія врешті розквітла: я! я, хай що б це означало.

Без найменшого сорому, зворушена тим, як скорилася злу, без найменшого сорому, зворушена, вдячна, я вперше була тим невідомим, яким була — проте незнання себе вже не могло стати мені на заваді, правда вже перейшла усі межі: я підняла руку, немов у знак клятви, та одним махом закрила двері об напіввилізле тіло таргана...

— — — — — — — — — — — — — — — — — — — — — —

При цьому я заплющила очі. І так і застигла, тремтячи. Що я зробила?

Чи знала я тоді, що моє запитання було не про те, що ж я зробила з тарганом, а натомість — що я зробила із собою?

У ті миті, із заплющеними очима, я прийшла до самоусвідомлення, як приходять до усвідомлення смаку: я вся була на смак, як сталь і падуб, я вся була терпка, немов метал на язиці, як подрібнена зелена рослина, мій смак заповнив мій рот. Що я зробила із собою? Моє серце билося, у скронях пульсувало, я зробила це із собою: я убила. Я убила! Але звідки ця радість і, крім того, це життєдайне прийняття радості? Отож, скільки часу я готувалася до того, щоб убити?

Ні, йшлося не про те. Питання було: що я вбила?

Ця спокійна жінка, якою я завжди була, чи вона, бува, не збожеволіла від задоволення? Із досі ще заплющеними очима я тремтіла від радості. Вбивство — це було набагато більше за мене, це було за величиною, як ця безкінечна кімната. І нарешті з глибин її сухих пісків проступала волога, нарешті, нарешті, ніби я розкопувала її міцними і жадібними пальцями, поки не знайшла в собі воду, щоб пити, джерело життя, що було джерелом смерті. Я повільно розплющила очі: тепер у солодкому, вдячному, зніченому відчутті, у соромʼязливості тріумфу.

З остаточно заводненого світу, звідки я народжувалася, я розплющила очі — і знову виявила яскраве, сліпуче, відкрите світло, і тепер побачила зачинені двері шафи.

І я побачила половину тіла таргана, що визирало з дверей.

Випинаючись уперед, зведена увись каріатида.

Але жива каріатида.

Я вагалася, просто дивилася у німому подиві. Поступово я зрозуміла, що сталося: я недостатньо сильно штовхнула двері. Я напевне затисла таргана, що він не міг рухатися. Але лишився живий.

Живий, і він дивився на мене. Я швидко відвела очі через сильну відразу.

Отож, лишалося завдати остаточного удару. Ще одного удару? Я не дивилася на нього, але повторювала собі, що потрібен був ще один удар — повторювала повільно, немов кожне повторення мало на меті дати команду ударам мого серця, ударам, які були занадто всюдисущі, немов біль, від якого я не відчувала страждань.

Поки нарешті розчувши себе, нарешті маючи змогу виконувати власну волю, я високо підняла руку, немов усе моє тіло мало обвалитися на двері шафи разом із помахом моєї руки.

Але раптом я побачила писок таргана.

Він був переді мною, нарівні з моєю головою й очима. На мить я застигла з рукою, зведеною в повітря. Тоді поступово опустила її.

За мить до того, можливо, я була не в змозі побачити вираз на мордочці таргана.

Але бач, було запізно, на якусь частку секунди: я побачила. Моя рука, яка щойно опустилася, коли я зупинила її, аби не ударити, тепер знову повільно піднялася до живота: хоч я і не зрушила з місця, мій живіт втягнувся назад у тіло. У роті пересохло, я провела сухим язиком по шорстких губах.

То був безформний писок. Вуса стирчали, як антени, по обидва боки рота. Коричневий рот був добре розвинений. Тонкі довгі вуса рухалися повільно і беззвучно. Його гранчасті чорні очі дивилися навколо. Це був тарган, давній, немов скам’яніла риба. Це був тарган, давній, немов саламандра, немов химери, грифони і левіафани. Прадавній, мов легенда. Я подивилася на рот: це був справжній рот.

Я раніше ніколи не бачила рота таргана. Насправді я таки ніколи ще не бачила таргана. Мене лише відштовхувало його прадавнє, вічне існування... але я ніколи не опинялася віч-на-віч із тарганом, навіть подумки.

І ось я виявила, що, незважаючи на його компактний розмір, він складався із великої кількості коричневих лусочок, тонких, немов у цибулини, немов кожну можна було підчепити нігтем, та все ж під нею будуть ще і ще. Можливо, ті лусочки були крильцями, але тоді він, мабуть, мав велику кількість тонких нашарувань крилець, що врешті були затиснуті у це компактне тільце.

Він був рудуватий. І весь вкритий війками. Війки могли бути численними лапками. Його антени тепер перебували у стані спокою, немов сухий, запилений ворс.

У тарганів немає носа. Я подивилася на нього, на його рот і очі: він був схожий на мулатку на смертному одрі. Але очі були сяючі і чорні. Очі нареченої. Кожне око було схоже на таргана. Око з бахромою, темне, живе і запилене. І друге таке самісіньке. Два таргани, вбудовані у таргана, і кожне око відтворювало цілу істоту.

Кожне око відтворювало цілу істоту.

— Вибач, що перекладаю це на тебе, тримаючи тебе за руку, але я не хочу цього собі! Забирай ти цього таргана, я не хочу знати того, що побачила.

Так я і стояла, із роззявленим ротом, ображена, відступаючи — віч-на-віч із запиленою істотою, що дивилася на мене. Забирай те, що я побачила: адже те, що я побачила із таким болісним збентеженням, здивованим, невинним, те, що я бачила, було життям, яке дивилося на мене.

Як по-іншому назвати ту жахливу, сиру, первісну матерію і суху плазму, що була там, коли я стискалася всередині себе у пориві сухої нудоти, я століттями продовжувала падати у багнюку — це була багнюка, і навіть не суха багнюка, а досі вогка, жива, це була багнюка, в якій нестерпно повільно вовтузилося коріння моєї особистості.