І Він зрозуміє, що ця наша гнівна і вбивча жадібність — це насправді наш священний життєвий гнів, наша спроба насильства над собою, намагання з’їсти більше, ніж нам під силу, щоб штучно посилити голод — у потребі життя все законно, навіть штучне, а штучне — це іноді велика жертва, на яку доводиться йти, щоб отримати те, що потрібне для життя.

Та оскільки ми маленькі, і нам потрібно лише трохи, чому тоді нам мало? Тому що ми відчуваємо задоволення. Як сліпці, що намацують свій шлях, ми отримуємо велике задоволення від життя.

І якщо отримуємо, то це також тому, що ми тривожно передчуваємо, ніби Бог користується нами, ми тривожно відчуваємо, що нас використовують з інтенсивним і безперервним задоволенням — насправді наше спасіння поки полягає в тому, щоб принаймні бути використаними, не бути марними, нами інтенсивно послуговується Бог; саме для цього є тіло, душа і життя: для чийогось обміну й екстазу. Неспокійні, ми відчуваємо, що нас використовують, щомиті, — але це пробуджує у нас непогамовне бажання також використовувати.

І Він не лише дозволяє, а й потребує бути використаним, бути використаним — це спосіб бути зрозумілим. (В усіх релігіях Бог вимагає любові до себе). Щоб отримати, ми маємо всього-на-всього потребувати. Потреба — це завжди кульмінація, найвищий момент. Так само, як найзапаморочливіший екстаз між чоловіком і жінкою настає тоді, коли потреба така велична й неймовірна, що людина відчуває агонію і здивування: я не можу без тебе жити. Одкровення любові є одкровенням потреби — блаженні ті, хто вбогий духом, адже у них несамовите царство життя.

Якщо забрати надію, лишиться відзначити, яка я нужденна. І в цьому найбільша складність життя. А оскільки я припускала свою обмеженість, то, отже, тримала життя під рукою. Багато було таких, хто покинув усе, що мав, і вирушив на пошуки більшої скрути.

О, я втратила сором’язливість: Бог уже є. Нас уже проголосили, і моє власне неправильне життя проголосило мене правильною. Блаженство — це постійно отримувати задоволення від суті речей, цей процес складається із задоволення і взаємодії з тим, чого поступово потребуєш усе більше і більше. Уся моя лицемірна боротьба виникла через те, що я не хотіла усвідомити обітницю, яку можна здійснити: я не хотіла бачити реальності.

Тому що бути справжнім означає взяти на себе обітницю: взяти на себе невинність і повернути відчуття смаку, який ми ніколи не усвідомлювали: смак живого.

Смак живого.

Що означає майже відсутній смак. І це тому, що речі дуже делікатні. Ох, то спроби скуштувати гостію.

Ця річ така делікатна, що мене цікавить, чи стане вона колись видимою. Але усьому живому властива делікатність, рівноцінна тому, що для нашого тіла означає мати обличчя. Вона надає собі усвідомленості, як обличчя надає її тілу.

Ох, та я не знала, як окреслити свою «душу». Вона не нематеріальна, вона з найтоншого матеріалу. Вона є матерією, але чого я не можу зробити, то це окреслити її через осяжну величину.

О, любове моя, матерія дуже делікатна. Ми забагато топчемося по ній своїми людськими лапами, а то й почуттями. Лише делікатність невинності або делікатність втаємниченого — те, що допоможе пізнати її, майже позбавлену смаку. Колись мені до всього потрібна була приправа, та ось я оминула річ і скуштувала саму приправу.

Я не могла відчути смак картоплі, адже картопля — майже земна матерія; картопля настільки делікатна, що через те, що не вмію жити на рівні делікатності ледь земного смаку картоплі — я поклала поверх неї свою людську лапу і руйнувала її делікатність живої істоти. Адже жива матерія така невинна.

А як щодо моєї власної невинності? Вона болить мені. Бо я також знаю, що на суто людському рівні, невинність — це жорстокість, притаманна тарганові, властива процесу повільного помирання без болю; подолання болю — то найвища жорстокість. І я боюся цього, я надзвичайно моральна. Але тепер я знаю, що мені потрібна набагато більша сміливість: сміливість мати іншу мораль, настільки вільну, що я сама не розумію її й вона лякає мене.

— О, я не забула про тебе, найдавніший зі спогадів у моїй пам’яті. Я бачу тебе знову, як ти з’єднуєш електричні дроти, щоб полагодити розетку, з такою обережністю звіряючи позитивний і негативний полюси і так дбайливо ставлячись до речей.

Я не знала, що так багато навчилась від тебе. Чого я навчилась? Я навчилась спостерігати, як людина з’єднує електричні дроти. Я навчилася дивитися, як одного разу ти лагодив поламаний стілець. Твоя фізична енергія була твоєю найделікатнішою енергією.

— Ти був найстаршим з-поміж людей, яких я знала. Ти був монотонністю мого вічного кохання, а я цього не знала. Я сумувала за тобою так само, як нудьгую на свята. На що це було схоже? Це було, неначе вода, що стікає кам’яним фонтаном, і роки, розмежовані на гладкому камені, мох, напівпросякнутий потоком води, і хмара вгорі, і коханий чоловік, що відпочиває, і застигле кохання, було свято і тиша в польоті комарів. І таке досяжне теперішнє. І моя ще ледь знудьгована свобода, достаток, достаток тіла, яке не просить і не потребує.

Я не розуміла, як розпізнати, що то було ніжне кохання. Та мені воно здавалося нудним. Це дійсно була нудьга. Це був пошук із ким пограти, наче бажання заглибитися в повітря, увійти у глибший зв’язок з повітрям, повітрям, що не призначене для заглиблення, яке зрештою існує само собою.

Не знаю, я пам’ятаю, що це було свято. О, як же сильно тоді прагнула страждати: це відволікло б мене від того великого божественного вакууму, в якому я була з тобою. Я, богиня, що відпочиває; ти на Олімпі. Велика нудьга й позіхання від щастя? Віддаль за віддаллю і досі віддаль — достаток простору, який дарує свято. Те розгортання спокійної енергії я навіть не усвідомлювала. Той уже не спраглий поцілунок у відсторонене чоло коханого, що відпочиває, задумливий поцілунок уже коханого чоловіка. Це було національне свято. Підняті прапори.

Але спадала ніч. І я не могла витримати повільного перетворення чогось, що поступово перетворювалося на щось таке саме одноманітне, просто додаючи ще одну таку саму краплю часу. Пам’ятаю, я сказала тобі:

— У мене трохи болить живіт, — промовила я, дихаючи, як із якогось переситу. — Що робитимемо сьогодні ввечері?

— Нічого, — відповів ти, настільки мудріший за мене, — нічого, сьогодні свято. — Сказав ти, чоловік, що делікатно ставився до речей і до часу.

Глибока нудьга — як велике кохання — звела нас разом. І наступного ранку, дуже рано, світ став моїм. Крила речей були розкриті, вдень мало бути спекотно, це вже можна було відчути через свіжий піт тих, хто прокинувся після теплої ночі, як у лікарні, де хворі прокидаються досі живими.

Однак усе це було занадто тонким для моєї людської лапи. А я, я хотіла краси.

Але тепер у мене є мораль, яка обходиться без краси. Доведеться з ностальгією попрощатися з красою. Краса була для мене м’якою приманкою, вона була способом, в який я, слабка і поважна, прикрашала цю річ, щоб витримати її суть.

Але тепер мій світ — той, який я раніше називала потворним або одноманітним — для мене тепер ні потворний, ні одноманітний. Я гризла землю й їла підлогу, та пережила це, я витримала цю вакханалію, і через моральний жах від усвідомлення, що земля, погризена мною, так само відчувала задоволення. Моя оргія насправді народжується з мого пуританства: задоволення ображало мене, і від образи я шукала ще більше задоволення. Однак це мій теперішній світ, раніше я б радше назвала його жорстоким.

Бо те, що вода не має смаку — знущання, так само є знущанням відсутність кольору в шматку скла. Знущання, яке ще жорстокіше через те, що інертне.

Мій сьогоднішній світ — недосконалий, це світ великих життєвих труднощів. Тому що сьогодні я більше бажаю великого чорного джерела зірок, ніж саму зірку, я прагну джерела, яке завжди видається брудним, і є брудним і завжди незрозумілим.